Мову знову злизує "язик". А "Просвіта", радше, мертва, аніж жива

20 років тому відбулася установча конференція Всеукра­їнського товариства української мови імені Тараса Шевченка (ТУМ), перейменованого 12 жовтня 1991-го на Всеукраїнське товариство "Просвіта" імені Т. Шевченка.

Не від добра

ТУМ виникло, аби ми остаточно не перетворилися на суржикомовних і недорікуватих недоукраїнців-недомосковитів, яким лише здається, що вони розчинилися серед росіян.

Бо й після відмови від мови предків із підсвідомості ще упродовж тривалого часу не зникають рештки генетичного коду, який "записувався" тисячоліттями.

Та саме до цього йшло в СРСР доти, поки в ньому не проголосили "гласність". Відтак 16 червня 1987 року поет Дмитро Павличко приголомшив даними про кількість україномовних шкіл в обласних центрах.

Адже у Ворошиловграді (нині - Луганськ), Донецьку, Миколаєві, Сімферополі й Чернігові таких не було жодної! А в Запоріжжі "вистачало" однієї, в Сумах і Харкові - двох, в Одесі - трьох, в Кіровограді - чотирьох, Черкасах і Херсоні - п'ятьох.

Та й ті жевріли на околицях учорашніх сіл, недавно приєднаних до міст. У Хмельницькому ж на дев'ять українських припадало 17 російських, у Житомирі це співвідношення становило 14:16, у Чернівцях українські програвали російським із рахунком 15:23, а в Києві - з розгромним 34:152.

Навіть разом зі змішаними школами українських було в обласних центрах 28%, а росій­ських - 72%. Коли змішані дорахували до російських, бо такими вони були на практиці, то питома вага українських впала в адмінцентрах до 16%, а в російських зросла до 84%.

І це попри те, що, за даними перепису населення 1979 року, українці були меншиною лише в Криму, а росіянами назвалися тоді в УРСР 10,47 млн, тоді як титульною нацією респуб­ліки - 36,48 млн, із яких укра­їнську мову назвали рідною 32,49 млн. Тож не дивно, що саме ТУМ стала першою в нашій країні за багато десяти­лiть водночас і легальною, і масовою, і некерованою компартією громадською організацію.

Славно почали. Скільки ж утяли?

ТУМ запропонував створити киянин - директор Інституту мовознавства АН УРСР Віталій Русанівський. Але перший обласний осередок цієї організації заснували 13 червня 1988 року в "П'ємонті України" - Львові.

І саме за дорученням львів'­ян письменник Роман Іваничук ініціював на пленумі Спілки письменників України створення республіканського ТУМу. Його установча конференція відбулася 11 - 12 лютого 1989-го, а вже через вісім із половиною місяців, 28 жовтня, Верховна Рада ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", "проштовхуваний" ТУМом, яке й підготувало проект документа.

Саме це товариство відіграло й роль бджоли-матки, з лона якої вийшли кадри Руху та партій, що наближали незалежність України. Та, схоже, що це була пірова перемога. Бо, здобувши популярність відстоюванням рідної мови, значна частина найактивніших тумів­ців перейшла у професіонали - в перманентні депутати та міністри - й не повернулася в любителі навіть після того, як позбулася своїх мандатів і порт­фелів, бо пересіла в крісла ке­рів­ників банків та фірм.

А що тим часом відбувалося з мовою, боротьба за яку винесла їх на високі щаблі? Ганебні факти її критичного становища прикрили фіговими листками - законодавчими актами, яких дотримуються ли­ше ті, хто шанував би рідну мову й без примусу. Зокрема, статтею 10-ю Конституції про державність української мови й 9-ою - Закону "Про телебачення і радіомовлення" про обов'язковість її використання.

