Наталя Дзюбенко-Мейс, письменниця, про чоловіка, Голодомор і схожість індіанських доль з українськими

Не пам'ятаю, коли останній раз ми зустрічалися з Наталею Дзюбенко-Мейс, мабуть, років понад двадцять тому, коли вона звільнилася з видавництва "Каменяр", де працювала редактором упродовж, здається, року. І була тоді ще Наталею Дзюбенко. Потім преса рясніла повідомленнями про найбільшого українця серед неукраїнців - американського професора Джеймса Мейса, дослідника Голодомору в Україні, і його дружину - Наталю Дзюбенко-Мейс. Я знав її як талановиту поетесу. Згодом вона ступила і на "прозову стежку".

Але чи не найбільша її заслуга в тому, що вона допомогла Джеймсу Мейсу і як ученому, в його дослідженні Голодомору, а згодом - і українського суспільства, і як людині, якій належало утвердитися в непростій епосі щойно посталої незалежної України.

І ось - нова зустріч на ювілейному, ХV, Форумі видавців у Львові. Наталя Дзюбенко-Мейс презентує чотиритомний "Великий голод в Україні 1932 - 1933" (Видавничий дім "КМА"), а також книгу публіцистики Д. Мейса "Ваші мертві вибрали мене" (восьму книгу із серії "Бібліотека газети "День").

Отже, перед тобою, шановний читачу, майже-інтерв'ю, в якому, повторюю, Наталка сама собі ставить запитання, вибрані мною, майже-інтерв'юером. Та деякі доповнення для більш повного увиразнення легендарної постаті Джеймса Мейса, Людини з великої літери.

"Усі до нього обернулись спинами"

- Упродовж тривалого часу українська емігрантська інтелектуальна думка була затиснута у великому інтелектуальному гетто, де один одного переконував, один одного агітував, але ні ідеї, ні інформація не виходили на загальнонаціональний рівень - маю на увазі чи американський, чи європейський. Видавали книги самі для себе, поезію - самі для себе, сварилися між собою. І водночас - були блискучі дослідження Голодомору Іваном Багряним, Леонорою Соловей та ін., їх багато - першопро­хідців цієї тематики. Але ці, справді блискучі дослідження не виходили за межі гетто. Під час відзначення 50-річчя Голодомору в Україні в еміграції вже "наросло" покоління англомовне, освічене, хлопці й дівчата позакінчували університети. Вони зовсім по-іншому дивились на історичні процеси, які відбувалися. Врешті, визріла ідея створити Комісію Конгресу і  президента США. Великими зусиллями були від­кинуті протиріччя в середовищі українців на еміграції. Було вкрай важливо, щоб очолив комісію не українець, а людина, яка не мала контактів з українською еміграцією. Бо українців звинувачували то в колабораціонізмі, то навіть у фашизмі. Ніхто не вникав, що примусило українців утікати з України з фашистським обозом. І вибір упав на молодого доктора історії Джеймса Мейса, який захистив дисертацію під назвою "Дилеми національного комунізму в Україні". Джеймс охоче погодився, і якщо говорити про результати його праці, то вони очевидні - чотири томи "Великого Голоду в Україні".

Джеймс спочатку створив науковий проект дослідження усної історії свідчень - своєрідну матрицю. Одні і ті ж запитання ставили європейцям різних національностей - полякам, євреям, росіянам, українцям. У загальну схему була включено запитання, які стосувалися "Торгсінів", 25-тисячників, 5-тисячників, сексотів, церкви, долі священиків, учителів. Словом, конкретний набір запитань.

Джеймс працював зі своєю командою над вивченням під­радянської преси 1932 - 1933 років, над аналізом партій­них документів, які знав бук­вально блискуче. Так, він достеменно знав біографії таких політичних діячів в Україні, як Шахрай, Скрипник, Шумський, Любченко...

