Василя Липківського розстріляли, щоб померла Україна

19 березня мине 145 років відтоді, як у Полудні на Вінничині народився майбутній перший глава Української автокефальної православної церкви - митрополит Київський і всієї України Василь Липківський, розстріляний 27 листопада 1937-го за вироком Особливої трійки при Київському управлінні НКВС СРСР.

Запорука стабільності

Науковець британського Кестонського інституту Джеральдін Фейган і редактор релі­гійних програм на "Радио России" Алєксандр Щіпков попереджали в "НГ Религии" (додатку до московської "Независимой газеты"): "У випадку конфліктної ситуації УПЦ (так називають у Росії УПЦ МП - "Пошта") у якості по­літичної сили здатна закликати до непослуху декілька міль­йонів людей, що призведе до дестабілізації всього (українського - "Пошта") суспільства. Адекватних перешкод такій дестабілізації немає - Україна має всі необхідні незалежній державі зовнішні ознаки: Президента, армію і флот, митницю, національні гроші, гімн, прапор і Олімпійську збірну - не вистачає тільки в Україні національної церкви, що символізувала б в очах решти світу моноліт нації і це, мабуть, суттєва її відмінність від "старшого брата", який такий символ має в особі Російської православної церкви Московського патріархату".

Саме тому чекісти уже знищили у 1930-х українську національну церкву, створену й очолювану Василем Липківським - сином священика, який походив із Галичини. Тому його родина потрапила під прес русифікації пізніше від наддніпрянців і, вочевидь, саме це дозволило їй передати в спадок майбутньому митрополиту його патріотизм та закінчити у 1889-му Київську духовну академію кандидатом богослов'я.

Спершу викладав закон Божий у Черкаській прогімназії, а після висвячення на священика у 1891-му став настоятелем собору на Вінничині й інспектором церковних шкіл.

У 1903-му очолив одну з них (Київську церковно-вчительську), але у 1905-му був звільнений "за українофільство" та участь у підпільних гуртках семінаристів (в одному з них брав участь майбутній глава Директорії УНР Симон Петлюра). Того ж року його обрали головою Революційного з'їзду духівництва, який зажадав дерусифікації та автокефалії (адміністративної незалежності) церкви в Україні.

Коли ж у 1917-му скинули царя, то саме Липківського обрали головою наступного Революційного з'їзду духівництва, й він очолив релігійно-громад­ський рух за автокефальну церк­ву в Україні, навіть росій­ським істориком Андрєєм Мар­чуковим проголошений "невід'ємною частиною українського національного руху". А у 1917-му заснував та очолив Братство Воскресіння Хреста і Всеукраїнську церковну раду.

Але їм перешкоджали в унезалежненні українсько-росій­ська війна, недалекоглядне нехтування релігією соціалістами Центральної Ради, нехіть гетьмана Скоропадського остаточно поривати з Росією й позбавлення московським патріархом єпископського сану ієрархів, які наважилися взяти участь в автокефальному русі.

Церковна революція

Давні греки  шанували титана Прометея за те, що той, за легендою, викрав у "небожителів" для людей вогонь. Перешкоди на шляху до автокефалії Української церкви й Липків­ського змусили досягти цієї благородної мети "незаконними", як стверджують навіть його послідовники, заходами. Бо коли його позбавили сану священика за те, що 9 травня 1919 року він першим у Києві правив службу Божу українською мовою, то священики-патріоти та їхні прихильники-миряни зрозуміли: єпископи, підпорядковані Москві, не ли­ше не проголосять автокефальну церкву, а й не висвятять її ієрархів.

Тож вирішили наразі обій­тися без легітимних владик - створюючи УАПЦ на Всеукраїнському православному соборі у Києві 14 - 30 жовтня 1921 року, єпископів проголосили за традицією Александ­рійської церкви - висвятили  рукопокладанням священиків. Заохочуючи співвітчизників до вступу в УАПЦ, її засновники не лише сакралізували рідну мову й впровадили в церковне життя національні звичаї та традиції, а й дозволили мирянам узяти участь у виборах ієрархів, розширивши коло кандидатів на ці посади.

Тож якщо раніше єпископами були лише неодружені - ченці та священики, які овдовіли чи парубкували, то в УАПЦ у владики висвячували й пошлюблених. Устрій УАПЦ теж наблизили до мас, доручивши керівництво нею Всеукраїнському православному церковному собору. А в міжсоборний період - пос­тійно діючій Всеукраїн­ській православній церковній раді (ВПЦР). На місцевому рівні - округовим, районним, парафіяльним соборам та підзвітним їм церковним радам. Митрополита ж Київського й усієї України Липківського проголосили почесним головою ВПЦР. Але його архіпастирська місія не була формальною.

Фактично він керував церквою "знизу" - провів більшу частину свого перебування на посаді митрополита в парафі­ях, відвідавши понад 500 із них. Усе це не могло не імпонувати мирянам, відтак у 1927-му УАПЦ нараховувала 1217 парафій.

Але повна відсутність централізації й дисципліни часто перетворює  безмежну демократизацію на охлократію. Позаяк не уникла цього УАПЦ, скориставшись її устроєм, чекісти провокували мирян демагогією до частих розколів церк­ви, аби дробити її на менш авторитетні конфесії.

Перегони з часом

Відтак Липківському закидають, що він сам заклав під УАПЦ "міну", не зачекавши визнання Константинопольським патріархом у 1924 році Польської (а фактично - української) автокефальної православної церкви. Бо її ієрархи-українці не відмовили б співвітчизникам у канонічному висвяченні єпископів, а ті не мали б потреби спиратися на несвідомі ще маси.

Та при цьому опоненти Липківського і його однодумців не враховують тієї обставини, що часу в УАПЦ не було. Бо люте винищування чекістами Російської православної церкви не залишало надій на те, що тієї ж долі уникне УАПЦ.

Не сумніваючись у тимчасовості дозволу більшовиків на діяльність незалежної від Москви церкви, наданого, аби стимулювати відтік віруючих від РПЦ, засновники УАПЦ поспішали сіяти духовні зерна у свідомості співвітчизників. А про те, що після поразки націона­льно-визвольного руху УАПЦ  неофіційно перебрала на себе роль його єдиної легальної форми, засвідчили дані перевірки комісії з вивчення складу українського духовенства - 1927 року лише в перевірених 57 парафіях 214 священиків були колишніми старшинами й вояками армії УНР.

Тому коли РПЦ нарешті змусили до співпраці з більшовиками, чекісти взялися й за УАПЦ. 1927 року вони наполягли на усуненні митрополита Липківського з його посади.

А 1930-го, інкримінуючи усій церкві антирадянську діяльність та участь у сфабрикованій чекістами Спілці визволення України, зажадали проголосити "самоліквідацію" УАПЦ. Та це не врятувало 28 її єпископів і майже трьох тисяч священиків від розправи.

Липківського розстріляли 27 листопада 1937-го. Але щоразу, як у 1941-1942 рр. та 1989-1990 рр. слабнув московський зашморг на шиї українців, УАПЦ воскресала. Тому віриться, що таки здобуде належне їй місце в країні, заради духовного воскресіння якої пожертвували своїм життям тисячі її пастирів.