“Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше”, – казав англійський письменник-християнин Г.- К. Честертон. Нині майже кожен начебто християнський похорон оповитий грішними забобонами (помилковою вірою), якимось напів’язичництвом… Ми християни чи хто? Шкода, що “віруючі” люди не хочуть слухати святої Христової Церкви (голосу Бога) і не вдаватися до різного роду видуманих марновірств, що не мають місця у Святому Писанні чи у священному Переданні, повідомляє “Католицький оглядач”, посилаючись на поради отця Миколая  Микосовського (ЧСВВ). Хто вірить у нерозумні забобони, той у них і потоне! Проти цього явного гріха, проти першої Божої заповіді треба нам боротися у духовній боротьбі, визнаючи його у сповіді, щоб потім не було запізно… “І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!” (Ів. 8, 32).

Люди мають дивне переконання, що смерть сидить на кріслі поруч небіжчика, і коли випроваджують тіло померлого з оселі, бажають у такий спосіб немовби вигнати смерть на вулицю… І ще, щоб на них не сів ніхто із живих. Як маємо померти, то помремо й без цього. Забобони не врятують анітрохи!

Не роблять це тому, щоб потім померлі не подумали, що їхній смерті раді або щоб не відправитися опісля слідом за ними. Тому не раз просять про це чужих. А як нема кому з чужих нести труни?.. Буває ж таке, що обмаль присутніх на похороні. Були випадки, що навіть священик з дяком несли домовину… Тому треба поступати второпно. Труну мають нести ті, що мають силу та бажання! І так само у випадку з хрестом на могилу.

Найменші теж мають знати, що смерть існує, тому їх треба поволі до цього факту готувати. Кажуть, що якщо діток забирають від покійного в інше місце – вони згодом можуть мати перед смертю великий страх, боячись чи не всякої тіні. Наше земне життя не раз крокує поряд з дійсністю смерті! Все у руках Всевишнього.

Забобонні люди думають, що дзеркало може бути як “пастка” для померлої особи. Вона нібито, заглянувши до нього, буде швидко “полонена”, адже не відразу відправляється у потойбіччя. Треба знати, що душа покійних відразу після фізичної смерті стає перед Богом на особистий суд, здаючи звіт з цілого життя, а не вештається без потреби по світі.

До слова, коли тричі підносять труну з небіжчиком над порогом (те ж і при виході з церкви), то така поширена нині практика походить саме з темного язичництва. Якщо спитатися, чому так роблять, ніхто не дасть раціональної відповіді. Річ у тім, що в давнину наші предки були, як знаємо, язичниками і вірили, що в порозі помешкання живе… домовик, тобто злий дух. Отож, виносячи померлих надвір, з ним прощалися. А тепер навіщо робити таке “прощання” з нечистою силою і що це має спільного зі здоровим глуздом і взагалі християнською вірою? З покійними ми прощаємося в часі самого похорону, коли триває так зване “останнє цілування”.