Одночасно з проведенням опитування і збором інтерв'ю писав рапорт американському Конгресові. Із 12, здається, пунктів, з яких складалися висновки рапорту, головним був такий: уперше в історії зафіксовано, що Голодомор був штучним, інспірованим радянською владою, мав антиукраїнський характер, був спрямований проти будь-яких елементів української незалежності, навіть у рамках совдепії. Ще це був геноцид, народовбивство. Почав Джеймс цю працю у 1989-му, а закінчив - у 1998 році.

Джеймс сподівався, що після колосальної успішної роботи Конгрес запропонує йому якусь наукову посаду, що він матиме змогу зробити кар'єру. Укра­їнська еміграція навіть готова була виділити мільйон доларів США для того, що відкрити
Д. Мейсові якусь гідну посаду. Сталося інакше. Після закінчення цієї праці двері американських вишів були для нього зачинені, а результати - замовчали. Американська славістика - це, по суті, русистика, нею займалися російські радянологи. Вони, звісно, орієнтувалися на Росію. Останній його виступ перед русистами був 1992 року. Знову була палка суперечка, Джеймса знову звинуватили у зниженні рівня наукової дискусії. Джеймс сказав їм: "Я поїду в Україну і доведу вам, що перебільшень у моїх висновках немає". Тобто вирішив працювати в Україні.

"Такий собі, воістину, наївний зібрався чоловік в Україну"

- Ми зустрілися напередодні ІІ Міжнародного конгресу з Голодомору 1993-го. Я редагувала книгу і знала про цю комісію. Але  ніколи не думала, що познайомлюся з її керів­ником. В моїй уяві то мав бути старенький, сивенький чоловік з борідкою. А Мейс виявився молодим, вродливим, дуже дотепним чоловіком. Я ще подумала: мій чоловік буде.

Я зрозуміла, що він - у великій біді. Розповів про перипетії своєї наукової роботи в Америці, розгромні статті про нього, де його називають фашистом, людиною з людиноненависницькою психологією. Джеймс думав, що тут, в Україні, він зможе гори перевернути, що його приймуть на роботу в університет, буде займатися на кафедрі науковою діяльністю. Але, виявляється, і тут він не був нікому потрібний. Я зрозуміла, що він не виживе. Я наче бачила лічильник, який клацає. Тож я повважала своїм обов'язком допомогти йому. Це, окрім того, що я  без пам'яті в нього закохалась. Допомогти йому вижити в тих дев'яностих роках, де все було так складно.

"І куди нам його притулити?"

- Спочатку думалося, що він потрапить в Інститут історії. Він там і працював за мізерні гроші. Почав публікуватися в "Сучасності", у "Політичній думці", в газетах. З моєю допомогою - бо ж мав біля себе живого редактора, який міг його матеріали до пуття довести. В Інституті було вкрай важко. До архівів не допускали. У людському плані то була мучена робота. Його справді не знали, куди притулити.

Друге. Джеймс був змушений ставити у своїй статті прізвище начальників. Це була для нього катастрофа. Я передруковувала, а потім це йшло на редагування до начальника, тобто чинилось таке "обрізання", що мені було страшно. Закінчилось усе тим, що його тихо попросили піти.

Зоряний час почався для Джеймса, коли він потрапив до Лариси Івшиної, у газету "День". Вона поставила умову перекладачам: Джеймс буде редактором англомовного дайджесту. Він редагував. Писав тижневі колонки. Спочатку - тільки англійською. Його дуже довго українською мовою не друкували. Але вони прорахувалися в одному: колонки досить швидко почали привертати увагу іноземців. Інформації про Україну тоді було мало, а інтерес до України і в ООН, і в НАТО був великий. Міжнародні корпорації зверталися до нього, як до лоцмана, до його статей. І "Радіо Свобода" використовувало, і "Голос Америки".

