Завтра, 11 лютого, 17-й рік пос­­піль відзначатимемо Все­світній день хворого, впрова­джений Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ.

Цей день концентрує у собі спогад про об'явлення Пресвятої Діви Марії Люрдської.

У спеціальному посланні, яке було оголошено з нагоди Дня хворого, Іван Павло ІІ наголосив, що християнське розуміння таємниці страждання є єдиним. Наше страждання набирає виняткової цінності тоді, коли поєднане зі стражданням Христа, бо саме в Христі "людське страждання набуває змісту відкуплення".

Але таке трактування людського болю суттєво відрізняється від звичного сприйняття, яке має більшість людей. Біль для більшості з нас - це те, чого варто не допустити, позбутися, припинити, уникнути. І то будь-якою ціною. В діапазоні  "можливостей" - від найпростіших таблеток до евтаназії.

Думка про те, що біль існує не для того, щоб його уникнути, а щоб прийняти, приходить до нашої свідомості значно рідше, і зазвичай тоді, коли страждання не послаблюються жодними засобами. У таких критичних точках нам раптом спадає на гадку, що якщо біль постійний, то, може, в чомусь є його скрита суть...

Багато кому доводиться навчитися з болем жити, як з пошкодженою рукою чи хребтом. Але мало хто може при цьому зберегти добро у душі, не озлобившись проти світу і самого себе.

Насправді, навряд чи можна точно відповісти - чи хвороба, яка дається Богом, служить для розвитку, вдосконалення і росту людини. Багато хто не витримує випробування навіть від найменшого "комариного укусу". Але те, що хвороба для кожного з нас є новою можливістю зрозуміти щось про себе в цьому світі, спробою переосмислити і пережити - сумнівів немає. Принаймні у мене. 

Відтак, чи у всіх випадках ми повинні шукати обезболення? Чи завжди його знаходити? Але через що тоді, як не через терпіння, людина очищується? За такої поступової зміни уявлення про людський біль, паліативна медицина - "філософія  присутності поруч" - коли хворого не лікують сотнями хімічних пігулок, а просто перебувають, проживають разом з ним його останні дні, - мала б стати найлюдянішим "різновидом" медицини, особливо коли йдеться про смертельно хворих людей. Така добровільна присутність, розмова чи мовчання з людиною, якій залишилися лічені дні чи місяці, вимагає від навколишнього світу значно більше ресурсів - емоційних і матеріальних, ніж акт евтаназії. Але скількома здобутками для людської душі це потім "компенсується"... Бо навіщо ми взагалі приходимо у світ, як не для того, щоб дізнатися, збагнути світ саме душею, а не свідомістю? Тільки процес такий відбувається лише через терпіння і смирення. 

"У День хворого ми повинні замислитись над тим, що зробити, аби бадьорість і надія стали щедрими дарами наших сердець. Нехай завжди будуть допомогою, яка надається усім, хто хворіє і страждає. День хворого, що надходить, переживімо як час молитви і роздумів", - зазначив у своєму посланні Мечислав Мокшицький, Архієпископ-митрополит Львів­ський латинського обряду. Цього дня або напередодні нехай парафіяльні душпастирі відвідають лікарні, щоб духовно зміцнити хворих людей. У всіх храмах і каплицях нехай будуть відправлені спеціальні молитви.  Нехай День хворого стане також часом молитви і задуми..." 

Ще складніше у випадках, коли хворіє душа, а не тіло. Тут важко втриматися від спокуси образитися чи розізлитися на того, хто уявляється нам причиною важкого стану. Тяжко ще й тому, що, відмовившись від звинувачень, ти лишаєшся в тотальній самотності, поза людьми, з якими тебе єднали досі любов чи, навпаки, смертельна образа...

Але такий шлях теж вартує того, щоб його пройти. З нього виходиш відсторонено і тихо, зате в мудрості...