12 лютого 85 років тому поль­ські жандарми закатували у львівській в'язниці 35-літню зв'язкову Української військової організації Ольгу Басараб - колишнього чотаря легіону Січових Стрільців і дипломата ЗУНР та одного із засновни­ків та лідерів Союзу українок.

Її заарештували 9 лютого 1924-го випадково, розшукуючи комуністку Савицьку. Позаяк з її однофамілицею Стефою винаймала квартиру Басараб, перевірили і їхнє помешкання, де натрапили на пошту УВО. Допитуючись про те, звідки вона, комісар поліції Кайдан і його помічник Смолицький упродовж трьох днів і ночей ламали Ользі пальці рук. Та вона не зрадила своїх друзів. Її останні, видряпані нігтем на стіні в'язниці слова були: "Вмираю замучена. Помстіть".

Аби замести сліди цього злочину, поліцаї спробували імпровізувати самогубство Басараб - підвісили її бездиханне тіло до ґрат камери. Але поламані пальці Ольги та її останні слова на стіні камери були переконливішими свід­чення­ми. Відтак, рятуючи престиж своєї країни в світі, польські газетярі намагалися очорнити жертву жандармів. Однак писали надто неузгоджено: одні називали її шпигункою, інші - "ватажком банди", треті - власницею будинку розпусти.

Хто ж вона була насправді? Народилася 1899-го в Підгородді на Рогатинщині, в родині священика Михайла Левицького, виросла в Щуровичах на Бродівщині, де отримав парафію батько. Освіту здобувала в німецькій школі в Вайсваллері в Сілезії, Перемишльському ліцеї-інституті для україн­ських дівчат та у Віденській торговій академії, де заснувала Союз українок та Товариство Червоного Хреста і "Січ". Працювала бухгалтером у львівському Земельному банку, порядкувала в бібліотеці "Жіночої громади", викладала на курсах для неписьменних, створювала дівочу дружину "Пласту".

А на початку Першої світової організувала разом з Оленою Степанів, очолила й готувала до бойових дій жіночу чоту легіону Січових Стріль­ців. Попри те, що цей підрозділ був санітарним, всі його 33 стріль­ці несли вартову службу й брали участь у боях. Правда, Ольги тоді з ними вже не було, бо в липні 1914-го вона вийшла заміж за інженера Дмитра Басараба, а через місяць супроводжувала його на італійський фронт, де він узимку 1915-го загинув.

За ті дев'ять років, які Ольга його пережила, вона встигла попрацювати в посольстві УНР у Фінляндії, була також радником посольства ЗУНР у Відні. Вела пропаганду серед демобілізованих з австрійської армії українців, закликаючи їх поповнити УГА. Після того, як Галичину окупували поляки, була секретарем-скарбником львівської філії Союзу українок. Та головною справою останніх років її життя стала УВО, яка доручила Ользі налагодити у Львові зв'язок між закордонними і крайовими осередками цієї організації.