Кажуть, ікони – це Євангеліє для неграмотних, бо навіть якщо людина не знає Писання, то, споглядаючи образ, може пізнати Бога. А ось для вихованців львівської школи-інтернату №2 ікона – ще й змога відкрити для себе Небесного Татка, хоча вони не знають земних батьків…

Наприкінці листопада в цій школі-інтернаті стартувала незвичайна іконописна школа. Проте тут не просто малюватимуть образи, як, наприклад, у Гарнізонному храмі: разом із митцями іконописної майстерні, що діє при Архикатедральному соборі святого Юра, вихованці навчального закладу після уроків самі розпишуть весь іконостас для шкільної каплиці святих Лаврентія та Климентія (вул. Просвіти, 2).

Каплиця як каплиця: маленьке затишне приміщення, яке недавно було одним із навчальних – кабінетом №108. “Каплиця нам була потрібна, адже в цій школі-інтернаті Центр опіки сиріт працює з дітьми, тож було необхідне місце для богослужінь. Її облаштували отці-студити, а два роки тому передали сюди повноцінний іконостас із Унева. Образи на ньому – звичайні фотокопії, репродукції давніх українських. Ми вирішили, що вихованці школи-інтернату самі можуть розмалювати іконостас. Маємо досвід іконописної школи для сиріт при Гарнізонному храмі, де діти зарекомендували себе добрими іконописцями. Тому вирішили дати їм шанс і тут”, – розповідає отець Роман Прокопець, голова Центру опіки сиріт Львівської архиєпархії УГКЦ. 

При Гарнізонному храмі вихованці іконописної школи пройшли всі етапи народження ікони: від ґрунтовки дощок до золочення німбів. “Із одинадцяти дітей, які відвідували безкоштовну іконописну школу для сиріт та дітей із сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах, її закінчило восьмеро. Кожен повернувся додому з власноруч намальованою іконою, хоча ми спочатку хотіли образи виставити на благодійний аукціон, аби закупити матеріали на наступну школу. Однак, побачивши дитячу прив’язаність до ікон, вирішили залишити їх дітям”, – каже отець Роман. 

Вихованці школи стали більше розпитували про зображених святих, вчилися молитися, будувати власний молитовний простір там, де живуть. У дітей з інтернатів раніше не було змоги мати власну ікону, молитовний куток… 

“Діти опинилися в інтернаті з різних причин. Хтось пам’ятає своїх батьків, а хтось – ні. Для сироти малювати Матір Божу – це дізнатися про материнську любов, малювати Бога – малювати Батька, який на відміну від фізичних батьків завжди у них буде. Бо ікона – це ще й проповідь. У сиріт немає нікого, хто б міг їх підтримувати щодня. Діти, яким щось не вдається на гуртках, які переживають труднощі або розчарування у здобутті нового досвіду, мають підтримку вдома. У сиріт її нема. Її візьмуть на себе наші волонтери”, – веде далі отець Роман.

Минулого тижня діти спільно з керівником проекту – іконописцем Сергієм Колодкою – вже розпочали малювати ікони. Двічі на тиждень після уроків по дві години поспіль вони працюватимуть над ликами святих у своїй шкільній каплиці. “Не знаю, чим усе обернеться і для нас, і для самих дітей. Головне – щоб у процесі малювання образів вони відкрили для себе, що є Татко, який їх любить за будь-яких обставин. Хтозна, може, виховаємо добрих іконописців. Коли я був малим, у дітей такої змоги не було. У будь-якому разі це гарний спосіб залишити після себе щось дійсно гарне”, – розмірковує отець Роман Прокопець. 

Після вечері до аудиторії сходяться вихованці інтернату. Приходять невеличкими групками: окремо – підлітки, окремо – молодші. У цілому дітей зо два десятки віком від семи до 12 років, причому дівчат більше, ніж хлопців. Поволі аудиторія наповнюється звичним галасом: ігри на мобільниках і жваве обговорення шкільного дня, що минув. Одним словом, нічого сакрального. Давид приходить не сам, а з “перебивачками” (картинками, які при контакті з теплою водою переносяться на тіло. – “Пошта”). Їх у нього ціла пластикова коробка. Хлопець явно має авторитет серед семиліток, а свою колекцію не дозволяє навіть подивитися.

