– Українська освіта загалом не готова до інклюзії, хоча такі класи у загальноосвітніх школах в нас уже були і зараз є. А ось чи подається таким дітям уся потрібна допомога – то вже інше питання. Вони зараз не отримують корекційної допомоги, бо дефектологів у школах нема, практичних психологів також обмаль – один на всю школу. Нині чи не єдиним дефектологом, який працює в загальноосвітній школі, є логопед, але він займається лише розвитком мовлення, а не психічних процесів. Загалом в Україні вісім спеціальних типів закладів: перший – для незрячих дітей, другий – для дітей зі зниженим зором (хоч зараз ці два типи часто об’єднують в один), третій – для глухих, четвертий – для дітей зі зниженим слухом, п’ятий – для розумово відсталих, шостий – для дітей із затримкою психічного розвитку, сьомий – для дітей із порушенням мовлення і восьмий тип – для дітей із ДЦП та наслідками поліомієліту. Якщо говорити про дітей із затримкою психічного розвитку, то це ті, в яких знижений темп працездатності, сповільнена робота, вони вимагають до себе більше часу, уваги, потребують корекційної допомоги. Вважаю нову постанову Міносвіти цілком правильним кроком, бо затримка психічного розладу як нозологія в світі не існує узагалі. Їх називають “діти з проблемами мови у навчанні”, тому утримувати їх в інтернатній системі недоцільно. Таким дітям однозначно буде краще в звичайних школах, але за однієї умови – якщо вони отримуватимуть там кваліфіковану допомогу. Це означає, що повинні бути учителі-дефектологи, логопеди, практичні психологи, які працюватимуть у школах і подаватимуть дітям кваліфіковану допомогу в умовах масової школи. Це дасть можливість таким дітям нормально адаптуватися до середовища однолітків. Великою проблемою є непідготовленість педагогів, які могли б працювати з такими дітьми. Їх цього треба вчити, і не один рік. Також є непідготовленість самого суспільства: люди досі не готові до того, що завтра в класі їхніх дітей з’явиться дитина, яка має нижчий рівень розвитку. Тому наше завдання – пояснити, що кожна дитина має мати рівний доступ до навчання. До речі, досвід країн, у яких працює інклюзія (не маю на увазі багаті Канаду, Америку чи скандинавські країни, а Чехію, Словаччину, Польщу), свідчить про те, що в них також неоднозначне ставлення до неї. Зараз, навпаки, спостерігається процес відмови від спеціальної чи інклюзивної освіти на користь спеціальних навчальних закладів. Тобто завжди буде категорія дітей, яка потребуватиме спеціальних умов навчання. Наприклад, незрячо-глуха дитина ніколи не навчатиметься в умовах інклюзії, бо це нереально.

– Дитина, яка має психічні проблеми чи якісь інші розлади, це завжди максимально великий стрес для всієї родини. Якщо так сталося, що у сім’ї народилася хвора дитина, то у Львові є чимало закладів, куди батьки з дітками, які мають певні вади, можуть звернутися. Це потрібно робити з моменту народження, і що раніше, то ефективнішою буде допомога. Чимало лікарень володіють інформацією щодо спеціалізованих закладів у нашому місті. Наприклад, маємо центр для діток із хворобою Дауна, з аутизмом, з ДЦП, де їм готові подати кваліфіковану допомогу. Те, що з наступного навчального року Міністерство освіти планує всіх дітей із затримкою психічного розвитку поступово переводити на навчання до загальноосвітніх навчальних закладів, – дуже хороша ініціатива, великий крок у Європу. Але чи готова наша держава до цього? Багатьом таким дітям потрібен додатковий персонал, який би їх супроводжував, у школах повинні працювати дефектологи, більше психологів, а не один на всю школу, як є зараз. Тобто має з’явитися вдвічі більше персоналу – людей, які вміють працювати з дітьми із особливими потребами. Отож, якщо нашій державі вдасться все це запровадити, зорганізувати всю цю ланку допомоги і якщо за цією постановою стоятиме “притомна” робоча група – це запрацює. Якщо ж ні – нічого доброго з цього не вийде. Посадивши особливих і відносно здорових дітей у один клас, можна нашкодити і тим, і тим. Дітей із особливими потребами адекватно сприйматимуть інші діти лише за умови, якщо наша школа зрозуміє і сама переосмислить свій стосунок до них. Є дуже багато діток із певними порушеннями у розвитку, які на перший погляд абсолютно не здатні адаптуватися до інших дітей, але їм це вдається. А все через те, що вчителька адекватно до цього ставиться. А буває, навпаки, так, коли ні батьки здорових дітей, ні педагогічний колектив не готові прийняти тих особливих у себе в класі. Вони їх цькують і роблять усе, аби вижити зі школи. Звісно, до дітей із вадами потрібно ставитися толерантно, з повагою. І цього повинні вчити насамперед батьки, а не школа, як дехто думає. Саме мама і тато мають власною поведінкою показати толерантність. Якщо ви зневажливо поставитеся до особливої дитини, то, що б ви не казали, ваші діти так само робитимуть це. Бо діти є нашим “дзеркалом”: якщо ви не чистите зуби – то й вони не будуть, якщо не читаєте книжок, то й вони не візьмуть їх до рук, якщо ви нетолерантні і вам неприємно перебувати поруч чи спілкуватися із особливими дітьми, то й ваші діти чинитимуть так само. Але пам’ятайте, що жоден із нас не застрахований від біди чи хвороби!