Андрій Дахній, філософ, про межі самотності, неадекватне сприйняття християнства й уподобання Гайдеґґера

Чомусь, за дивною "побутовою" логікою, більшість людей переконана, що місця для філософії - як глибинного осмислення причин та наслідків власних дій, емоцій, чуттів, справ, імпульсів - у буденному житті бути не повинно. Ця логіка є щонайменше наївною. Бо тільки оцінюючи і сприймаючи життя - з любов'ю до мудрості, - можна гідно пройти всіма його складними стежками.

У гості до себе сьогодні ми запросили Андрія Дахнія - надзвичайно цікавого співрозмовника, філософа, доцента кафедри історії філософії ЛНУ імені Івана Франка, з яким спілкувалися про випробування в людському житті, смисли страждання, музику і тексти Кундери. 

- Пане Андрію, Ви - філософ, але Вашою першою освітою була журналістика. Чи було щось спільне для Вас між цими двома сферами? Чи філософія, навпаки, була актом спротиву перед базовою освітою?

- Філософи сказали б - а я, якщо зовсім точно, все-таки історик філософії - що тут присутня діалектична єдність і боротьба протилежностей (сміється). З одного боку, ці дві галузі мають дещо спільне в сенсі універсальності погля­дів на світ, бо філософія претендує на здійснення рефлексії над будь-якою проблемою чи питанням, водночас як і в журналістиці жодна тема чи аспект людського життя не вислизає з уваги.

Інша справа, що журналістика передбачає швидкість та оперативність оприлюднення факту, події. Газета насправді живе один день і розрахована, як ми пам'ятаємо, на "злобу дня". Тоді як філософія, за Геґелем  - "епоха, схоплена в поняттях" - є історичною і прагне судити "з точки зору вічності". Ще однією спільною точкою дотику між цими сферами є допитливість. Платон, а за ним Арістотель, стверджував, що філософія починається зі здивування. Журналістика теж реалізується через питання чи з його допомогою.

Хоча, зрозуміло, що ці рефлексії дуже різні, бо філософія ніколи не прагне епатажності, не тяжіє до одновимірних формул, не є категоричною. Ска­жімо, Мартін Гайдеґґер був дуже сильно закритий від преси і якось зауважив: не хочу, щоб моя філософія стала предметом для якогось спритного репортажу. Він вважав, що преса завжди вельми спрощує все, що б він хотів сказати. Якось, спілкуючись із Сєрґєєм Авє­рін­цевим, я почув від нього приблизно таке: "Практика щоденної преси - це речення з обрубленими думками і поглядами. Там, де я хочу поставити крапку з комою чи кому, репортер ставить крапку, і ці незакінчені думки виходять у друк".

Преса орієнтується на середню людину, яка повинна щось швидко отримати і збагнути. Я не вважаю, що філософія орі­єн­тується винятково на касту вибраних, але вона таки стосується значно вужчої аудиторії. Що ж до мого переходу від журналістики до філософії, то я просто усвідомив, що за своєю природою не здатний робити щось швидко і якісно. Хочу мати час на обдумування, тому не надаюся до репортерства. Мішель Монтень радив людям, які повільно думають і говорять, краще ставати священиками, проповідниками, а тим, хто ж швидко мислить і володіє швидким мовленням, блискавичною реакцією, - адвокатами. Я думаю, що належу таки до першої категорії людей. Хоч дуже шаную професію журналіста.

- Але філософом не стає кожен, хто має схильність до рефлексій. Очевидно, Вами керувало і приховане бажання пошуку відповідей на якісь серйозні питання? Як саме вони для Вас звучали? 

- Так, мене справді дуже хвилювало питання "для чого ми живемо?". Подібно, як питання гармонії в міжперсональних стосунках, а також те, що здатна зробити людина зі своїм життям. Це все мене добряче хвилювало ще зі шкільних часів, особливо після читання Достоєвського, коли я побачив його рівень осмислення найсерйозніших життєвих проблем. Загалом, я вважаю, що філософія повинна корелюватися з літературою, бо саме в літературі знаходимо серйозні рефлексії щодо антропологічних питань - проблеми буття людини, питання сенсу життя.