З приходом іконописця Сергія Колодки, який веде заняття з малювання ікон, ситуація змінюється на робочу. Вчитель розкладає дошки, пензлі, фарби, і всі навперебій хочуть малювати образи. 

“Роботи маємо багато: чотири намісні ікони, образи на дияконських і царських воротах (шість великих), ще 12 – у празничному ряду. Усе буде дотримано у стилі козацького бароко. Яєчної темпери не буде (це складно для дітей), але олійні фарби непогано її замінюють. Також не малюємо на традиційній дошці, адже вона дорога. Усі матеріали задумані так, аби можна було виправити дитячу помилку, бо у професійних іконописців права на неї нема”, – розповідає Сергій. 

У той день розпочали з ікон Христа і Богородиці – копіюватимуть відомі роботи жовківського маляра Івана Рутковича. Оригінал дітям сподобався: великий (майже метровий) бароковий лик Христа. Але коли вони дізнаються, яким тривалим є процес підготовки полотна, скільки зусиль треба докласти до цього і як довго чекати на те, що їхня робота також світитиметься золоченим німбом, як на оригіналі, запалу вистачає не в усіх… 

“Іконописець має мати добру витримку”, – акцентує дітям Сергій і показує, як треба ґрунтувати полотно. Починають старші. Сергій тим часом розповідає про візантійську традицію іконописання, євангеліста Луку й апостола Павла. Діти час від часу перебивають, перепитують. Один хлопчик навіть знав передання про віднайдення царицею Оленою Хреста Господнього, а інший переплутав біблійних патріархів із… патріотами. Сергій терпляче пояснює, говорить із ними, як з дорослими, хоча ніколи раніше не малював із сиротами Бога. Видається, його манера викладання їм подобається, діти йому довіряють…

Старші по черзі ґрунтують картонку і після підготовчих робіт “перебивають” зображення з оригіналу Рутковича. Дванадцятирічна Дарина, затримавши подих, промальовує контури лику Христа. Здається, що дівчинка навіть не дихає, а пензель у її руці рухається несміливо, проте урочисто. Уся її постать зосереджена, видно, що ікона дівчинку проймає. Вона навіть не віджартовується, коли друзі роблять спробу насміхатися з її мовчання. “Не бійся, ніхто тебе не сваритиме! Пам’ятайте: не можна малювати ікону і обзивати одне одного, бо так нічого не вийде”, – підбадьорює Сергій. “Легко, не тисни так”, – радять Дарині хлопці. Раптом усі забули, що старші не товаришують з меншими… На це нема часу – вони постійно вболівають, аби фарба не капнула з пензля, щоби не пошкодити, бува, лик Христа. “А ми вже наступного тижня будемо золотити німб?” – питає “авторитет” Давид, колекціонер “перебивачок”. Ще хвильку тому вони сперечалися між собою, а тепер вголос підтримують хлопчика, коли той боязко тримає пензля. “У тебе все вдається! Малюй ще!” – кажуть одне одному наввипередки. Напевно, має рацію Сергій, коли каже: Христос, якого малюють усі потроху, стає для сиріт тим Братом, який учить любові, що має силу тоді, коли поширюється від одного серця до іншого…

Дві години у шкільній каплиці промайнули як мить. Біляві обличчя геть заляпані фарбою, але тільки тепер діти це помічають. Ікона тим часом сохне на підвіконні. 

“То тобі. Моя улюблена”, – непомітно підходить “авторитет” Давид і простягає “перебивачку” хлопчикові, який перед заняттям просив у нього трофей. З-за спини хлопців встигаю помітити, що то його найкраща “перебивачка” – чорно-червона троянда, якою хлопчик особливо дорожив і на яку нікому не дозволяв навіть подивитися. Ікона змінює. Якщо з них не виростуть іконописці, то іншими людьми вони мають шанс стати. 

---