“Cвятий Миколай передав листа з моєю мрією Богові”
Історія здійснення мрії найменшого у Львові дзвонаря – 12-річного Андрійка Спіріна – за посередництва улюбленця дітвори
фото: Валентина Євтушок (3)
Які молитви чують святі? А які мрії здійснюють? Чому одним надають небесну підтримку, а іншим – ні? Такі запитання набувають сенсу у сучасному світі, коли стає все важче наслідувати святого, який творив радощі анонімно і дарував не лише матеріальне, як-от гаджети чи торби з мандаринами…
Розповідати про дива Cвятого Миколая – справа невдячна, їх так багато, що не вмістить жодна енциклопедія. Та й у сучасному світі див вистачає – було би бажання їх помічати. Все ж напередодні улюбленого свята всіх дітей “Пошта” дарує вам історію здійснення однієї дитячої мрії Cвятим Миколаєм, яка може нагадати і дітям, і дорослим, які подарунки насправді мають значення…
Андрійкові Спіріну – 12 років, він – чи не найменший дзвонар у нашому місті. Крім того, хлопчик паламарює у Святопокровському соборі (УПЦ КП), а ще співає трьома голосами. Маленький паламар і дзвонар – відкриття владики Димитрія. Саме з його благословення Андрійко прислуговує у Покровському інколи на кількох службах підряд.
У соборі в нас гарно! У нас є чудотворна ікона Львівської Матері Божої, мощі святої Варвари. Владика – мій великий друг і духовний батько. Бачиш, який мені підрясник благословив (випростовується на весь ріст. – “Пошта”)?
Служу тут уже з п’яти років. Дивися, що ще в мене є, – починає екскурсію Андрійко із захристії, відкриваючи шафу, в якій зберігається його одіж, пошита відповідно до церковних празників у різних кольорах. – Майже, як у справжнього отця! У цьому, зеленому, служу на Трійцю, у синьому – на богородичні свята, а в золотистому – на Великдень і в неділю”.
Його обличчя сяє усмішкою. Ще би – його одяг висить поруч зі священичими фелонами! Час до часу до нас доєднуються отці, які служать у соборі. Повз Андрійка ніхто не проходить мимо – хтось солодощі принесе, а хтось погладить по чорнявій голівці. Саме духовенство собору і владика Димитрій якоюсь мірою замінили йому батьків.
“Владика наш добрий. Але ви не думайте, як треба, то може і насварити”, – застерігає хлопчик. Особливі стосунки склалися з братом Ігорем Туриком, який став для хлопчика старшим братом.
До храму хлопчика привела бабуся Галина, яку Андрійко називає мамою. Ще у нього є 85-річна прабабуся Ганна, яка з ними мешкає. Хлопчик заангажований у церковне життя завдяки бабусі, бо саме вона привела його в собор сім років тому. Відтоді Покровський буквально став його домівкою, куди можна повертатися по світло, опіку і поміч.
Маленький паламар і дзвонар – відкриття владики Димитрія. Саме з його благословення Андрійко прислуговує у Покровському, інколи на кількох службах підряд
Про сім’ю Андрійка не питаю – тема недитяча. Проте він випереджає мене. “Я не ображаюся на батьків за те, що мене покинули, коли я був малим і хворів (у мене серце хворе з народження). Давно їм пробачив, адже Бог вчить любові. Хоча буває, що мені сумно без них. Тоді молюся за їх здоров’я і за бабусь теж”, – якось по-дорослому каже Андрійко.
Часу на розмови в Андрійка не дуже, хіба після школи і вечірні – саме тоді він звільняється від своїх обов’язків і може розповідати про своє захоплення годинами! А воно у нього незвичайне – Андрійко в захопленні від дзвонів.
“Років два тому отці мені показали, як треба дзвонити, і далі я вже сам навчився. Воно якось само прийшло до мене, – каже Андрійко. І стиха додає: – По молитві”.
З того часу він пропадає на дзвіниці Покровського собору. Та й не тільки Покровського! Маленькому дзвонареві доводилося дзвонити у Почаївській лаврі, Уневі, а коли глава УГКЦ освячував дзвін у Зарваниці, Андрійко теж був із Блаженнішим Святославом (на урочистості його взяв із собою отець-студит Самуїл. – “Пошта”). Він спішить на дзвіницю майже кожної святині, яку щастить відвідати. Додому ж Андрійко привозить сувенірні дзвіночки з кераміки, які вдома нагадують йому про перебування в місцях, де серце і руки творили свою особливу молитву у бронзі. В Андрійковій колекції їх уже кілька десятків.
Він знає дзвони як свої п’ять пальців, буквально розчиняється у них, читає все написане про дзвони, слухає передзвін в аудіозаписах.
“Коли я дзвоню, нічого не помічаю довкола – є я і Бог, і більше нічого довкола. Не можу злитися, ображатися на дзвіниці, лише поволі відчуваю, як Божа благодать приходить, у процесі її стає все більше і весь наповнююся нею”, - каже маленький дзвонар. Як він сам стверджує, страх Божий допомагає у служінні: “Це радість, яка тебе наповнює зсередини, коли читаєш Апостола, подаєш кадило чи дзвониш”.
