Є така приповідка. Довіряй Богові так, якби все залежало від Бога, а працюй так, якби все залежало від тебе… Ця приповідка вчить нас певної життєвої правди, вважає Блаженніший, пише iamir.info.

Мусимо усвідомлювати, що усе залежить від Господа Бога. Він є Той, хто сотворив світ, він є Той, хто є Володарем всесвіту. Він любить нас і хоче нам добра. І якщо ми приймемо це як підставу нашого життя, тоді, само собою зрозуміло, не можна не мати довіри до Господа Бога. Одним словом, ставимо Господа Бога на перше місце. І не маємо сумніватися, що все є в руках Божих. З другого боку, коли у нас є брак довіри до того, що коїться в світі, чи певні хитання, це тому, що ми замало працюємо. Ми надіємося, що хтось буде за нас робити. Але власне тут і приходить розуміння тієї приповідки. Господь Бог так сотворив світ, що нема найменшого сумніву, що він ним володіє. Але нас він сотворив вільними людьми. Дав нам розум, волю, здібність працювати, аби ми користалися із тих дарів. Якщо ми стараємося використовувати ті Божі дари, ми не маємо достатньої причини упадати на дусі. Коли ми працюємо і стараємося, укладаємо наші таланти у наше щоденне життя, тоді нема причини чогось боятися, зневірюватися.

Ми трошки замало довіряємо Богові, може, замало молимося. А з другого боку – замало працюємо. Не стараємось. Якось так хочемо, щоби воно само ставалося, щоби хтось за нас все робив. Ми повинні відновляти нашу довіру до Бога, щиро молитися, щиро старатися сповняти Його святий закон. А з другого боку – дуже послідовно працювати.

Так, ми маємо так багато різних клопотів сьогодні! Але мусимо поставити перед собою питання – а що я роблю, щоби було краще. Щоби життя розвивалося, щоби ми могли бути задоволені і спокійні.

Отже, ця приповідка, яку я навів на початку, допомагає нам поєднувати два дуже важливі елементи в нашому житті – довіру до Бога і довіру до самого себе.

Ті люди, які в політиці, і які мали би служити народові, вони думають про себе, а не про нарід. Вони все ще живуть радянськими категоріями.

Вони не думають: як би ми могли краще Україну поставити, зорганізувати наше життя. Вони думають про себе: як би забезпечити собі кращі доходи, мати більше впливу, на те, щоби могти багатіти, а не на те, щоби могти краще служити. І коли глянемо на різні аспекти нашого суспільного життя, бачимо, що той процес все ще дуже і дуже на низькому рівні… 

Бачите, яке у нас є поняття. Що політик – то злодій. А то – дуже неправдиве поняття. Політика – це одна з найкращих форм служіння. Бути політиком – бути державним мужем. Це є щось прекрасне. Це дуже високий, достойний чин.

Але треба розуміти що бути політиком – то значить служити, а не заробляти. Я бачу, як купують і продають голоси. Знаєте, плакати хочеться… Але то наша дійсність. Треба аби люди, які вже починають бути хоч трохи свідомими, почали реагувати. І сказали: “Перестаньмо продавати-купувати. Працюймо! Служімо!”

…Та влада – то люди, які виховувалися в Радянському Союзі. Не треба казати, що то є конче погані люди, але вони інакше не вміють. Вони поводяться так, як їх вивчили, як їх наставили. І тому ми можемо нарікати, але з другої сторони треба собі усвідомлювати, хто то є. То є жертви режиму, люди духовно поранені. Треба собі усвідомлювати, що ті процеси, що відбувалися за радянських часів – що вони йшли глибоко, вони ранили наші душі. Людина, яка виховувалася, що їй мусять усе давати, а тут раптом кажуть “ні, ти мусиш собі сам все здобувати”. То не є так просто.

Але ті люди, наша влада – то є жертви. Жертви режиму, який нищив свідомо, послідовно, дуже хитро. Старався з людей робити рабів. Кожен, хто підносив голову, тому ту голову стинали, засилали до таборів чи у в’язниці – якщо не убивали. Скільки народу за ті роки вбито! А все ж таки то залишило слід, люди боялися. І ще сьогодні немає цілковито відваги. Це є недуг. Цього треба усвідомити. Я хочу підкреслити – це не є конче злоба, то не є люди конче погані, то є люди духовно хворі…

Влада, яку ми мали за 25 років і до сьогодні маємо – це не є влада, яка будує, то не є державні мужі, яку думають наперед…

В чому є слабість нашої влади? То є влада, яка не вміє бути владою, яка не вміє організувати. Але ж є, є у нас багато доброго – невикористаного, незадіяного!

Я вам кажу свою думку, то не значить, що я непомильна людина. Я можу помилятися. Мені прикро, що Господь Бог дав нам дуже багато. І добрих людей, і здібних, і працьовитих, дав нам прекрасну країну, багату, гарну. Але ми якось ці Божі дари не використовуємо так, я належиться. Не використовуємо на наше власне добро.

У нас нема політичної культури. Нема політичних партій. То все надуте. Скандал за скандалом, якісь договори, переговори.

Я все боюся одного провідника. Аби тих провідників було трошки більше, щоби була група державних мужів, не тільки політиків. В різних ділянках – в культурі, політиці, економіці.

Як повинна виглядати християнська громада? То не повинна бути громада людей, що нічого не роблять. То повинна бути громада людей, які і моляться, і працюють. І стараються спільними силами поборювати всі лиха. Богу дякувати, що ми і тут, під цим оглядом, в Церквах починаємо бути щораз більш активними. Я вам дам примір. Говорю з людиною, гарна, добра людина, чоловік років 50. “Слухайте, а скільки ви проповідей чули про корупцію як про гріх”? Він каже: “Ще ані одної”.

А чи не повинні ви, душпастирі, в пору і не впору проповідувати, пригадувати: “Люди добрі, то не тільки проблема суспільна, то є проблема духовна. Коли ви даєте чи берете хабар – ви сприяєте крадіжці. А це є гріх”. Я сам церковна людина і мені прикро, що я таке кажу, але я щиро вам кажу, як я бачу, бо я думаю, що ми щойно після довгих років почали рухатися.

Харківсько-Полтавська єпархія Української автокефальної церкви старається якось із нами, греко-католиками, бути разом. І ми хочемо їм дати можливість.

Процес об’єднання почнеться, коли ми будемо хотіти єдності. Ми ж замало того прагнемо.

Нібито всі говорять “за”, а конкретно працювати в тому напрямку, – не ображати, не понижувати, а заохочувати до добра, співпрацювати в добрі – не хочуть… Ми, християни – не тільки єпископи, священики, а й миряни, якщо ми, віруючі люди, не годні, то не диво, що воно так пиняво іде.

Я очікую об’єднання не від священнослужителів, а від народу.

Нарід мусить піти. Ми, єпископи, можемо договоритися, підписати якийсь документ. А єдність – конкретна практична єдність в щоденному житті – має іти знизу. Треба нарід заохочувати, проповідувати. Сказати – люди добрі – бажайте єдності, старайтеся!