Більшість поляків вважає своїм найвидатнішим співвітчизником нашого земляка

24 березня 215 років тому розпочалося повстання Анджея Тадеуша Бонавентури Костюшка - національного героя Білорусі, Польщі та США, але чомусь не України.

Козацького роду

Сентимент до нього з'явився в автора цієї публікації ще в часи СРСР, бо після анексії Західної України більшовиками лише Костюшко та його соратник Ян Кілінський представляли в назвах львівських вулиць усіх тих, хто воював проти Росії. І хоч перший з них був ще й - о жах! - американським генералом, у Москві не наважилися відштовхнути від себе поляків зневагою їхнього кумира навіть тоді, коли ті додали до назви своєї дивізії, створеної в СРСР, три зухвалі слова "імені Тадеуша Костюшка".

Інтригувало автора й українське прізвище Костюшка. Тим паче, що письменник Валерій Нечипоренко запевняв, що таке ж мають майже усі жителі Михайлівки на Житомирщині. А Тадеуш Костюшко теж народився на українській землі - у Меречовщині на Берестейщині, яку разом з іншим нашим краєм, Пінщиною, називають також Північним Поліссям. Але 1939-го більшовики, попри те, що, за даними останнього тоді перепису населення 1897 року, в Берестейському й Кобринському повітах українцями назвалися, відповідно, 79,6% й 64,4% жителів, приєднали їх і Пінщину до Білорусі.

За даними ж історика В'ячеслава Липинського, сотником пінським і ту­рів­ським у ті часи, коли Північне Поліс­ся входило до складу Української держави, керованої гетьманом Іваном Виговським, був Костюшко "з місцевого православного роду, з якого вийшов польський національний герой". Що­правда, сам він вважав себе литвином.

А так називали не литовців, а білорусів і тих українців, які після поділу нашої Вітчизни між Литвою і Польщею увійшли до складу першої з них. Тобто литвин означає не національність, а територіальну приналежність.

Рятівник США

Незважаючи на те, що батька Костюшка убили, помстившись йому за жорстокість, власні кріпаки, син їхньої жертви спершу заповів звільнити їх одразу ж після його смерті. А напередодні неї особисто відпустив їх на волю.

Натомість, очоливши 1794 року повстання проти Росії, заявив: "За одну шляхту битися не буду. Прагну волі для усього народу й лише їй присвячую своє життя". Відтак проголосив особисту свободу селян і значно скоротив їхні повинності.

Співчував їм, вочевидь, тому, що й сам був у Речі Посполитій другосортним. Адже до Рицарської школи у Варшаві, що випускала офіцерів, зумів вступити лише за протекцією магната Сосновського. А продовжив свою військову освіту в Парижі коштом польсь­кого короля Станіслава Августа не тому, що той оцінив його розум і відвагу, а тому, що цьому монарху-сибаритові сподобалися... картини, написані ним.

Повернувшись додому, не нашкріб суми, за яку купували у Варшаві офіцерську посаду, й змушений був навчати доньку Сосновського. Коли ж просив видати її за нього заміж, то почув від батьків своєї коханої, що він недостатньо заможний, аби стати їхнім зятем.

Навіть після того, як став американським генералом, упродовж п'яти років дочікувався військової посади в Речі Посполитій. Натомість один з авторів конституції США Бенджамін Франклін, проекзаменувавши 1776 року Костюшка, рекомендував зарахувати його в армію Штатів полковником. Саме завдяки укріпленням, збудованим під його керівництвом, здобули американці 1777-го свою першу перемогу над англійцями у війні за незалежність США. Спорудив він і їхню головну військову цитадель у Вест-Пойнті.

Американці віддячили йому званням бригадного генерала, своєю вищою нагородою - "Орденом Цинциннату", 500 акрами землі й неабиякою пенсією. Але він попросив викупити за ці статки рабів, а сам поринув у нерівний бій із російськими колонізаторами.

Добили українці

1792 року очолив у званні генерал-майора п'ятитисячну польську бригаду, до складу якої увійшли, за даними історика Миколи Костомарова, два козацьких полки, сформовані з українців. За те, що стримав на Волині наступ 20 тисяч росіян, став генерал-лейтенантом. Після капітуляції короля емігрував через Львів, де поляки влаштували йому овацію. Коли проголосив 1794 року повстання проти Росії та Прусії, то його визнали диктатором Речі Посполитої. А звільненням селян від особистої залежності від поміщиків заохотив до повстання не лише польських селян, які, озброївшись косами, допомогли перемогти росіян під Рацлавицями й змусити їх та пруське військо відійти від Варшави.

Бо хоч Костюшко й схилявся у приватних розмовах до переведення українських церков на польську мову, аби перешкодити їх русифікації, але Святе Письмо велить судити не за словами, а за ділами. А Костюшко зрівняв усі конфесії у правах, після чого єпископ греко-католицької церкви Важинський назвав його повстання рятунком для цієї церкви.

Відтак, за даними історика Павла Усенка, до Костюшка намагалися пробитися 14 тисяч українців. Вдалося це лише одному з його козацьких полків та Волинській, Пінській і Брацлавській бригадам, укомплектованим уродженцями однойменних воєводств.

Натомість колишні запорожці, вже перейменовані тоді у чорноморців, обі­цяли свою підтримку в обмін на гетьманський устрій України. Та позаяк ро­сіяни перехопили лист до Костюшка з їхніми пропозиціями, угоди з ним так і не уклали. Навпаки - два полки чорноморців узяли участь у придушенні повстання Костюшка, за що їхній полковник Чепіга став генерал-майором російської армії.

Після того, як семитисячна армія Костюшка була розбита 16-тисячною російською, він хотів застрелитися, але його підвів пістолет. Відтак був поранений піками колишніх козаків-слобожанців - солдатів Харківського легко­кінного полку. А після того, як корнет Федір Лисенко ударив його палашем по голові, він знепритомнів.

Досить вулиці...

Катерина ІІ ув'язнила його в Петропавловській фортеці, де він морив себе голодом, але був урятований лікарями. Коли ж цариця померла, то погодився присягнути на вірність її синові Павлу I в обмін не лише на дозвіл виїхати з Росії, а й на звільнення з полону 20 тисяч поляків. У тому числі 14 тисяч - зі Сибіру.

Але виїхавши, зрікся тієї присяги й повернув цареві 12 тисяч рублів, подарованих ним. Наполеону І теж відмовився служити, бо не вірив, що той справді визволятиме Європу. Поселившись у швейцарському місті Солюр, у ньому ж 15 жовтня 1817-го й помер. Та вже наступного року був перепохований в усипальниці польських королів у Кракові. За даними опитувань серед поляків, вони й нині визнають Костюшка своїм найвидатнішим співвітчизником. У США його прізвищем назвали місто, графство й заповідник. Так само іменували заповідник і найвищу гору в Австралії та острів у Тихому океані. А пам'ятники йому поставили не лише в Польщі, а й у Чикаго, Клівленді, Мілуокі та Вашингтоні. Причому останній із них виготовив українець Антон Попель.

Адже французький та американський генерал Жільбер де Лафаєт ствер­джував, що ім'я Костюшка належить усій цивілізації, а його сумління - усьому людству. І тільки в Україні шана Костюшкові вичерпується назвою однією лише вулиці...