“Пуповину перерізати” треба вчасно
“Пошта” запитала фахівців, чому діти стають матусиними синочками й татусевими донечками і яким повинно бути батьківське виховання, аби вони виростали самостійними і не стикалися з труднощами в комунікації з протилежною статтю
Пригадуєте анекдот: “Петрику, іди мерщій додому!” – гукає мати з вікна до сина, який гуляє на вулиці. “Мамо, мені холодно?” – “Ні, ти хочеш їсти!” Смішно, правда? Але за цим криється ціла проблема в стосунках дітей і батьків, які не випускають вже навіть дорослих сина чи доньку з-під свого крила. Через те вони часто не здатні самостійно будувати власне життя, прислухаючись до думки найчастіше матері, яка не завжди є слушною, або ж стають “третіми зайвими” у поєдинку мами і дружини чи батька і чоловіка.
Як стверджують психологи, все залежить від виховання. “Багатьом батькам хотілося б, щоб їхні діти були слухняними, щоби гарно вчилися, щоби їх поважали інші. Але не всім вистачає досвіду та розуму сприйняти свою дитину такою, якою вона є. Зазвичай добиваються успіху в житті ініціативні, ті, що мають власну думку і вміють самостійно приймати рішення”, – розповідає “Пошті” психолог Галина Кравчишин. – Правильно виховувати дітей означає стати для них друзями, а не панькатися з ними, не намагатися надто контролювати їх, керувати їхніми вчинками та діями. Звісно, дітям потрібно допомагати, коли вони без цього не можуть обійтися, але не робити цього постійно”.
Коли діти ще вчаться у школі, перевірити уроки і зробити їх за них – не одне й те саме! Зі слів фахівця, батьки намагаються постійно бути з дитиною, виконувати навіть найпростіші завдання за неї, коли хочуть таким чином компенсувати свої певні потреби. Найчастіше так є у неповних сім’ях (без батька), коли жінка піклується про сина і віддає йому всю свою любов, яку могла б розділити з чоловіком. У неї виникає недовіра до свого хлопчика, невпевненість у його відданості їй. Такі матусі намагаються зробити все, для того, аби бути для своїх синів найважливішим авторитетом, щоби вони ніколи не покидали їх.
В дорослому житті такі сини (рідше доньки) є безініціативними, не вміють брати на себе відповідальність, вирішувати не те що складні життєві питання, а навіть обрати собі зачіску чи гардероб, не враховуючи думки матері.
“Ці люди не вміють долати труднощі, вони сором’язливі, некомунікабельні. Особливо тоді, коли влаштовуються на роботу, де їх не будуть “бавити” так, як матуся чи татусь. Тоді в робочому колективі їх критикуватимуть, робитимуть зауваження щодо виконаної роботи. Як наслідок, вони замикатимуться в собі і не зможуть докласти зусиль, аби змінити ситуацію. Звісно, не всі, але переважна більшість”, – веде далі Галина Кравчишин. – Частіше такі матусині синочки або татусеві донечки не бачать недоліків у собі, зате часто звинувачують у своїх проблемах інших. Про блискучу кар’єру з таким складом характеру говорити не доводиться. Частіше ці люди стають хорошими виконавцями вказівок начальника”.
В дорослому житті такі сини (рідше доньки) є безініціативними, не вміють брати на себе відповідальність
Такі чоловіки й жінки рідко одружуються, бо переважно безуспішно шукають партнерів, схожих на батьків. Це в кращому випадку. А в гіршому – якщо й мають бажання одружитися на особі, яка є повною протилежністю матері чи батька, то не зможуть цього зробити, якщо цього вибору не схвалять їхні батьки.
“Іноді мама так любить свого сина, що вважає, що не існує такої жінки, яка б була йому парою і задовольнила всі її вимоги. Наголошую: саме її вимоги, а не сина! Тож невісткам тоді доведеться непереливки: вони назавжди залишаться для чоловіків “у тіні” їхніх матерів”, – резюмує психолог. Але ж навіть у Біблії сказано: “Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом” (Бут. 2.24). Тож така поведінка матерів не є виправданою.
“Зважайте на те, що батьки є прикладом для дітей у тому, як вони мають жити. Я свого сина вчила бути чесним, але не так, як у тій ситуації, коли мама наказує своєму десятирічному хлопчикові завжди говорити правду, а коли лунає телефонний дзвінок, то просить: “Якщо це тітка Марія – мене нема вдома”. Ми з чоловіком багато працювали і сина вчили, що насамперед праця є запорукою успіху. Жодного разу його не били. І коли він чинив неправильно, то не боявся про це розповідати. Це важливо, бо коли дитина боїться покарання, то не аналізує своїх вчинків – її думки сконцентровуються не на тому, щоби виправитись, а щоби уникнути покарання”, – розповідає “Пошті” Любов Максимович, голова Західноукраїнського центру “Жіночі перспективи”.
“Люди, які постійно дослухаються до порад батьків, частіше живуть їхнім життям і не мають свого особистого. Тому “пуповину перерізати” треба вчасно. Бо людина стає насправді дорослою, коли стає відповідальною, і не лише за себе, а й за інших”, – пояснює вона. – Але ми народжуємо дітей не для того, аби постійно їх контролювати. Вони проживають своє життя і мають право на свої помилки. Для батьків, водночас, набагато складніше не втручатися, аніж тримати все під контролем. Ми працювали в нашому центрі зі справами розлучень, насильства в сім’ї, і майже всюди третьою стороною виступали батьки. Тобто молоде подружжя або жило з батьками, і вони втручалися в його життя, або батьки виправдовували негідні вчинки свого сина чи доньки стосовно невістки або зятя”.
