Цю організацію створювала вся Україна

3 лютого 80 років тому у Відні створили Організацію українських націоналістів.

Більшість її лідерів була зі сходу

В ОУН об'єдналися Українська військова організація (утворена в 1920-му ветеранами Української галицької армії й Дієвої армії УНР), Група української національної молоді (в 1921-му в таборі інтернованих вояків УГА в чеському Ліберці), Легія українських націоналістів (у 1925- му в Українській господарчій академії в чеських Подебрадах) і Союз української націоналістичної молоді (у 1926-му у Львові). Обрані на віденському конгресі шість із дев'­­яти членів Проводу українських націоналістів (ПУН) - Микола Сці­борський, Дмитро Андрієвський, Ми­кола Капустянський, Дмитро Демчик, Петро Кожевників і Любомир Костарів, а також головні суддя й контролер ОУН - відповідно, Ярослав Дуб та Ярослав Моралевич - були наддніпрянцями.

Галичан представляли тоді в ПУН лише Юліан Васиян, Володимир Мартинець та Євген Коновалець (очолив ОУН). Та й він волів воювати у 1918-му передусім за Київ.

Відтак і метою ОУН була соборна держава на усій українській етнічній території. А керувати нею мав уряд, який репрезентував би усі регіони й соціальні групи країни.

Але в умовах окупації України чужоземцями ОУН змушена була розпочати з терору. Тим паче, що саме він приніс успіх ірландцям з організації "Шинн фейн" у звільненні їхньої країни від англійців.

Водночас, часопис УВО "Сурми" попереджав: "Терор - це один із найрадикальніших засобів боротьби, але не єдиний і не єдиноспасаємий, бо легко може стати самоціллю й виродитися у безсистемну боротьбу".

А щодо обвинувачень ОУН в нацизмі, то, приміром, мати Коновальця була полькою. А її співвітчизники Микола Сціборський і Михайло Мушинський входили до складу ПУН.

Гасло Миколи Міхновського "Україна для українців" в ОУН сприймали не як "Україна тільки для українців", а як "Україна для українців, а не Сибір, Далекий Схід, Заполяр'я". А один з ідеологів ОУН Мирослав Прокоп запевняв: "Національним меншинам гарантує український народ повні права в Українській державі".

Відтак, за даними історика Петра Мірчука, оунівці воювали пліч-о-пліч із 20-ма тисячами неукраїнців: у створеній оунівцями Українській повстанській армії було 15 національних відділів - азербайджанський, вірменський, грузинський, казахський, литовський, татарський, узбецький... Були упівцями й росіяни.

Щоправда, зі засторогою іншого ідеолога ОУН, Дмитра Мирона, поставитися до нацменшин так, як ті - до визвольних змагань українців, оунівці більш ніж переборщили 1943 року, коли німці й чекісти спровокували на Волині їхні сутички з поляками... Натомість звинувачення на адресу ОУН в колабораціонізмі безпідставні.

"Примус викличе наслідки"

Те, що 1941 року частина оунівців воювала проти більшовиків у ні­мецькій формі (у складі батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд"), не вибачають їм ті, хто участь Червоної армії у розгромі польської у вересні 1939 року спільно з гітлерівцями вважають нав­паки - вимушеною потребою. Не обурює їх і те, що радіостанція в Мінську подавала радіопозивні німецьким бомбардувальникам, аби не збилися з курсу, і що 1940 року британська кінохроніка демонструвала радянське маркування на осколках авіабомб, скинутих гітлерівцями на Лондон.

Із захоплених після розгрому Німеччини її державних архівів британці довідалися, що Берлін отримав від Москви близько 2000 таких авіабомб. Та й у Польщі не вважають колабораціоністами легіонерів Юзефа Пілсудського, які у ході Першої світової воювали на боці Німеччини у складі австрійської армії, аби по за­кінченні війни стати ядром власної.

Навряд чи колабораціоністським можна вважати вручений 23 червня 1941-го керівництву Німеччини меморандум ОУН (Б), де було заявлено: "Якщо Німеччина прийде в Укра­їну не з метою відновлення Української держави й відповідними гаслами, то німецький примус викличе протилежні наслідки".

Утім, відділ зовнішньої політики нацистської партії ще 18 вересня 1940 року вимагав від шефа німецької служби безпеки Гайдріха (СД) "лік­відувати це угруповання (ОУН - "Пошта") як політичну організацію". Коли ж ОУН, очолювана Степаном Бандерою, проголосила 30 червня 1941 року відновлення незалежної Української держави, то її лідер заявив німецькій слідчій комісії, що відповідний наказ він віддав, "не покликаючися на жодну німецьку службову інстанцію чи погодження німецьких службових інстанцій, а лише на мандат, який отримав від українців".

Зректися Акта проголошення Української держави він та Ярослав Стецько відмовилися й після арешту. Історик Володимир Косик розшукав у німецьких архівах наказ СД від 25 листопада 1941 року з таким змістом: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхскомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі члени руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно страчені як грабіжники".

А в червні 1943-го генеральний комісар Шене засвідчив: "Українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди". Радше саме тому так ненавидять ОУН ті, хто не перестав бути більшовиком.