На Центральній площі Чернівців, на фасаді Художнього музею на кахлях міститься зображення божеств, які символізують провінції колишньої Австрії. Серед них і Буковина. Однак на відміну, від панів та панянок – символів інших частин імперії, Буковина зображена у вигляді олімпійського бога ковальства – Гефеста – єдиного з грецьких богів, хто не цурався фізичної праці і цілими днями працював. Є, щоправда, й інша частина історії. Дружиною Гефеста, за міфами, була красуня Афродіта, яка через надмірну працьовитість чоловіка часто сама шукала собі розваги, аби не сумувати. Можливо, через такий давньогрецький досвід у Чернівцях переконані, що гарних жінок не варто лишати наодинці.

У Чернівцях немає величі Відня або пишності Львова. Сьогодні це невелике провінційне місто, яке, тим не менш, вражає своєю елегантністю. 

Враження від Чернівців, беззаперечно, у деталях, переважно неочікуваних і приємних.

Девіз міста – “спільними зусиллями”. Певно, саме так чернівчани все і роблять століттями. Коли ці землі відійшли Австрійській державі, на місці Чернівців були хіба порожні пагорби, тоді монарх запросив людей усіх національностей їхати сюди. Крім того, він пообіцяв, що землі усім вистачить, і кожен, хто б не приїхав, матиме рівні з усіма іншими права. Так і сталося, тож місто і справді постало спільними зусиллями. 

Через таке строкате сусідство чернівчани знали багато мов. Літні люди розповідають, що раніше до чернівецьких театрів могли приїжджати трупи з усієї Європи і не було різниці, якою мовою йшла вистава – зала завжди була повна. 

Однак, Чернівці називали “Єрусалимом на річці Прут” не тільки через багатонаціональність та привабливість цього міста, а й через велику кількість євреїв. Південний край у серці Європи, де усім обіцяні рівні права, приваблював сюди представників цього народу. За свідченнями, до Другої світової війни у Чернівцях більш як половина населення була євреями. До слова, зараз тільки близько 1%.

У місті була також і велика вірменська община. Їх одноповерхові будиночки досі прикрашають історичну частину Чернівців – вулицю Вірменську. Розповідають, що вірмени не любили жити у квартирах, бо мали великі сім`ї і ще більшу рідню. А коли усі родичі сходилися в гості, їх треба було десь розмістити. Тому вірменські будинки мають великі двори, у які часто виносили столи та влаштовували спільні вечері. Останніми десятиліттями, після подій у Нагірному Карабасі, кількість вірменів у Чернівцях знову зросла.

Свій слід лишили і румуни, принаймні в архітектурі. У центрі міста височіє дуже багато житлових специфічних будинків: з невеликими вікнами і масивним фасадом. За такими рисами тут можна майже безпомилково розпізнати румунське будівництво. 

Пам’ятають у Чернівцях і про турків, які володіли цією землею кілька століть. До сьогодні у місті лишилася Турецька площа з криницею – одне з визначних місць Чернівців.

Напівзруйнований храм серця Ісуса

Та чернівчани частіше згадують турків не на площі, а на кухні чи у кав’ярнях, де п’ють каву. Сюди цей напій потрапив не з Європи, як до Львова, а безпосередньо від турків.

У XVII ст. Юрій Кульчицький у столиці Австрії тільки починав експериментувати з кавою, якої Європа не знала. Українець намагався зробити її смачною для європейців (додавши молока чи вершків). До Львова кава Кульчицького з вершками потрапила саме з Відня, тому і має назву “віденська кава”. Виходить, трохи зневажливе ставлення до львівської кави не дуже виправдане, адже то не дівоча версія, а просто європейська. 

На той час у Чернівцях уже давно пили цей напій без жодних додатків. Щоправда після чашки кави, через її сильний запах, чернівчанам було заборонено йти до церкви, бо аромат відволікав священників. 

Чернівецьку каву любила пити і Леся Українка, коли приїжджала у гості до своєї подруги Ольги Кобилянської. Леся Українка писала, що такої кави, як у Чернівцях, немає ні у Києві, ні у Львові. 

Сьогодні такі разючі відмінності стерлися. Тепер і львів’яни, і чернівчани із задоволенням смакують кавою будь-якого виду, кому яка до вподоби.

Чи не кожен турист чув від чернівчан історію про те, що колись вулиці їхнього міста підмітали віниками з троянд. І хоч така розповідь звучить як романтична вигадка, їй таки можна знайти певні підтвердження.

Пам’ятник у вигляді руки, яка підмітає чернівецькі вулиці віником із троянд

Екскурсоводи переконують, що сучасна вулиця імені Ольги Кобилянської (відомої буковинської письменниці, яка боролася за жіночі права) раніше була відкрита не для усіх. Вранці на ній працювали ювелірні майстерні та магазини дорогого одягу (хоча, цього і зараз вдосталь), а під вечір бруківка милася з милом, підміталася букетами троянд і після цього чернівчани поверталися сюди для того, аби попити кави і зустрітися з друзями. Усі одягали свій найкращий одяг, бо на кожному куті стояли жандарми, які виганяли тих, хто не дуже презентабельно виглядав.

Хай там як, а до 600-ліття міста Чернівцям подарували невеличкий пам’ятник – залізну руку, яка тримає віник із довгих розквітлих троянд.

Сьогодні тротуари трояндами не підмітають, принаймні ми не зауважили. Однак величезні трояндові клумби справді можна побачити по всьому місту. Одні з найгарніших – біля міської ради.

Яке дорожнє покриття надійніше?

Якщо будете у Чернівцях, прийдіть до Ратуші о 12.00, адже щоденно саме у цей час на верхівку ратуші виходить музикант і грає “Марічку”. За свідченнями містян, із часу появи такої традиції, цього не сталося тільки один раз. Усі переполошилися, думали, що музикант захворів. Виявилося, він здоровий, а от трубу вкрали, йому нема на чому грати. Тоді міська влада заспокоїла: трубу знайдемо або купимо нову. І вже наступного дня о 12 годині все було як завжди – з ратуші грали “Марічку”. В інтернеті можна знайти договір між міською радою та так званим “музикантом трубачем”, де чітко прописано: “Запізнення та неявки недопустимі”. Чернівчани переконують, що цього не стається і музикант завжди на місці вчасно.

До речі, щонеділі о 12.00, якраз після “Марічки”, від Ратуші відправляється безкоштовна піша екскурсія історичною частиною міста. “Пошта” потрапила на неї. Літня екскурсовод Маргарита Михайлівна три години неустанно розповідала найцікавіше про її рідне місто. Мабуть, завдяки їй усе так добре стало на свої місця.