Дме пронизливий вітер, сиро і холодно, видимість не більше якихось п’яти метрів, а ще страшенно болять ноги. Навколо на мокрій траві сидить безліч незнайомих людей, єдине рідне обличчя – дружина Галя, з якою вже понад 20 літ пхаємо сімейного воза. Але всі чомусь усміхаються, тиснуть один одному руки (дехто навіть цілується). У всіх піднесений настрій: ми зробили це – МИ ПІДКОРИЛИ ГОВЕРЛУ!

А починалося все сонячного суботнього ранку у Львові біля залізничного двірця. Мушу зізнатися, ми з дружиною ганебно запізнилися на призначений туристичною фірмою “Час на мандри” момент відправлення екскурсійного автобуса. Це тим більше прикро, що разом з нами вирушали люди з далеких Києва, Харкова і Херсона, які вже давно терпляче сиділи в салоні, чекаючи на нас.

Керівник групи Анастасія Мурашевська мала повне право дати нам прочухана, але толерантно зробила вигляд, нібито нічого страшного не сталося. Хто багато подорожував, знає, що професійний керівник туристичної групи – половина мандрівки. Нам пощастило – Настя виявилася прекрасним організатором, давши собі раду з майже півсотнею туристів з різних областей України.

Парохом рогатинської церкви Святого Духа колись був Гаврило Лісовський – батько майбутньої правительки Османської імперії Роксолани

Щойно виїхали за Львів, з динаміків почулися легенди про населені пункти, якими проїжджав автобус. Чесно кажучи, ніколи не думав, що майже кожне підльвівське село має в своїй історії якусь цікавинку.

Перша зупинка – Рогатин. Безліч разів минав це місто, їдучи до родичів дружини під Галич, бачив ринкову площу з пам’ятником Роксолані, й навіть уявити не міг, що за якихось кількасот метрів на березі річечки з колоритною назвою Гнила Липа знаходиться справжня перлина – дерев’яна церква Святого Духа, збудована без жодного цвяха в першій половині XVII століття.

Унікальний храм щасливо пережив безліч воєн та ще страшнішу радянську владу і в 2013 році став однією з восьми українських дерев’яних церков, які були включені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Відомо, що при рогатинській церкві діяло одне з перших в Україні церковних братств, коштами якого було створено унікальний п’ятиярусний ренесансно-бароковий іконостас, що датується 1650 роком, та який є одним із трьох найстаріших, збережених до нашого часу, іконостасів України. 

До створення й збереження унікального іконостасу в рогатинській  церкві Святого Духа чимало долучилися й львів’яни

Долучилися до його створення та збереження й львів’яни. Відомо, що частину ікон малювали майстри львівської іконописної школи. У 1885 році після реставрації художником Юліаном Макаревичем іконостас потрапив на археологічно-етнографічну виставку у Львові. А 1895-го Галицький сейм виділив величезну на ті часи суму в 2 000 злотих, на які церква Святого Духа була ґрунтовно реставрована під керівництвом львівського архітектора М. Ковальчука. Нині храм є філіалом Івано-Франківського художнього музею. Його зображення можна побачити на пам’ятній монеті “Церква Святого Духа в Рогатині”, введеній в обіг Національним банком України в 2009 році.

Й оскільки церква розташована в Рогатині, то без Роксолани, звичайно ж, не обійдеться. Згідно з переказами, певний час парохом рогатинської церкви Святого Духа був Гаврило Лісовський – батько майбутньої всемогутньої правительки Османської імперії, яка частенько отримувала різок від тата за те, що хлюпалася у Гнилій Липі просто під стінами храму. 

Ви гадаєте, що Бурштин отримав свою назву від покладів цього напівдорогоцінного каміння? Ви категорично помиляєтеся. Тут, як і в кожній порядній легенді, не обійшлося без дівчини. За переказами, колись під час прогулянки в тамтешніх лісах дочка котрогось галицького князя загубила коштовне бурштинове намисто. Татко зігнав на пошуки всіх навколишніх селян, які кілька днів рачки повзали корчами, розшукуючи прикрасу. Князь, як видно, зі смердами не панькався, тож історія пошуків настільки міцно закарбувалася в народній пам’яті, що поселення, яке тут виникло, назвали Бурштином.

Колекція історико-етнографічного музею Опілля “Берегиня” налічує понад 1500 експонатів

Для більшості це місто асоціюється з велетенськими трубами місцевої ТЕЦ. Але справжня цікавинка знаходиться в одному з корпусів Бурштинського енергоколеджу. А починався історико-етнографічний музей Опілля “Берегиня” 1987 року… з мотовила і Кайдашевої сім’ї. Коли викладач української мови та літератури коледжу Тамара Гусар пояснювала сцену сварки старої Кайдашихи з невісткою Мотрею, під час якої жінки виривали одна в одної мотовило, вона зрозуміла, що ніхто зі студентів й гадки немає, що то за мотовило таке. Тоді пані Тамара запропонувала пошукати в дідових стодолах й принести до аудиторії цю довжелезну жердину, на яку колись намотували пряжу. 

Але де ви бачили чемних студентів? Замість мотовила один із хлопців привіз стару бабину вишиту сорочку, в якій навіть розіграв перед друзями в гуртожитку справжню виставу. Хлопці посміялися, а бабина сорочка стала першим експонатом направду унікального музею “Берегиня”, чия колекція нині налічує понад 1500 експонатів – 160 вишитих сорочок (чоловічих та жіночих), до 250 рушників, предмети побуту, різноманітний реманент, кам’яні сокири первісних людей, документи та давні світлини й навіть Біб­лію з особистим автографом Андрея Шептицького. Всі вони є своєрідним талісманом історії та культури унікального українського регіону Опілля.  

На жаль, музей досі не має власного приміщення і тулиться в кількох наданих Бурштинським енергоколеджем кімнатах, тож продемонструвати всі свої скарби не має можливості. Але й те, що можна побачити, нікого не залишить байдужим.

Їдемо далі – на горизонті славний Станіславів. Пообідавши гладуном (це такий стародавній галицький процес тушкування при низькій температурі свинини, моркви, картоплі, грибів, томатів та цибулі, страва подається в глечику), рушаємо прогулянкою затишними вуличками Івано-Франківська.

Художній музей на майдані Шептицького в Івано-Франківську

Бринза під медовуху

“Ще не вмерла України” французькою

Існує чотири основних маршрути сходження на найвищу гору України