Ніколи не думала, що за якихось два дні можна побачити стільки цікавого. Як виявилося, достатньо замовити мандрівку у фірмі “Час на мандри”, сісти до автобуса і побачити на власні очі унікальні історичні пам’ятки.

Першим у списку – славетний Кам’янець-Подільський. Зрозуміло, що головна місцева “фішка” – знаменита фортеця,  що є складовою частиною Національного історико-архітектурного заповідника “Кам’янець”, який належить до “Семи чудес України”.

Руйнуючи туристські стерепотипи, мушу зазначити, що Кам’янець-Подільський цікавий не лише замком. Колись він був центром Подільського воєводства, мав статус королівського міста, отримав Магдебурзьке право. На хвилинку уявіть, що наприкінці XVI століття в місті мешкало 12 тисяч осіб (для порівняння: в Києві – 15 тисяч, у Львові – 18 тисяч). У період визвольних змагань 1917-21-го років певний час був столицею Української Народної Республіки.

До речі, саме на мосту через Смотрич, що веде до Кам’янецької фортеці, за переказами, був задушений турецькими яничарами молодший син Богдана Хмельицького Юрій, гетьман Правобережної України. Мало хто знає, що його столицею було місто Немирів, нині – маленький райцентр у Вінницькій області. 

Ще одній столиці пощастило ще менше. За якихось 55 кілометрів від Кам’янця-Подільського на Білій горі над Дністром розташований Святомихайлівський скельно-печерний монастир – єдина згадка про древнє місто Бакота, яке вперше згадується у літописах ще у 1024 році. У XIII-XIV століттях це було велике місто, столиця “Русі Дольної” – так тоді називали територію між Дністром і Південним Бугом, яка входила до складу Галицько-Волинського князівства. Тоді Бакота займала площу близько 10 гектарів з кількістю населення біля 2,5 тисяч осіб (на ті часи це було дуже багато).

Бакота (у перекладі з давньоруської мови це означає “бажане, прекрасне місце”) пережила і монголо-татарське нашестя, і польське та турецьке панування. Не пережила вона лише індустріалізацію часів СРСР – у 1981 році у зв’язку з будівництвом Новодністровської ГЕС населення було виселене в сусідні міста, а сам населений пункт повністю затоплений водою.

Нині про древнє місто нагадує лише Святомихайлівський скельно-печерний монастир, до якого вода не дійшла лише тому, що він розташований на височині. Археологічні розкопки свідчать, що в цих краях по берегах Дністра здавна були розташовані безліч язичницьких святилищ та капищ, а також кургани з жіночими похованнями. За легендою, засновником тутешнього скельного чоловічого монастиря був преподобний старець Антоній – той самий, що викопав перші печери Києво-Печерської лаври. Страхітлива історія трапилася в 1255 році, коли монахи і жителі Бакоти сховалися від монголів у місцевих печерах. Кочівники жалю не знали й засипали входи в підземелля величезними каменюками, тим самим заживо поховавши всіх, хто там був.

На жаль, у 1996 році обвал верхньої скелі Білої гори знищив основну масу печер та усипальницю з настінними розписами і фресками XI-XIII століть. Лише в одному місці збереглися залишки келій і поховань монахів, нечисленні руїни Михайлівської церкви і покинуті фруктові сади.

А тепер: від ченців – до мушкетерів. Саме в Державному історико-архітек­турному заповіднику “Хотинська фортеця” знімали деякі епізоди легендарного фільму “Д’Артаньян і три мушкетери” (хоча всі львів’яни, звичайно ж, переконані, що найкращі кадри відзняті таки на львівських вулицях). А загалом фільмографія Хотинського замку  налічує понад 50 кінофільмів: “Захар Беркут”, “Тарас Бульба”, “Чорна стріла”, “Могила Лева”, “На війні як на війні”, “Русалонька”, “Сказання про доблесного лицаря Айвенго” тощо. Не дивно, що фортеця у Хотині (так само, як і Кам’янецький замок) визнана одним із семи чудес України.