Відомий мовознавець, про свій ювілей, енергетику слова і стан мови в Україні

У неділю екологу українського слова Олександрі Сербенській виповнилося 80 років. З них понад 50 вона віддала на мовний вишкіл студентів факультету журналістики, де й нині працює, балансуючи між ремеслом викладача та науковця.  За плечима ювілярки понад двадцять підручників та посібників, а останньою монографією авторка пірнула у галузь франкознавства, описавши "Мовний світ Івана Франка"...

Мені справді вісімдесят. Тепер я маю, як кажуть галичани, три зера - три нулі. Як їх не крути, але більше з них нічого не змайструєш, от коли матиму 90 років, тоді можна буде перевернути і сказати, що 60, а нині мені 80 років!

У житті, як на морі, зринають різні хвилі: одні відразу зникають у морській глибині, інші, покотившись, не набирають сили і переходять у тиху гладінь. Різними були й мої життєві хвилі - гра на скрипці, бухгалтер, бібліотекар, учителька молодших класів, музейний працівник, лаборант, педагог високої школи. Тільки ця остання міцніла, набирала зримих обрисів, а дуже близько, майже зливаючись з нею, виринала хвиля науковця. Вони щасливо докочуються до мого життєвого берега.

Моє життя таке, що за ним можна серіали знімати. Я виросла в селі Золотий Потік на Тернопільщині, в середовищі добрих батьків пізнавала світ у всій його красі, жодна неділя не минала без того, аби ми не ходили до лісу чи в поле. Ще змалку батькова бібліотека привила мені любов до книжки, до слова. До дев'яти років я прочитала багато книжок з батькової бібліотеки, серед яких була вся українська класика. На превеликий жаль, з приходом "золотого вересня" батько мусив спалити її.  Батько з розпукою писав у своїй книжечці у сороковому році: "Святий Миколай цієї ночі не відвідає своїх улюблених діточок, за якими він так тужить і кожного року приносить їм подарунки у різних формах залежно від чемності. Цього року обставини змушують його сидіти на теплій печі і зі сумом згадувати ті радісні часи, коли навідував діточок. Холод, мороз та інші речі не дозволяють нам стояти в очереді, щоб накупити подаруночки..." А нас було четверо. А ще перед тим він з таким жалем пише: "Я був веселий чоловік, радісний, а тепер став замкнутий..." Навіть у ті тяжкі часи він усіляко дбав про нас. Ще мені дуже сподобалися його слова, що  не схилить ні перед ким голови. Він мав свої тверді життєві принципи. На жаль, мій сорокарічний батько пішов від нас в інші світи. Я завжди любила вчитися, але доля сказала мені: йди вчи інших! І я пішла. Спочатку навчала перший клас, одразу після закінчення школи і не маючи жодної педагогічної освіти. Навіть сьогодні Марійка, Юрчик, Миколка, якого я ніяк не могла навчити читати, й досі перед моїми очима. Сім'ї матеріально було нелегко, вже потім, коли молодша сестра закінчила інститут, вона сказала мені: "Йди вчися!"  То був 1951 рік, я мала 22 роки.

Розумію, що більше років вже за мною, аніж переді мною. Вдячна Богові за всі прожиті роки. Донині відчуваю захист предків, цю опіку важко пояснити, але вона є, я її відчуваю. Насамперед батьки виховали у мені почуття обов'язку: якщо щось роботи - то як слід. Робота мовознавця виявилася складною, взагалі вважаю, що до кінця зрозуміти сутність мови вдається хіба що одиницям. Є дуже багато визначень мови, але жодне не повне. Бо мова - це дорогоцінний камінь, який має багато граней, кожна грань виграє різними кольорами. Що більше ти його грануєш, то більше він світить і  приваблює своїм блиском.