Тому я невипадково зайнявся екзистенційною філософією. Саме нею, а не, скажімо, філософією науки, проблемами логіки чи співвідношенням мови та мислення. Це також дуже цікаві проблеми, але менш привабливі для мене. Моя філософія антропологічна, а не сцієнтична. 

- У такому разі, Ви очевидно замислювалися над проблемою людського страждання і болю? Для чого воно існує у світі?

- Через нього, я думаю, повинен пройти кожен із нас. І тому навіть трохи боюся, що ми живемо в цивілізації, яка відмахується від страждання як від чогось набридливого й дуже небажаного. У своєму житті ми переживаємо різні страждання, але найважчі, очевидно, ті, які пов'язані з нечистою совістю, ситуаціями, коли нас бачать не такими, якими ми є, коли світ не відповідає нашим уявленням про нього. Це все причини глибокого людського неспокою.

Страждання - це багатогранний феномен. Але, як на мене, людство досі не винайшло кращих способів позбуватися його, як ті, що пропонує філософія і, звісно, релігія - буддизм, християнство, іслам... Зрозуміло, що тут не йдеться про тоталітарні релігійні секти, яких зараз чимало. Мені здається, що для християнина є багато можливостей для подолання болю. Ви, очевидно, запитали про це...

- ...Може, навіть радше про те, чи загалом зі стражданням варто боротися, якщо це основоположний шлях людського самовдосконалення?

- Біль справді є очищенням. Наше земне існування дуже недосконале, а страждання в ньому стає засобом перетворень на краще.

- У своїй філософії Ніцше, а потім і Леся Українка та Василь Стус говорять про те, що християнству бракує вольового опору до зла. З іншого боку, ми говоримо, один з головних духовних шляхів - це якраз страждання. Як Ви розв'язали для себе очевидну конфлік­тність цих двох позицій?

- Так, Ніцше вважав, що християнство є надто інфантильним. Але я думаю, що він не мав рації. Така інтерпретація є односторонньою. Ми пам'ятаємо про заповідь підставити ліву щоку, коли тебе вдарили по правій, але забуваємо Христа, який картає фарисеїв і виганяє торговців з храму. Але це теж Христос.

Я вважаю, що християнство багатьма сприймається неадекватно, і для мене це дуже принципово. Зауважте, що, на від­міну від монахів-буддистів, монахи-християни працюють руками і виявляють суспільну активність. Що б там не казали, Церква на Заході досить активно втручається в суспільне життя.

 Християнство не зводиться лише до того, аби не зробити нікому нічого поганого. Хоч, водночас, тут є й усвідомлення того, що остаточно викорінити зло і страждання в цій "долині смутку" неможливо. Як казав відомий християнський філософ Владімір Соловйов, треба все зробити для того, щоб земля, якій ніколи не стати раєм, не перетворилася на пекло. 

- У яких сферах, окрім філософії, чуєтеся найвільніше, і що приносить Вам внут­рішнє очищення?

- Тут я погоджуюся з мислителями, які казали, що з усіх духовних сфер найбільше допомагає музика. Мені подобаються слова американського письменника Курта Воннеґута, які він хотів би побачити - тут, звісно, є частка жарту - як епітафію на своїй могилі: "Неспростовним доказом існування Бога була для нього музика". Я не фетишизую  її, але з усіх видів мистецтва музика є найбільш "катарсисною" річчю для мене.

Пригадуєте, як писав Мілан Кундера у своїй "Нестерпній легкості буття", що ні картина, ні література не може так сильно розчулити людську душу, як музичний твір. У його тексті звучав Бетховен...

