Епопея будівництва атомної електростанції в Бушері наближається до логічного завершення

Будівництво іранської АЕС було загальносвітовою інтригою, котра супроводжувалась не тільки спалахами політичної та економічної конфронтації, але й реальними загрозами повномасштабного воєнного конфлікту. Однак, незважаючи на голосні заяви про "пробний" чи "тестовий" запуск Бушерської АЕС, які пролунали цього тижня, про початок реальної роботи ядерного реактора ще не йдеться. Наразі станція лише перейшла на новий етап пусково-налагоджувальних робіт. Насправді запустити ядерний реактор потужністю 1000 мегават планують до кінця 2009 року. Однак беручи до уваги те, що новий рік в Ірані розпочинається лише у березні, це може статися ще пізніше.

Під час пробного запуску активну зону реактора завантажили імітаційними стержнями, які не містять ядерного палива. Після монтажу реактор ще чекатиме ціла серія обов'язкових тестів, перевірок та випробувань. До речі, вже у перший рік експлуатації АЕС будуть обслуговувати не лише російські спеціалісти, адже російська сторона підготувала близько 700 іранських атомників.

Коротко нагадаємо історію втілення цього проекту. Спорудження АЕС на березі Перської затоки ще у 1975 році розпочав німецький концерн "Siemens". До 1979-го, коли шахський режим повалила ісламська революція, більшу частину робіт виконали. Однак після захоплення американського посольства в Тегерані та запровадження у США ембарго на поставку високих технологій Ірану німецький концерн відмовився від проекту, мотивуючи такий крок невиконанням фінансових зобов'язань з боку країни-замовника.

Під час ірано-іракської війни на межі 1970 - 1980-х обидва реактори Бушерської АЕС дуже зруйнували, тому будівництво станції потрібно було розпочинати фактично заново. У 1995 році Іран підписав контракт з російською компанією "Зарубежатомэнерго­строй", котра й повинна була допомогти у будівництві, зокрема, поставити один реактор ВВЭР-1000 та підготувати спеціалістів. Вартість контракту тоді становила близько мільярда доларів, отож його підписання в умовах складного економічного становища Росії в середині 1990-х у Москві розцінювали як великий успіх. Через три роки між країнами було підписано ще одну домовленість, згідно з якою Росія повинна була не просто допомагати у будівництві станції, а й повністю його завершити. Першою фінішною датою планували зробити червень 1999 року, однак терміни неодноразово відкладали.

Іранський ядерний проект вже з початку викликав занепокоєння багатьох країн, зокрема, США та Ізраїлю, які підозрювали Іран у розробці ядерної зброї. Підставою для цього стало те, що Іран нібито для будівництва газових центрифуг закуповував так звані технології подвійного призначення, які також можна використовувати для збагачення збройового урану. Таким чином у 2002 році президент США Джордж Буш навіть зарахував Іран до країн "вісі зла" та публічно звинуватив у підтримці світового тероризму. Тиснути на Іран взялася й Рада Безпеки ООН, щоразу приймаючи нові резолюції та накладаючи санкції. Згодом до них приєдналися також ЄС та Японія. Іранська влада у відповідь навіть погрожувала вийти із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї та наполягала на своєму праві розвивати ядерну енергетику.  

У час, коли ядерна програма Ірану займала найвищі позиції у новинних чатах, у підтримці ядерних амбіцій "країни-ізгоя" найбільше звинувачували Росію, однак у 2007 році Москва також прийняла позицію більшості. На публіку прозвучало уже відоме виправдання про невиконання фінансових зобов'язань, хоч Іран наполегливо заперечував свої борги перед Росією. Фахівці ж стверджують, що Росія просто задумалась про небезпеку ядерної загрози й щодо себе. Складна дипломатична гра тривала кілька місяців. А у грудні 2007 року поставки слабозбагаченого урану до Ірану знову відновились.

Насамкінець варто зазначити, що світова спільнота керується подвійними стандартами. Адже Іран є членом консорціуму п'яти держав, який побудував на півдні Франції завод зі збагачення урану "Єврофід". Іранська влада володіє 40 відсотками акцій компанії "Софідіф", яка володіє також чвертю капіталу "Єврофід". Цей факт чомусь не викликає сумнівів чи побоювань ні в кого, однак всі переймаються збагаченням урану в самому Ірані.

Також зазначимо, що закінчення будівництва Бушерської атомної станції не покладе край втіленню програми розвитку іранської ядерної енергетики. Тегеран неодноразово заявляв, що його програма передбачає будівництво декількох АЕС загальною потужністю 20 тисяч мегават, що у 20 разів більше, ніж проектна потужність блоку в Бушері. Відомо також, що спорудження однієї з потенційних станцій заплановане у Дарховейні, однак Іран має намір будувати її власними силами. Є підстави сподіватись, що доля Бушера нові проекти не очікує, оскільки ззовні схоже, що світова спільнота, здається, вже змирилася з "атомною" наполегливіс­тю Ірану.

Єдине, що зараз найбільше турбує світ - чи не спробує Іран використати відпрацьоване ядерне паливо у воєнній сфері. Москва ж, яка й доставила 87 тонн ядерного палива, переконує, що відпрацьоване ядерне паливо Іран повертатиме в Росію.