Сьогодні є дуже цікаві дос­лідження про енергетику слова людини, наприклад, якщо хтось зробив щось добре тут - то в Африці це може допомогти якійсь людині, або навпаки, як хтось злий тут - то в Колумбії можуть узяти сокиру і піти когось рубати... Треба творити словами хорошу енергетику, шанувати добре слово, а не тільки у вульгаризмах кохатися і любуватися ними. Не раз чую, як кидають слово за словом вульгарне, а воно формує  спосіб мислення. Треба творити світ інший, світ добра. От як ми гарно співаємо в колядці: щоб землю з небом в одно злучити. Це прекрасні слова, моя бабуся дивилася в небо, дякуючи Богові за все, а нині й часу не маємо, аби глянути вверх. Я не раз йду і думаю, а хто ж подивиться на небо? Всі метушаться, все життя гроші, гроші, гроші... Очевидно, мусить прийти до людей розуміння того, ЩО є основою життя. "Лиш праця світ таким, як є, створила, - писав Франко. - Лиш в праці кріпне мужа сила. Лиш в праці варто і для праці жить". Здавалось би,  Америка така "омріяна", чимало з нас має її за зразок. Але новий президент Обама оголосив орієнтацію на  загальнолюдські цінності, щоб повертатись саме до них.

Мова - важливий чинник у формуванні людини і нації. Моя знайома приїжджала з Америки і розповідала легенди, які нині ходять про Обаму. Як його мама працювала ще з шестирічним хлопчиком, а знаєте для чого? Аби навчити його доброї, естетично довершеної, вишуканої англійської мови. Це дуже цікава річ, бо він переміг словом, а не великими маєтками чи кланами. Люди повірили його слову. Ми вже забули про важливість тієї енергетики, яку воно несе. Споконвіку було Слово... Грецьке "logos", яке ми перекладаємо як "слово", означає ще й психічну діяльність, це слово акумулює в собі й нашу психічну поведін­ку. Отже, сакральну силу Слова людина мусить пізнати, тоді їй буде легше жити на світі. Людина створена для слухання, коли вона слухає, то навіть випрямляється. Як стверджує французька дослідниця Аннік де Сузнель, центр психічної діяльності дитини в зародку матері є саме у вусі. А про мистецтво слухати і чути прекрасно сказав Ісус у своїй притчі про сіяча. Адже слухати і чути - це не одне й те ж, так само як говорити й сказати. Саме від вуха йде вся психологічна енергія, нервова система, отже, вухо створене для слуху, а людина створена для мови. Треба уважно слухати слово, і тільки тоді, можливо, ми зможемо пізнати ціну життя і силу слова.

Дивує мовна ситуація, яка є в нашій країні. Всі ми пам'ятаємо  історію зі Святого Письма про Вавилонську вежу, коли всі говорили єдиною мовою, але Бог покарав гордих, і люди почали розмовляти по-різному. Але чомусь нині, плекаючи іноземну мову, ми забуваємо про рідну, часто нехтуємо нею. Не забуваймо, що поняття "рідна" мова і "державна" -  не тотожні. Державна мова допомагає зідентифікувати, дає змогу нам порозумітися, викликає повагу в інших. Я інколи буваю в Києві, заходжу до установи, де розмовляють росій­ською. Звертаюся до них укра­їнською, нею вони мені відповідають, потім знову переходять на російську. Це ненормальна ситуація. Має бути у Конституції записано таке поняття, як конституційний простір, і це зобов'яже державного службовця до відповідних соціальних дій.

Спостерігаючи мовну ситуацію в країні, бачу поступ в утвердженні української мови. Пригадую ті часи, коли тільки проголошували в нас демократію, горбачовські часи. Висновок напрошувався сам, якщо є країна - вона повинна мати свою мову. У французів -  французька, в англійців - англійська. Нашу ситуацію й зараз досліджують, зокрема професор
Л. Масенко, український соціо­лінгвіст, і доходять висновку, що більшість українців називає державною саме українську.  А те, що нині говорять про дві державні, то певні політичні гравці тільки "грають" на нижчих інс­тинктах. Я б навіть уточнила, на низьких інтересах. Коли їду до Польщі, то скрізь розмовляю польською, бо інакше мене не сприймуть, особливо в державних установах. Естонці, до речі, визнали для чужинців три рівні знань мови, їх розробили спе­ціально для тих, хто працює з дітьми, щоб  відразу прищепити дітям правильне мовлення. Цей пункт введений до їхнього чинного законодавства щодо мови, з дітьми, а також в установах з людьми працюють лише ті, хто має третій, найвищий рівень знань мови.