- ...А у Вашому? З чого починалася Ваша любов до музики? 

- Одним із найсильніших моїх вражень була "Лакримоза" із Моцартового "Реквієму". Ця річ надзвичайно вплинула на мене. З тих пір у певні моменти, слухаючи музику, відчуваю себе просвітленим. Хоча б на якісь кілька секунд. Але здебільшого слухаю музику невпорядковано, коли відчуваю настрій і потребу до цього...

- ...Або, може, коли хочете відійти думками від щоденного світу?

- Може, Вас це розчарує, але я розслабляюсь, у тому числі і дивлячись футбол (сміється). Розумію, це річ - не дуже характерна для філософа.

- Це дуже людське. Може тому, що футбол - це дуже щирі, непідробні емоції...

- Напевно. На своє виправдання скажу, що Гайдеґґер теж цікавився футболом, хоч на схилі років був людиною дуже відстороненою від світу. Його улюбленцем був Франц Беккенбауер. Я думаю, що греки у давнину недарма приділяли багато уваги спорту. У футболі я знаходжу естетику - чудові комбінації, спонтанність, справж­ність емоційних розрядів...

- Якщо ми вже зачепили Кундеру, то що для вас означає "жити в правді"?

- Не робити зла. Чи навіть ще важливіше - не допускати злих думок, на що звертають увагу буддисти. Мені здається, що відповіді на ці питання треба шукати в християнстві. Навряд чи в усьому сучасній людині вдасться наслідувати Христа, бо тоді вона просто мала б стати монахом. Але християнство дає дуже багато, і у важливих моментах саме з його допомогою варто шукати істину.

- Чи існував у Вашому житті вибір - бути  у суспільстві чи поза ним? Бути поруч людей чи відійти від них?

- Мені дуже важливо бути з людьми. Усамітнення продуктивне, особливо в творчих процесах. Але я б волів фрагментарної самотності. Бути між людьми для мене дуже важливо, я потребую людської комунікації і контактів. Мені було б важко зробити вибір на користь самотності.

- Тоді скільки триває Ваша "продуктивна" самотність - дві години чи два тижні?

- Максимум - один-два дні. Про два тижні просто не йдеться.

- Як складаються Ваші стосунки з містами? В якому з них відчуваєте найбільшу потребу?

- Я не був у багатьох містах, як на сучасну людину, бо знаю багато молодих людей, які вже побували у половині світу. Для мене кожна подорож - це досі свято. Може тому, що до кожної з них ставлюся дуже відповідально. Отже, ви питаєте про мої міста? Берлін мене не надто вразив, Варшава чомусь узагалі не зачепила, Амстердам  підкорив сильним духом свободи, хоча ліберальність завжди має темні сторони. Дуже милими й затишними здалися Каунас, Вроцлав, Гайдельберґ. Але найближчим моєму серцю є Відень. Він споріднений зі Львовом.

- А може тому, що Ви пережили в ньому щось своє? Існує думка, що тільки тоді місто починає належати тобі, коли ти проживеш там свою історію...

- Відень був моїм першим досвідом з іншою цивілізацією (хай це і звучить трохи дико, зважаючи на нашу тривалу спільну історію). Це був 1993 рік, і я, сформувавшись в радянській імперії, потрапив у свої 26 років в цивілізовану Європу гідних людей, атмосферу толерантності і мистецтва. Я спілкувався з професорами, вчився і відкривав для себе інший світ. У ті моменти я просто пережив шок від рівня спілкування з жителями Відня, стільки доброзичливості і гідності, спокою було в них...

Крім того, це аура міста, яке пережило багато століть і потрясінь, але без серйозних руйнувань. І ще, Відень - місто, де в кожному твоєму кроці звучить музика Моцарта, на кожному камені чи повороті ти бачиш втілення всього того, про що досі тільки читав і мріяв. Було б дивно, якби я залишився до нього байдужим...

Розмовляла
Світлана Одинець