Але вони практично знівельо­вані міськими та обласними радами на Сході й Півдні країни, які, всупереч Конституції, надали російській статус другої державної, звільняючи своїх земляків від потреби користуватися українською й змушуючи представників титульного етносу держави спіл­куватися з "одноязикими" спів­вітчизниками мовою метрополії колишньої імперії. Унаслідок цього саме українці є нерівноправною там нацменшиною - попри здобуття ними незалежності. Адже ще Борис Грінченко констатував: "Московська мова - московські й думки в людини будуть"...

А 15 травня 2003 року Верховна Рада ратифікувала "Єв­ропейську Хартію регіональних мов або мов меншин", яку не поспішають повністю ухвалити навіть такі наші "вчителі демократії", як парламентарії Великої Британії, Німеччини та Франції.

У сусідів -
усе навпаки...

Навпаки - в останній із них закон про теле- і радіотрансляцію визначив пропорцію передач і навіть музичних творів, 40% яких повинні бути франкомовними і лунати в найкращий час, а інакше - штраф до 9 тисяч доларів. У законах про захист державних мов, ухвалених сеймом Польщі й держдумою РФ, штрафи передбачені навіть за вживання в ЗМІ іноземних слів, які мають вітчизняні відповідники.

Бухарестський парламент прийняв "Закон про використання румунської мови у громадських місцях, зв'язку та в інституціях", який зобов'язує викладати іноземну мову в супроводі перекладу державною в будь-яких публічних текстах, оприлюднених у цій країні.

Відсутність в Україні такого ж захисту державної мови пояснюють побоюваннями порушити рівновагу в суспільстві - дати зайві бали тим, хто спекулює залякуванням російськомовних виборців українізацією. Та чи хтось спробував переконати громадян України, що дискримінація її корінної нації теж здатна розколоти країну й унеможливлює полі­тичну консолідацію суспільства навколо його національних інтересів.

І що національні інтереси - не націоналістичні, бо їх можна перекласти як "добробут громадян України усіх без винятку етносів". І що в разі остаточного тріумфу російської мови зникне українська - найголовніша ознака нашої самоідентифікації й підстава для незалежності.

"Найбільший проект"

А чи поділився хтось із представниками усіх етносів нашої країни компліментами закордонних філологів на адресу нашої державної мови? Японці недавно вирахували на комп'ютерах, що з 2500 мов світу ук­раїнська входить у п'ятірку за красою й багатством. А у вестибюлі Паризької Академії Наук вона згадана на табло, де перелічені "20 найважливіших мов світу, якими повинен володіти учений".

Кому донести все це до широкого загалу, як не "Просвіті"? Та ще 2003 року електронне видання "Українська правда" поставило їй невтішний діагноз, оголошений, попри те, що в привітанні тодішнього Прези­дента з нагоди 135 річниці "Просвіти" вона була названа однією з найавторитетніших організацій країни. А лідер парламентської франції "Наша Україна" Віктор Ющенко іменував її найбільшим українським проектом.

Натомість автор публікації в "УП" резюмував: "За вітаннями так і залишилося незрозумілим: чим же, власне, займається "Просвіта"? Придивляючись до діяльності (чи, радше, бездіяльності) цієї організації, доходиш висновку, що "пацієнт, скоріше, мертвий, аніж живий". Уся робота "Просвіти", за невеликим винятком - це книговидання (справа, безперечно, дуже потрібна й благородна) та кілька ледь жевріючих газет-багатотиражок. Та ще заяви Павла Мовчана (ке­рів­ника "Просвіти" уже з 13-річ­ним стажем. - "Пошта"). Та ще, може, кілька "круглих сто­лів". Причому що далі, то навіть ця діяльність млявіша й безбарвніша.

Відсутність свіжих ідей (на­віть ідеї-фікс про Міністерство української мови - роки й роки), відсут­ність свіжої крові (на урочистому вечорі в Національній опері - ті ж "просвітяни-ветерани"). Зовсім "ніякі", фор­маль­ні в масі своїй, обласні відділення. Стагнація і бездіяльність..."