Що ж до стану нашої мови, загалом далекого до  ідеалу, то хотіла б відзначити, що в цій праці потрібна державна опіка, добре продумана чітка політика і чітка позиція. Мені подобається те, що нині робить для утвердження мови міністр Іван Вакарчук; це важка і жертовна робота. Адже ми й досі живемо у світі чужих символів і стереотипів, подивіться, як називаються наші міста, які пам'ятники й досі стоять на наших вулицях. Тут бракує твердої державної руки. Не можемо не зважати й на спротив  п'ятої колони. Вона є скрізь, навіть у Львові. Коли чехи утверджували свою державу, скрізь лунала чеська мова.. Це цікава аналогія, яку зафіксував ще Франко, перебуваючи у Чехії. У нас, на жаль, нема ще тієї поваги, не всі усвідомлюють важливість мови.

Попри настрої, які  панують щодо животіння української мови, то я б так не драматизувала ситуацію. Око все частіше бачить українські книжки, маємо багато дитячої літератури, потрібно усвідомлювати, який це громіздкий процес, але водночас не відрі­катися від іноземного. Франко для цього випадку має чудову метафору і каже, що  ногами потрібно вростати в свій ґрунт, руками потрібно обіймати цілий світ, а головою залишатися в Європі. Європу він вбачав у толерантності, у праці, у знаннях пріоритетів загальнолюдських. Але бідний Хвильо­вий казав: "Геть руки від Москви і до Європи!.."  і мусив за те дати собі кулю в голову. Франко уже тоді запримітив, що Європа нам дається дуже важко. Сьогодні ми намагаємось наблизити Європу за допомогою ярликів, до прикладу, кажемо єврокухня. А яка це кухня? Я розумію, є італійська, французька, німецька, а європейська, то яка? Думаємо, що більше слів з "євро", то більше ми в Європі? Не раз кажуть "Україну в Європу!", але це дурне словосполучення, ми й без того у Європі, були є і будемо.

Володіти мовою і писати нею - це означає творити її. Наша мова повільно, але вдосконалюється. Нещодавно стала свідком такого випадку: молодий хлопчина заходить в реєстратуру і каже: "Запишіть мене, тіпа, до хірурга." Дівчина зміряла його поглядом і сказала: "Якщо тебе "тіпа", то запишу тебе краще до невропатолога..." Коли розповідаю студентам цей діалог, то вже маю спокій з тим "тіпа", бо в українській мові є лише два значення цього слова: можна тіпати коноплі і може тіпати (тобто денервувати)  людину. А люди взяли жаргонізм, перекрутили його значення і забули, що тіпати можна хіба що коноплі... Ще один приклад, коли купила переклад німецької книжки "Дитина чемна і нечемна".  Знайшла там цікавий приклад замінника для слова, якого не можемо позбутися не те що  в усному мовленні, але й в газетному тексті - "неблагополучна сім'я". Благо - це старослов'янізм, який має своє значення і вживається переважно в релігійних текстах, а получити - слово не наше. Отже, благополуччю не місце у нашому мовленні. Цікаво, що у тій же книжці я знайшла інші відповідники: сім'я  соціально проблемна, нестабільна, збіднена, неповноцінна, асоціальна. Хіба не добре?  

Був час, коли суржиком висміювали, але тут є дуже цікавий психологічний момент. Яскравим прикладом цього є Вєрка Сердючка. По-перше: всі, хто є навколо Вєрки, говорили доброю російською мовою, а вона - тільки суржиком. Другий психологічний момент: вона не даремно стала жінкою, з якої всі сміються. Якій жінці приємно, коли з неї сміються? Вона завжди хоче бути "на висоті". Вочевидь, ті, хто не хоче, аби з нього сміялися, чинитимуть так, як оточення Вєрки, а не як вона сама. Тобто навчатимуть російської дітей і самі нею розмовлятимуть. Тут дуже прораховані психологічні моменти... Я переконана, що є велика психологічна служба, яка працює проти української мови. Тому потрібно виховати в собі дух самодостатності...

Мені залишається любити свою осінь і себе в ній, каятися за ниці діла, скидати тягарі з душі, віддячувати людям за добро - а його в житті було багато - й хоч дещицю докладати у велику справу утвердження нашої мови як державної та вчити тих, хто хоче вчитися...

Записала
Мар'яна Вербовська