Ні для кого не секрет, що дворові ігри майже зникли з життя сучасних дітлахів. Ті, в які грали не тільки ми, а й старші від нас. Маються на увазі ті ігри, які вчили дітей знаходити спільну мову, допомагали вирішувати конфлікти. А вони були найбільш дієвим і гармонійним способом соціалізації! Давали можливість дітям пізнати самих себе, випробувати свої можливості, вчили дотримуватися певних правил і просто приносили  величезне задоволення. 

Колись дитинство було багате на рухливі ігри – класики, лови, хованки піжмурки, стрибки через натягнуту гумку… А зараз із появою величезної кількості ґаджетів і електронних розваг діти практично не виходять на вулицю. Одні із шести років йдуть до школи, яка вже не залишає часу для ігор у дворі, інші ставлять дивне запитання “А що там робити?”, маючи на меті просидіти весь вільний час біля телевізора або за комп’ютером – тільки б нікуди не йти. Ще інших зовсім не випускають надвір, побоюючись реальних чи вигаданих небезпек. Тож “Пошта” вирішила з’ясувати, чи є у нас, сучасних батьків, шанс змінити цю ситуацію, разом із соціальним педагогом пригадала забуті ігри, з психологом – визначила причини відмови від вуличних ігор, а головне, чи винні батьки у тому, що діти щораз рідше бавляться в дворі, віддаючи перевагу ґаджетам.

“Нинішні діти опановують телефони і планшети швидше, аніж починають читати і говорити, – вважає Юліян, батько дворічної Катрусі та восьмирічного Микити. – Можливо, мені й хотілося б, аби син частіше бував надворі, бавився з однолітками, але самого на дитячий майданчик його ще не пускаємо, а щоб гуляти разом, не маємо часу”.

Зі слів чоловіка, іноді він розповідає синові, в які ігри бавився з однолітками, проте він цим мало цікавиться. “Життя таке, що володіти комп’ютером повинні всі. А оскільки інтернет зараз може запропонувати не тільки дитячі ігри, а й розвивальні програми, вважаю, нема нічого поганого в тому, аби син усебічно розвивався”, – додає Юліян.

А ось Ірина, мати семирічної Тоні та дев’ятирічної Вероніки, вважає, що рухливі ігри роблять дитинство щасливим. “Що може бути краще за лови чи гру в дочки-матері? Я у своїй сім’ї завжди намагалася робити все для того, щоб діти менше сиділи за комп’ютером, більше гуляли, бавилися в якісь ігри. Часом доводилося донькам та їхнім подругам розповідати про ті чи ті ігри з мого дитинства, заохочувати до якоїсь із них. Повірте, якщо спробувати дітям докладно розповісти, як у них бавитися, вони радо погодяться! Просто та все потрібен час”, – пояснює Ірина.

Зі слів соціального педагога Уляни Нечипор, теперішні діти не бавляться в ігри, бо часто не уявляють цей світ без ґаджетів і дивуються, коли їм розповідаєш, що може бути якось інакше і що це буде не менш цікаво. “Щотижня проводжу заняття з дітьми різного віку, на яких ми бавимося в ігри чи просто розважаємося. Діти цього дуже потребують, – розповідає вона. – І коли я кажу дітям , що в моєму дитинстві не було ні мобільних телефонів, ні планшетів (не всі ми в дитинстві і на комп’ютерах бавилися), вони дивуються. Та коли починаємо грати, їх годі спинити!”

На думку співрозмовниці “Пошти”, аби з дітей не повиростали “зомбі”, батькам варто скорочувати час, проведений синами і доньками за телефонами та планшетами, а ще краще частіше з ними спілкуватися і знаходити час на спільні ігри. Такої ж думки і шкільний психолог Оксана Шпить. “Дозволяючи дитині щодня сидіти за телефоном чи планшетом, батьки насамперед втрачають контакт із нею. Адже легше дозволити синові чи доньці посидіти за ґаджетом, аби мати час на власні справи і потреби, – пояснює фахівець. – Усе починається з того, що батьки приділяють мало уваги дитині, не зацікавлюють її навколишнім світом, не вчать спілкуватися з однолітками та дорослими. Тому дитина не знає, як правильно організувати своє дозвілля. І коли входить у віртуальний світ, то вже не може самотужки з нього вийти. Це її психологічний вакуум – те, чого не отримувала раніше, заповнюється планшетом. І тоді дитині вже не потрібен ніхто – ні батьки, ні друзі, ні тим паче якісь там дворові ігри”. Психолог акцентує увагу батьків на тому, що це породжує іншу проблему – діти не вміють спілкуватися наживо, стають агресивними та негативно налаштованими до однолітків. “Що можна зараз спостерігати у шкільних коридорах під час перерв? І першокласники, і старші учні починають вмикати телефони і просто у них “зависати”. На спілкування в них часу не має, на ігри також. 

“Тому виходить так: те, що їх може гуртувати, відсутнє, – веде далі вона. – І оскільки заборонити носити ґаджети в школу ми не можемо, то на цю ситуацію повинні впливати насамперед батьки. Якщо вони частіше розмовлятимуть зі своїми дітьми, бавитимуться з ними в різні ігри і передаватимуть їм свій досвід, діти ще матимуть шанс отримати щасливе дитинство, про яке не соромно буде розповісти своїм дітям”.