Я пообіцяла собі, що приїду сюди, стоячи босими ногами на холодному березі Балтійського моря. Між Балтикою і цим містом для мене немає нічого спільного, принаймні чогось свідомо відомого. Але обіцянка "сталася" саме там. Виконати її мусила хоча б тому, що Ґданськ згодом змертвів для мене, хоч був напрочуд живою істотою у моїй двадцятилітній біографії. Отак, у пам'ять одному мертвому місту - я мусила поїхати в інше - ще живе...

Чи лякала мене така мотивація подорожі, на якій тремтіла тінь смерті? Ні, очевидно ні, бо життя і смерть - за своєю суттю нічим таки не відрізняються. Принаймні Сократ це довів. 

Цим містом була Прага. Неромантична, казкова, приваблива, граціозна, якою її означали навіть прості смертні, не кажучи вже про епітети геніїв - десятків поетів, музикантів, митців душею і тілом, які в підозрілому одноголоссі (оцінка Праги різними митцями, яким завше по праву йшлося про індивідуальні, особисті, унікальні, лише власні оцінки  як "дуже гарного міста") - дуже насторожувала мене.  Ні, я не чекала на це місто, щоб знову пройти через ту гостру естетику, яку завше носить на собі кожне  "красиве" місто. Прага була моїм внутрішнім питанням. Потенційним досвідом. І моїм таємним страхом.

Тільки поки усвідомлюєш, чим є для тебе місто, воно  б'є тебе струмом, звісно, якраз тоді, коли ти розгублена. Прага вдарила спочатку  десь у міжребер'ї, сильно, аж до секундної зупинки дихання. Але поряд простягався довгий  середньовічний міст, і я сіла просто на його сіру, дуже холодну поверхню.

Але перший гострий біль від міста заступила невловима  тривога: похмуре лютневе небо, асиметрично розрізане сонячним промінням, галасливі чайки над водою і тінь готичної Праги на людських лицях. І от уже ця тривога застрягла в серці на значно довший час. Від неї вже не помагала холодна празька бруківка. Єдиний порятунок від цього передчуття - знання, що  пізніше ти про це напишеш. 

Резонанс Рудольфінума

За висловом Ігоря Померанцева, із кожним будинком у Празі можна зупинитися і поговорити. Поети не помиляються. Говорити з будинками просто необхідно, коли опиняєшся у таких енергетично сильних містах. Тоді, згодом, після багатьох років таких практик, ти починаєш прислухатися і до людей...

Старе місто празьке - древнє серце Чехії - досі зберегло контури живого Середньовіччя. Тут звучать цілі  архітектурні оркестри - починаючи зі Староміської ратуші з унікальним годинником, чий ритм оберігають 12 апостолів - через фасади граціозних будинків XVII століття до Рудольфінума - неоренесансного палацу, всередині якого концертний зал ім. Дворжака. На його фасаді дві тендітні жіночі фігурки - символи світської і духовної музики, аттика, "сформована" скульптурами найзнаменитіших музикантів та художників.

І, звичайно, найграндіозніший храм Праги - костел Святого Віта, в основі якого романська ротонда, закладена князем Вацлавом. Його загальновизнаними шедеврами є вітраж відомого художника чеської сецесії  Адольфа Мухи і надгробок Яна Помуцького, при виготовленні якого використали дві тонни срібла. Але це зафіксовано тільки твоєю  пам'яттю. Коли промовляю вголос назву храму, перед моїми очима з'являється лише чорний силует не знаного мені святого і скульптурна темна перспектива на його плечах. 

Не виключено, що в цих тінях і музиці - найглибинніша "зовнішня" сутність кожного храму: костел святого Мікулаша, до прикладу, почався для мене саме з темного, густого звучання органа, якого торкалися пальці  геніального Моцарта тоді, коли він приїжджав до Праги...