Дзвонити у Володимирському соборі і в Михайлівському монастирі – то була моя найбільша мрія
А цього літа в Андрійка здійснилася велика мрія. Він не мріяв про сучасний гаджет чи неймовірні іграшки, за якими не встигають батьки, він хотів лише… потрапити на дзвіницю Володимирського собору у Києві.
І Андрійкова мрія здійснилася – він брав участь у святкуваннях Дня Хрещення Русі. А ще дзвонив у Володимирському соборі і Михайлівському монастирі!
До останнього моменту вирішувалася доля його участі у мандрівці... “Дзвонити у Володимирському соборі і в Михайлівському монастирі – то була моя найбільша мрія. То я й вирішив написати листа Святому Миколаю з проханням про це. Дехто думає, нащо Святому писати, що тільки малі діти пишуть листи Святому Миколаю, бо вони у нього вірять. Але Святому Миколаю написати може кожен, навіть дорослий! Треба лише вірити у нього! Перед тим, як писати, я йому молився. Миколай Мир Лікійських є моїм улюбленим святим, часто молюсь йому. І, напевно, він передав мого листа з мрією Богові. І так вийшло, що Він мене почув! Я мріяв дзвонити у Михайлівському монастирі, і святий Миколай почув мене! Летів як на крилах, коли брат Ігор подзвонив і сказав, щоб я збирався в дорогу на Київ”, – пригадує Андрійко.
Коли виросте, Андійко хоче стати або священиком-монахом, або дзвонарем – ще остаточно не вирішив. “Дуже мені подобається монаший спосіб життя. Ким би не став, все одно буду дзвонити”, – не то жартома, не то всерйоз каже Андрійко із дорослим виразом обличчя. І при цьому не усміхається.
Вже відсьогодні він намагається наслідувати отців Покровського – від способу думання до інтонацій у голосі, недитячі нотки у голосі маленького дзвонаря проскакують дуже часто... Може розповідати про Серафима Саровського, святих як про своїх близьких знайомих... Каже, що відчуває Бога поруч. Тому й дзвонить. Щоб про Нього дізналися також і ми… Кажуть, успіх дзвонаря залежить від нього самого, його особистого досвіду віри, бо є лише канва, по якій дзвонар виводить свою особисту мелодію, яка залежить від присутності Бога у душі самого дзвонаря…
Маленькому дзвонареві доводилося дзвонити у Почаївській лаврі, Уневі, а коли глава УГКЦ освячував дзвін у Зарваниці, Андрійко теж був із Блаженнішим Святославом
Вечірня давно закінчилася, старенький сторож зачиняє храм для відвідувачів, поволі гасне світло. Вже все сказано, все показано, емоції потроху вляглися, Андрійкові пора вертатися додому – завтра його чекає школа.
Виходимо із собору. Хлопчина явно не поспішає. Його увагу привернула лампочка, яка перегоріла на фасаді (у нічну пору освітлюється фасад храму. – “Пошта”).
– От дивися, – каже Андрійко. – Зараз триває війна (не хотіла говорити про це з дитиною!). На сході все руйнують, все вибухає – будинки, школи, лікарні. І церкви – теж. Подивися, який він гарний, як світиться (показує на підсвічений собор. – “Пошта”)? Доста всього лише однієї бомби, аби його зруйнувати! А куди я без собору? Як ми всі – без нього? – допитливі очі хлопчика заглядають у мої.
– Давай будемо молитися! Може, Святий Миколай тебе знову почує і собор вистоїть? – у той вечір важко було спромогтися на якусь відповідь.
За нашими спинами – тихе світло Покровського, у якому завтра творитиме свою молитву у бронзі маленький дзвонар Андрійко Спірін. Може, тому дива існують для нас усіх?..
Стати помічником Святого Миколая можна не тільки напередодні 19 грудня!
Хлопчиком опікуються сестра Ольга, отець Самуїл, духовенство Покровського собору. Якщо ви хочете зробити щось приємне для найменшого дзвонаря, який, як і його однолітки, в захваті від іграшок, солодощів і книг, можете зателефонувати на номер 097 2270656.
Отець Михайло Сивак, духівник Андрійка, проректор Львівської православної богословської академії, служить у Покровському соборі
– Андрійко має нелегке життя від самого народження. Але за 12 років він не набрався образи, навчився брати з собою у дорогу тільки добре. І в тому його заслуга. Часто маємо набагато менше життєвих негараздів, але ламаємося під ними, втрачаємо чисте серце, віру, надію і любов.
Так, випробування зробили Андрійка дорослішим, про багато речей він говорить із невластивою дітям його віку мудрістю і розумінням євангельських істин. Це такий вік, коли зазвичай діти перебувають під впливом середовища, з цим мають клопоти усі батьки підлітків.
Звичайно, йому потрібна батьківська любов. Щоб спілкуватися з Андрійком, треба бути щирим. Коли він побачить хоч найменшу нотку фальші, він закриється. Тому краще його не травмувати. Звичайно, треба цікавитись його внутрішнім світом, його духовним досвідом. Він багато нам усім може відкрити…
Христос нам каже: “Будьте, як діти, бо таких є Царство Небесне”. Так, як живе Андрійко – щиро і відкрито на Божу волю, ми повинні жити. Принаймні, до стану Андрійка маємо прагнути. Дитина може – і ми теж можемо!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