І тільки після приїзду Папи Івана Павла ІІ до України в 2001 році Джеймсу запропонували працю. Річ у тім, що Папа написав листа-подяку за те, що Джеймс, листуючись зі Святим престолом, давав настанови з приводу організації в Італії комісії з Голодомору. Джеймс пояснював, які проблеми в комісії можуть виникнути, як уникнути протистояння з Росією. Лариса Івшина після приїзду Папи друкувала все, що Джеймс писав. Настала, нарешті, певна матеріальна ста­більність, він був захищений офіційною установою. Отримав і блок лекцій у Києво-Могилянській академії. Багато лекцій. Дуже любив студентів, буквально обожнював їх. Казав: "Я б ще їм заплатив, щоб мати змогу контактувати зі студентами". Думаю, що під впливом Джеймса виховалась і частина  відомої нам "Пори". Він багато встиг донести до молодих умів.

"Своя розмова з Богом й власна віра
у паростки нового покоління"

- Це дуже цікава тема. Я тобі зараз скажу, що я мала на увазі, пишучи ці рядки. Джеймса хрестив митрополит Мстислав. Ми разом ходили до церкви. Він знав молитви українською мовою ще до знайомства зі мною, співав гарно "Боже, великий, єдиний, нам Україну храни". Мав абсолютний слух. Хотів навіть бути рок-співаком.

Але треба зауважити таке: Джеймс дуже закорінений у своєму племені - чероки. Там, де вони тепер живуть, - штат Оклахома, по-їхньому означає "земля червоної людини". Плем'я чероки - єдине, яке не жило в гетто, а асимілювалося з американцями. Їх близько 200 тисяч. Вони мали свою абетку, швидко розвивалися, у них був свій Шевченко. Але трапилося так, що у Вірджинії, де чероки жили раніше, знайшли золото. Їх зігнали з тої землі і погнали в Оклахому. Дорогу ту вони називають "дорогою сліз", бо чимало з того племені в дорозі загинуло. Але згодом в Оклахомі знайшли нафту. Почалося споювання індіанців, зникали вони цілими поїздами, зникали їхні діти. Білі люди скупили у них сертифікати. І от - другий удар по племені.

Вони мали свою еліту, багатих людей. Дуже швидко асимілювалися. Від тих набутків, які здобула частина племені, їх швидко "звільнили". Народ був знищений. У музеї племені був вігвам 12 вождів (керували жінки - спільна Рада Великих Матерів). Мене, коли ми там ішли, зупинили. Я мала право йти тільки доріжкою, а Джеймса запросили до вігваму. Мене це дуже дратувало. Коли він вийшов з вігваму, у нього був задумливий вираз обличчя. Я знала, що тоді його не варто про щось питати. "Джеймсе, ходімо до церкви". "Ти іди, а в мене своя особиста робота з Богом. В мене своя особлива розмова". Казав також: "Ти жи­веш другий раз, а я - одинадцятий". Словом, це видавалось мені якоюсь містикою. Я розмовляла з ученим-ерудитом, який сказав, що в Джеймса дуже точно організовано розум. Я схилялася перед його ерудицією.

"Нема й не було часу нам для правди.
Так було й є.
Але це не назавжди"

- Джеймс завжди розповідав мені одну історію. У Другій світовій війні німці потопили американський корабель. Він ішов на дно. І тоді капітан ви­йшов на місток корабля, що тонув, і помахав в океан кулаком: "Я ще не починав воювати!". І коли в Джеймса щось не виходило, він повторював: "Я ще не починав воювати!".

Ніхто не міг би його звинувачувати в песимізмі. Він вдавався до точних критичних інвектив стосовно політиків, стосовно економічних процесів. Незважаючи на різку критику, він все ж завжди казав: "Все буде вирішено в Україні. Багато цивілізаційних, гуманітарних вузлів зав'язано в Україні. І вони будуть вирішені обов'язково". Казав якось: "Я недооцінив ідеї Миколи Хвильового, що Україна - місток між Азією і Єв­ро­пою". Коли ж він вивчив пра­ці Агатангела Кримського, зрозумів, які культурні процеси пов'язують Україну зі Сходом. Вважав, що Україна може бути хорошим зв'язковим між різ­ними світами. Вірив, що Україна буде щаслива і багата. Коли його просили сформулювати національну ідею, він її висловлював так: "Нехай це буде суспільство вільної людини!"