“Фейсбук фальшивий. Це не новина. Можна публікувати красиву картинку із гірським пейзажем, захлинаючись слізьми, і розказувати про якесь чергове звершення, скриплячи зубами від люті й агресії. Бо посварився з близькими, наприклад. Або тому, що їх нема, близьких. Байдуже. Ми ніколи не напишемо: “Ви знаєте, сьогодні я був у лікаря – і в мене виявили ваду серця”. Наприклад. Або: “У мене шалені борги, я не маю за що купити дітям їсти і оплатити “комуналку”. Або: “Після повернення з фронту я не знаходжу собі місця”. Або: “Я хочу вмерти”. Ніззя. Ніззя вмирать. У Фейсбуці можна лише тішитись життю, постити фотки з дорогих закладів, басейнів, інстаграмчики з вином і кавою і розповідати, які ми круті. Навіть якщо писати заважає біль у колінах. Наприклад. Бо ж на них ми падаємо у відча]”, – кілька днів тому журналістка Олеся Яремчук опублікувала в інтернет-мережі  це повідомлення, чим спричинила активну дискусію серед користувачів Facebook. У дописі йдеться про те, що соцмережі створюють певну ілюзорність “красивого й успішного життя” навіть тоді, коли на душі насправді погано. “Ти ж не будеш розповідати у мережі про свої болі та найважчий у своєму скромному житті рік. Про розчарування, гори вигаданої довіри, стреси, які, здавалось, неможливо пережити”, – пише користувачка. “Після депресивних станів відкриваєш одне око – ні, навіть не думай – друге – ну поглянь же – забираєш волосся з чола – ой, а там так цікаво –  знову кудись прешся. Куди? Навіщо? Я не знаю. Знаю, що інакше не можу. Але друзі, успіх – це не про мене, і вся ця картинка у Фейсбуці – лише одна сота реальності. Не вірте їй, добре?”, – зазначає журналістка і наголошує, що у віртуальній реальності  дуже бракує щирості. “Це якась туга за справжніми, не сконструйованими ненароком смислами. Звісно, немає великої потреби тут сповідатися – на це є священик, друзі або психотерапевт. Але хочеться бути щирою зі собою та іншими. Не секрет, що соцмережа має всі ці фільтри цензури та самоцензури. Може, воно й добре. Бо що є Фейсбук? Для когось – джерело для самопіару, для когось – інструмент роботи, для когось – дійсно замінник живого спілкування. Але треба дивитися глибше і знімати “обгортки”. Вони привабливо виблискують та приємно шелестять, але що всередині? Що ми можемо побачити через ці затоновані вікна інформації? Що з того правда? Я не знаю, я не маю відповідей. Може, знайдеться той, хто щось пояснить?”

Після численних відгуків “Пошта” вирішила запитати психолога про те, які зараз постають виклики для сучасних людей через віртуальне життя, як правильно поводитися в цьому “конструюванні дійсності” і які загрози несе життя в “двох паралельних реальностях”.

Так звані постійні привселюдні “сповіді” користувачів у соцмережах, висвітлення тільки позитивних моментів свого життя (біль замовчати, а радість виставити напоказ), постійно діалогувати з друзями в соц­мережі замість зустрітися з ними віч-на-віч, мати в мережі свій образ, провадити ідеальне життя (101 троянда на кожен вечір, дружина, яка все встигає, часті відпочинки  на пляжах, відпустки, щоденні обіди в різних рестораціях, модний і новий одяг, розвинені та активні діти-відмінники, одне слово – ідеальність). Чи не так зараз живе більшість… у соцмережах? 

Якщо певні люди створили свій ідеальний образ у соцмережі, а інші цієї завуальованості не помітили, то чи не породжує це комплекс меншовартості в інших друзів-користувачів, чиясь картинка може стати приводом для розлучень, муштри дітей, пиляння чоловіків, дружин. Але ж насправді це фото може бути оброблене в різних програмах, вдало кадроване і разом із тим приховує увесь той гармидер, який не потрапив у об’єктив. Це може бути п’ятдесята знимка, щоб усе виглядало ідеально, щоб було за що поставити “лайк”…

“Сповіді” в соцмережах – це коли людина не говорить про щось комусь прямо. Вести бесіду віч-на-віч завжди важче, адже треба мати дуже високий рівень довіри. Натомість у соцмережі є ілюзія анонімності, тому що людина пише одночасно всім і… нікому. Але не кожен із нас зможе виписати цю “сповідь” саме в інтернеті: хтось напише і сховає в шухляду, а хтось із певним рівнем демонстративності захоче своє продемонструвати публіці. Все залежить від людини, яка пише”, – пояснює поведінку користувачів Ольга Конюх, практичний психолог, завідувач психологічної служби Львівського нацуніверситету ім. І. Франка. 

З її слів, коли люди висвітлюють у соцмережах тільки позитивні моменти свого життя, то за цим ховається соціальний механізм: всі ми хочемо показати себе кращими, аніж є насправді. Це природно абсолютно для всіх нас. Якщо людина не впевнена у собі, закомплексована, то вона намагатиметься показати якнайбільше своїх позитивних сторін, приховуючи негативні, або просто заплющувати на них очі, не працюючи з ними. Виходить замкнуте коло… 

“Коли ми бачимо, що наші друзі викладають фотографії з відпочинку, з вечері у ресторації, то думаємо: а чим я гірший (гірша)? Завжди порівнюємо себе з іншими і також намагаємося фіксувати тільки позитивні моменти зі свого життя. В принципі, немає нічого поганого в тому, що ми показуємо себе з позитивного боку – всі так роблять. Але в той же час ми постійно думаємо, що гірші від когось. Коли порівнюємо себе з кимось у реальності, тобто коли бачимо людину, образно кажучи, об’ємною, то спостерігаємо її негативні і позитивні сторони, бачимо, що в неї приємне проведення часу, що вона працює і також має проблеми. Таке порівняння можна назвати об’єктивним. Коли ми дивимося, також образно кажучи, на плоске зображення на екрані і бачимо тільки один його бік, тоді самі себе вводимо в оману, протиставляємо позитивним сторонам певної людини себе повністю і заганяємо себе у неповноцінність. Знову ж таки, якщо людина вже почувається гіршою від інших, то завжди шукатиме підтвердження цього”, – зауважує психолог. 

