Верховний Архиєпископ УГКЦ в емеритурі, вважає, що домовленості з Росією можна укладати лише після встановлення миру, який, своєю чергою, можливий лише тоді, коли обидві сторони його щиро прагнутимуть.

“Я не бачу можливості примирення чи миру. Мир можливий лише тоді, коли є дві сторони, які направду миру прагнуть. Назагал так виглядає, що ми прагнемо миру, що ми не хочемо війни ані з Росією, ані з кимось іншим, але це одностороннє бажання. А якщо нема такого самого щирого бажання миру з іншої сторони, то говорити про мир є мрія і більш нічого. Правдиве замирення – справа обох сторін. Таке рішення не може бути одностороннім”, – заявив він у розмові з DT.UA, повідомляє “Католицький оглядач”. 

“Вони обіцяють нас любити, якщо ми станемо такими, як вони хочуть. Це не є правдиве прагнення миру. Мир мусить бути принциповим: ми хочемо миру, а вже тоді говоримо про умови. А не навпаки: спочатку ставимо умови, а якщо ми їх виконаємо, то тоді вони, може, погодяться. Виглядає, що це ми хочемо, ми випрошуємо в них мир, а вони його насправді не хочуть. Максимально, що можна зробити за таких умов, коли одна сторона проти замирення, це укласти угоду про припинення бойових дій. Але не треба називати це миром. Бо то не мир, то сміх. Як на мене, наші справи виглядають досить погано: про примирення, прагнення миру говоримо ми тут. А ті, що воюють по той бік, не мають на меті жодного миру!”  – наголосив кардинал.

З його слів, мир є підставою і умовою для ефективних угод та домовленостей, а не навпаки, і підписання угод без стійкого миру не сприятиме припиненню війни.

“Ви думаєте, якщо ми їх підпишемо, страждання населення припиняться і запанують мир та злагода? Ні, не запанують. І ми маємо вже достатньо прикладів того: договорюємося, договорюємося, а все одно стріляють, люди гинуть, страждання не припиняються. Тому що, повторюю, мир – це спочатку любитися, а вже потім домовлятися. Бо коли навпаки, то перед нами розігрують якусь комедію, а не прагнуть правдивого, принципового миру. Ми хочемо жити у злагоді й спокої. Хочемо нормально розвиватися. Щоби нікому не заважати і щоби нам ніхто не заважав. Якщо має бути справжній мир між двома народами, то ці два народи разом зі своїм проводом мусять того миру бажати і доказати, що вони його хочуть. А коли доказали, тоді можна випрацьовувати домовленості про що завгодно. Мир є підставою і умовою для ефективних угод і домовленостей, а не домовленості підставою для миру. Спочатку – любитися, потім – домовлятися”, – пояснив Любомир Гузар.

“Якщо мир – наше справж­нє прагнення, якщо ми вважаємо мир за нормальний стан речей, і обидві сторони на тому згоджуються, тоді мир можливий. А якщо нас цікавить не мир, а умови, тоді миру не буде, навіть якщо всі умови раптом виявляться задоволеними. А коли так, усе, на що ми можемо розраховувати, – угоди про ненапад. Але треба бути свідомими того, що це, по-перше, не є мир, а по-друге, це дуже непевний стан. І ми з вами вже добре про це знаємо. Ми прокидаємося зранку і питаємо: не стріляли сьогодні? А-а-а, тоді сьогодні ще мир. А назавтра… Бог знає, як воно буде. Це не є стан миру. Ну і, нарешті, чи нам не знати про те, що наявність договорів, міжнародних угод не дають нікому ніяких гарантій”, – резюмував він.