Одразу кілька країн мають намір захопити Арктику

Росія планує розмістити війська на російській частині прибережної території Пів­нічного Льодовитого океану, написав учора "Коммерсант". Крім того, "в рамках освоєння арктичного регіону буде створена система берегової охорони ФСБ", а для вивчення й охорони  арктичних районів шельфу в регіон будуть скеровані субмарини Північного флоту ВМФ Росії.

Про це йдеться в "Основах державної політики Російської Федерації в Арктиці на період до 2020 року й подальшу перспективу". Як зазначає "Коммерсант", МВС Росії обіцяло опублікувати цей документ ще на початку січня 2009 року, однак він був розміщений на сайті Ради Безпеки РФ тільки кілька днів, тому відразу ж потрапив до архівного розділу інтернет-ресурсу.

Арктична колотнеча розпочалася кілька років тому. Глобальне потепління викликало танення арктичних льодовиків, і північні регіони стали доступні для судноплавства та видобутку корисних копалин з шельфу. За прогнозами науковців, у найближчій перспективі Північний Льодовитий океан стане жвавою транспортною магістраллю між Європою, Азією та Америкою.

Першими про свої права на північну маківку планети заявили Росія та Канада. Однак ООН розважливо відмовила обом. А 2004 року в суперечку несподівано втрутилася маленька Данія. Копенгаген обґрунтував свої претензії тим, що полюс пов'язаний із Гренландією 2000-кілометровим підводним хребтом Ломоносова, тоді як сама Гренландія є напівавтономною територією Данського королівства. У відповідь Росія заявила, що хребет Ломоносова (у районі якого, до речі, за деякими оцінками, є близько 25% світових запасів вуглеводнів) є продовженням Сибірської континентальної платформи.

Тут уже прокинулися й американці, чий Сенат ратифікував Конвенцію ООН з морського права 1982 року, що дало можливість США де-юре висунути претензії на континентальний шельф за межами 200-мильної економічної зони. Не сидить склавши руки й Норвегія, якій теж кортить вкраяти шмат арктичного пирога.

Уряди всіх країн, зацікавлених у розширенні своїх територій на північ, наввипередки організовують масштабні експедиції, мета яких - картографічні дослідження арктичного дна, які б дозволили їм претендувати на володіння полюсом. Річ у тім, що межі Арктичного шельфу визначаються тією самою Конвенцією ООН з морського права від 1982 року. Відповідно до цього документа, межі економічних зон прибережних держав були встановлені на відстані 200 морських миль (370 кілометрів) від берегів материків й островів. Однак Конвенція також допускає визнання особливого статусу для континентального шельфу, який власне в Арктиці часто виходить далеко за 200-мильну зону. Крім того, Конвенція ще й дозволяє державам економічне використання території, що розташована у 300-кілометровій зоні від її континентального шельфу. Все разом теоретично дозволяє якійсь із країн відхопити мало не всю Арктику разом з полюсом, адже шельф заходить далеко вглиб Північного Льодовитого океану. Тож чітке картографічне визначення меж шельфу вкрай важливе, адже від цього залежатиме розмір дозволеної для економічного використання території.

Суб'єктивний погляд

Валєрій Камінскій, директор НДІ "Океанологія" (Росія)

"Арктичний шельф - величезний і дотепер майже не використаний резерв нафтогазової промисловості Росії, без освоєння якого неможливо вирішити завдання Енергетичної стратегії Росії до 2020 року".

Але на новітню "холодну" війну мобілізували не лише вчених. 18 серпня 2005 року канадський фрегат "Фредеріктон" (багатоцільовий сторожовий корабель класу "Галіфакс") та два кораблі берегової охорони "Шовініган" і "Глейс Бей" (багатоцільові малі сторожові кораблі класу "Кінгстон") були скеровані в протоку Девіса, що відокремлює північно-східні території країни від данської Гренландії. Коммодор Боб Блейклі, командувач військово-морським резервом Канади, заявив тоді: "Похід є демонстрацією нашого бажання підтвердити, що наш "задній двір" є недоторканною територією, на яку поширюється суверенітет Канади".

У відповідь Данія вислала до спірного незаселеного острова Ханс (Туркупалук) патрульний арктичний катер, що мав позначити військову присутність королівських ВМС у регіоні. Річ у тім, що в разі, якщо глобальне потепління триватиме й навколишні води очистяться від льоду, Ханс матиме стратегічне значення. Країна, що володітиме островом, зможе контролювати так званий Північно-Західний прохід - морський шлях, що з'єднає Атлантичний і Тихий океани. За розрахунками науковців, до 2050 року прохід буде відкритий 100 днів у році, замість нинішніх 20. А за таких умов північна навігація здатна приносити реальний прибуток.

Нині ж острів Ханс залишається без господаря. Ще 1973 року Канада й Данія довго за нього сперечалися: у Копенгагені твердили, що острів відкрили вікінги, а Оттава посилалася на те, що Ханс колись належав Британії, чиїм домі­ніоном і є Канада. Врешті-решт сторони вирішили, що питання про суверенітет острова й низки інших островів в Арктиці буде визначено "колись пізніше". Зрештою, тоді ніхто навіть припустити не міг, що арктичні льодовики будуть танути, та й про сам Ханс до середини 1980-х знали хіба географи.

Зате тепер він опинився в центрі уваги. Причому багато хто з експертів припускає, що переможцем у цій суперечці стане Вашингтон, який просто оголосить води навколо острова Ханс зоною життєво важливих інтересів США. А з іншого боку в Арктику залізе Росія. Якщо, звичайно, зможе довести, що хребет Ломоносова на дні Північного Льодовитого океану є продовженням Сибірської континентальної платформи. А якщо не зможе - то просто скерує сюди свій Північний флот.