Ольга Конюх влучно зауважує, що “сторінка в соцмережі не є життям людини – це її образ, вихідна сукня, але це не означає, що вдома у неї не висить халат”.

На її думку, не соцмережі винні, що ми порівнюємо себе з іншими, а наша невдоволеність собою, невміння адекватно відрізнити реальність від штучно створеного світу. “Не все зло в соцмережах. Узагалі це хороший інструмент, який можна використовувати на користь: ділитися з рідними-близькими фото, які далеко від нас, з якими не можемо спілкуватися щоденно. Але коли намагаємося втекти в соцмережі від реального життя, тоді починаються справжні проблеми”, – переконана співрозмовниця.  

Чому ми “сидимо” в соц­мережах? Практичний психолог і на це актуальне запитання має відповідь: “Це інша реальність, на яку ми можемо більше впливати, яку можемо будувати відповідно до своїх бажань, потреб та бачень. Тому ми пишемо, що у нас все добре, все прекрасно, читаємо-гортаємо власну сторінку і переконуємо себе, що справді у нас все так є, то таким чином заплющуємо очі на ту реальність, у якій живемо”. 

Крім того, Ольга Конюх наголошує, що один із принципів психічного здоров’я – жити тут і тепер, тобто жити в реальності. Втеча у соцмережі дає нам ілюзію того, що насправді d нас eсе добре. Хтось робить це ситуативно, щоби відпочити, а хтось занурюється у це повністю. Співрозмовниця “Пошти” зазначає, що кожен має в соцмережі свій образ, який дуже часто не збігається з образом, який існує в реальності, оскільки в інтернеті легше змоделювати себе, аніж зробити це у справжньому житті. 

“Як відбувається переписка в соцмережі? Людина бачить текст і думає над відповіддю, може детально продумати, що вона скаже, тобто зменшує своє напруження. У реальній, живій бесіді треба спонтанно, миттєво реагувати. Якщо людина тривожна, не впевнена у собі, то вона або просто змовчить, щоб не виглядати якось не так, або просто прокручуватиме десятки разів ту саму розмову і думатиме, як можна було б сказати по-іншому, – моделює різні ситуації психолог. – У соцмережі слова можна стерти, натиснувши delete, і написати наново, зменшивши таким чином своє напруження”.

Ольга Конюх вбачає проблему у тому, коли діти щодень вчать математику, але не вчаться спілкуватися з людьми. “Спілкування – це така ж навичка, як ходіння, гра у футбол, розв’язання складних математичних задач. Якщо у нас відсутнє вміння спілкуватися один з одним, то соцмережі – це конт­рольоване нами середовище, де ми можемо продумати свої відповіді. Коли людина відчуває меншу напругу, то з легкістю веде бесіду в соцмережі. А коли виходить у реальний світ, то одразу “вмикає” невпевненість у собі, страх зробити помилку. Якщо напруження в реальності є нестерпним, людина просто втікає у соцмережу і провадить там інше життя, оскільки в реалі не вдалося його побудувати. Реальне життя є об’ємне, складне, багатогранне, а в соцмережі  все спрощене. Це дійсно спрощена модель світу”, – пояснює співрозмовниця “Пошти”.

На її думку, користувачі соцмереж, які нічого не викладають, не діляться особистим у інтернеті, мають або цікаве справжнє життя, або інший мотив у мережі. “Хтось просто комунікує, а хтось, навпаки, збирає інформацію. А це так звана потреба, яку ми часто реалізовуємо через соцмережі. Одна річ, коли людині цікаво спостерігати за життям інших людей, а друга – коли людина може бути зареєстрована, але не виявляє активності у інтернеті, бо справді цікаве життя не потрібно підтверджувати, афішувати на віртуальній сторінці. Є й такі, що просто читають новини, переглядають фото друзів, займаються таким собі “підгляданням”, – зауважує психолог. 

На переконання Ольги Конюх, якщо ми втікаємо у віртуальне життя, то маємо розуміти, від чого саме ховаємося? Що інтернет нам замінює? Чого ми там шукаємо, коли замість зустрічі з друзями вибираємо переписку в соцмережі?

“Люди, які “засиділися” в соцмережах, звертаються до психологів. Але “вилізти” з тих соцмереж також треба мати куди…” – веде далі Ольга Конюх. З її слів, у користувачів інтернету є проблеми з комунікацією, з налагодженням стосунків, зі спонтанністю в спілкуванні з іншими людьми. “Це переважно молоді люди, які не можуть знайти свою другу половинку. Для них це стало гострою проблемою. Тоді вони йдуть до психолога, бо не можуть дати ради з цим самотужки. Дуже часто люди, “затиснуті”, сковані в реальному спілкуванні, зізнаються, що у віртуальному світі провадять досить активне життя. Загалом звертаються не із синдромом, а з його причиною”, – резюмує психолог.