А взагалі, Прагою можна ходити із заплющеними очима. Якби у якісь певні моменти очі нестерпно б захотілося розплющити - щоб побачити - це означало б, що саме тоді твоя енергетика резонувала б з енергетикою місця. Отже, там і варто лишитися. На кілька годин, місяців. Чи - не треба цього боятися - може, навіть замислитися над своїм довічним поверненням - бо як інакше тлумачити стовідсоткове відчуття "що ти уже там колись був", де фізично опинився таки вперше...

Я не поставила такого "сліпого" експерименту, забракло мені часу.  Але й без того моїми "резонансами"  став Рудольфінум і енергія готичної Староміської мостової вежі, здається, синя на колір.

Біля Лоретти раптом зазвучала музика Шуберта...

Я притихла, завмерла там, бо, судячи з усього, почулася вона лише мені. Лише потім, через багато тижнів, "вчиталася" в історію Лоретти - об'єкта відомого паломницького місця. Вважається, що саме до її Святої хатини і з'явився Діві Марії архангел Гавриїл, щоб сповістити про те, що вона стане Матір'ю...

Так ось звідки був Шуберт з його знаменитою Аve Maria...

По цей бік добра  і зла

За однією з легенд, цей витвір середньовічної культури збудовано ціною людського життя. Зводячи його основу, майстри ніяк не могли завершити роботу, бо поставлені звечора конструкції щоранку розмивала вода. І тоді один з майстрів уклав угоду з дияволом: якщо нечистий допоможе завершити розпочате, то за це отримає взамін душу живої істоти, яка першою пройде новозбудованим мостом.

Укладаючи таку домовленість, майстер розраховував, що у жертву дияволу віддасть півня. Проте жертвою стала його дружина, до якої диявол з'явився на світанку і розповів про трагедію, яка буцімто трапилася на будівництві з її чоловіком. Жінка, не знаючи про такі "уклади", кинулась Карловим мостом і, домчавши до середини, померла... На догоду легенді сьогоднішні пражани та туристи уважно спостерігають за кожною людською фігурою, одягнутою в чорне, більшість із тих, хто налаштований на містицизм, вірить, що саме так виглядає "збирач людських  душ"... 

Самотній Кафка

Особливим місцем є Празький град з його Градчанською площею і знаменитими Шварценберзьким і Мартиніцьким палацами.

Дивовижна одинокість відчувається біля музею Кафки. Поза тим, що він і без того в епіцентрі самотніх - дивовижно самотніх вуличок, що обплутують музей тонкими сітками і металом високих вікон. 

Ця частинка Праги трохи схожа на Львів. Того дня з цих лабіринтів кудись поділися туристи і пражани. І це було найкращим подарунком.

...Звичайно, я пам'ятаю кілька й власних самотніх шляхів. Перший - уздовж правого берега Влтави, коли моїх високих чорних чобіт торкалася вода. Другий - праворуч від Лоретанської площі, низьким, повільним сходинковим спуском. І Прагу звідси видно так, як Львів - із Високого Замку.

Слова між пальцями 

...Що можна взагалі розпо­вісти про місто, в якому ти прожив неповних два дні, не маючи шансу побути із ним наодинці, у сповільненому ритмі власних кроків? Досить багато, бо не часом  і темпом вимірюються людські чуття.

Коли ти не маєш часу на місто - воно має час  на тебе, і відкривається тобі, може, так, як жодному іншому подорожньому, що приїхав сюди надовше. Прага - це те місто, в якому ліпше один раз "почути", ніж сто разів побачити.

Бо Прага - це не місто для туризму чи вивчення історії. Тут можна прожити найдивнішу і найкоротшу легенду життя, цього  навіть не помітивши. Або - навіть Легенду Персональну.

Тільки сьогодні, вже у Львові, ти спиняєшся поглядом й рукою на всіх мотивах, мелодіях, звуках, словах, фотографіях і спогадах про живе місто і навіть близько не можеш збагнути - що з нього лишилося тільки тобі? Що взагалі приватизоване тобою відтепер? І де межі цієї власності? І як бути з тим новим в тобі, що спростовує в ілюзії, наприклад, про свободу, яка, як виявилось, стартує не з ізоляції, а з любові?