“Найтиповіші помилки батьків – гіперопіка та гіпоопіка”
Лариса Дідковська, доцент кафедри психології Львівського національного університету ім. І. Франка, – про те, чому виникає надмірна прихильність сина чи доньки до одного з батьків і як це може вплинути на їхнє доросле життя– Ларисо Іванівно, як, на вашу думку, виховувати дітей, аби вони виросли самостійними?
– Найтиповіші помилки при вихованні дітей – це гіпоопіка або гіперопіка. Якщо в дитинстві дитина недоотримала батьківської підтримки, визнання або якщо отримала цього забагато. Якщо син чи донька у певні моменти потребували уваги і не мали її, вони ростимуть стривоженими, несамостійними. Те саме, коли все вирішували за них. Нормою завжди є “золота середина”.
– Чи впливає модель сім’ї на формування особи типу матусиного синочка чи таткової донечки?
– Такі діти виростають як у неповних, розлучених сім’ях, так і в повних, де є мама і тато. Не йдеться про повноту чи неповноту сім’ї, а про якість сімейних стосунків. Можна мати повну сім’ю, але між батьками будуть деструктивні, насильницькі стосунки, і вони зневажливо ставитимуться одне до одного. А можна мати неповну сім’ю, рости без тата, але одержати правильне виховання від дідуся чи хрещеного батька. Коли панує повага і взаєморозуміння, природно, що розвивається здорова особистість.
Якщо в традиційній сім’ї жінка зневажає чоловіка, а всю любов спрямовує, до прикладу, на свого сина, він теж починає зневажати батька, вважаючи, що його мати найкраща. Якщо батьки розлучені, то зазвичай мама залишається із сином. Тоді він теж отримує максимум жіночої любові і залишається матері назавжди вдячним, що нібито вона замінила йому обох батьків, тому й не може потім залишити її та будувати самостійне життя.
– Як надмірна прихильність дітей до когось із батьків впливає на їхнє подальше життя?
– Як стверджував Фройд, третій-четвертий рік життя дитини визначає її подальшу статеву ідентифікацію. Це називається “едіпальний конфлікт” або ж “едіпальний етап розвитку”. Саме тоді формуються стосунки з протилежною статтю: у дівчаток – з батьком, у хлопчиків – з матір’ю. Якщо запитати діток такого віку, з ким вони колись одружаться, то, як правило, можна почути: з татом чи з мамою. Потім це минає. Залежно від того, чи правильно поводиться батьківська пара в едіпальному віці дитини, формується не лише правильна статева ідентичність сина або доньки, а й їхній характер, вміння бути самостійними та будувати стосунки з протилежною статтю.
Якщо прив’язаність сина або доньки до когось із батьків у едіпальному віці не минає, то в першу чергу впливає уже в дорослому на подружнє життя. Батьки не розлучаються зі своїми дітьми, приймають їх такими, якими вони є, люблять і леліють. І коли ці діти колись намагатимуться створити власні сім’ї, то очікуватимуть такої ж любові і поблажливості від партнера. А таке трапляється рідко, бо в кожного свої недоліки. Тому найчастіше партнера для подружнього життя вони обирають довго, а згодом просто розлучаються з тими, що не схожі на маму чи на тата.
– Ми говоримо лише про негативне, а чи є в таких дітей позитивні риси характеру?
– За умови виховання на засадах моралі вони можуть бути дуже відповідальними. Адже коли мама покладає обов’язки, які повинен виконувати дорослий чоловік, на свого неповнолітнього сина, то хлопець розуміє, що він єдиний, хто може допомогти матері, підтримати її.
– Чи вирішує цю проблему окреме від батьків проживання після досягнення повноліття?
– Окреме проживання навіть на Заході в теперішні часи економічної кризи і глобалізації стало менш поширеною практикою. Приміром, у США час проживання з батьками подовжився з 18-ти до 26-27 років, а в деяких штатах і до 29-30-ти. Маємо на планеті два світи: перший – світ колективізму, де всі живуть у доволі тісних зв’язках (це як у нас, до прикладу, гуляє на весіллі все село чи в азійських країнах призначенням сина є забезпечення щасливої старості батька); другий – світ індивідуалізму, де діти справді йдуть рано з дому і батьки доживають віку в домах для стареньких. І в кожному випадку це є соціальною нормою! Деякі соціальні норми західного стилю життя ми, звісно, переймаємо, але чи станемо колись радикально індивідуалістськими? Навряд чи…
Життя має чотири етапи, кожен з яких відповідає окремому рівню розвитку і відповідно до цього – рівню стосунків, цінностей, можливостей. Етап залежності, коли ми, маленькі, потребуємо допомоги батьків. Етап проти залежності (пубертатні кризи), коли ми підростаємо і сваримося з батьками, даємо прізвиська учителям. Етап незалежності, який настає в дорослому віці, коли ми вже здобули освіту, працюємо, створюємо власні сім’ї та виховуємо своїх дітей. І останній етап – взаємозалежності, коли батьки стають немічними, а дорослі діти починають опікуватись ними. Треба зробити всі ці переходи від етапу до етапу в потрібний час у відповідному віці. Відокремлення від батьків важливе (і це необов’язково окреме проживання), але недобре, коли це стається завчасу, і важко, коли надто пізно.
Розмовляла Ірина Левицька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
