Або Як львів'яни піднімалися на згаслий вулкан у Кенії 

Африка у нашій уяві постає двояко: у теленовинах часто розповідають про жахливі міжусобні війни, а пізнавальні передачі не перестають милувати око мальовничими саванами із жирафами та слонами. А яка вона насправді? Про це "Пошті" розповіли Оксана Донець та Андрій Бандрівський із туристичного клубу "Мandry.org", які нещодавно повернулися з Кенії. 

Увага, в автобусі - біла людина 

"Немає жодних перешкод, аби потрапити в Африку: замовити літак до Найробі можна навіть удома - через Інтернет, а візу Кенії видають на кордоні за 50 доларів, - розповідає Андрій Бандрівський. - Основне - знайти гроші на дорогий переліт. А також прикупити профілактичних таблеток від малярії". 

Оксана та Андрій самі орга­нізовували собі мандрівку до Кенії. Заздалегідь перечитали якомога більше інформації про цю країну, аби під час подорожі не було несподіванок. Для подорожі обрали зиму, оскільки в цю пору в Кенії немає дощів. Також взяли зі собою намет і - вирушили у пошуках пригод. 

Літак приземлився у столиці країни Найробі. Це кількамільйонне місто зустріло львів'ян суцільним галасом, натовпом перехожих, заторами на дорогах, височезними хмародерами. Найробі таке ж, як інші мегаполіси. Але пальми вздовж вулиць та великі птахи марабу свідчать - це африканський мегаполіс. Найробі також славиться криміногенною ситуацією: якщо вдень можна безпечно гуляти містом, то вночі всі вулиці безлюдні. Не лише туристи, але й самі жителі міста побою­ються прогулюватися нічним містом. 

Львів'яни вирішили довго не затримуватися у столиці, подалися на автовокзал і сіли в автобус, що прямував до міста Кітале - ближче до Національного парку. Цей міжміський автобус був стареньким, дорогою його довелося навіть ремонтувати, на ямах підкидало ледь не до стелі. Але згодом виявилося, що справжній переїзд по-африканськи почався лише у Кітале. 

"Нам довелося їхати у маленькому бусику, щільно напакованому людьми, але попри це, у дорозі підсідали ще люди з дітьми, сумками та курми, - пригадує Оксана. - Ті, хто не зміг пролізти у салон, чіпалися за автобус і їхали ззовні. Діти, побачивши білих людей, намагалися доторкнутися до руки, помацати волосся - перевіряли, чи перед ними справжня людина. Було цікаво за ними спостерігати! Радію, що ми обрали собі для подорожі саме такий екзотичний регіон, де туристи бувають зрідка". 

У мандрівників був задум - піднятися на згаслий вулкан Елгон висотою 4321 метр, що на кордоні Кенії та Уганди. Ця гора є на території Національного парку, вхід до якого платний. Проте у ньому, на відміну від інших, не змушують винаймати гіда, тож можна самим блукати саваною. Львів'яни прикупили у місті харчів, питної води, бензину для пальника, мапу і рушили в похід дикою природою. 

Прогулянка
під екватором 

"До кратера гори Елгон треба було пройти близько 40 кілометрів, - продовжує Андрій. - Ми йшли втоптаною дорогою через джунглі. Спершу побачили мавп, які злякалися нас і сховалися між деревами. Але згодом й у нас мурахи тілом побігли: неподалік пройшла величезна плямиста кішка. Ми вхопили палиці й пішли далі, сподіваючись що та істота більше не з'явиться. Але вона деякий час нас переслідувала, правда, на віддалі. Під вечір ми вийшли з лісу на велике зелене плато. Тут поставили намет й почали гадати, завітає до нас дика кішка чи ні". 

Львів'яни здогадувалися, що їх впустили у цей парк лише тому, що там немає левів та інших великих хижаків. У парку, правда, були леопарди, але вони полюють лише вночі. Слони та буфало безпечні, якщо від них триматися на віддалі. Гієни та інші подібні кішки зазвичай утікають від людей. Тож переконали себе, що не варто боятися. 

Наступного дня довелося йти через хащі, де рослини переплелися між собою, згодом дорога вела через бамбуковий ліс, а після обіду мандрівники вийшли на величезні трав'яні простори. До запланованого місця ночівлі, як показувала мапа, було ще далеко. А запаси води вже вичерпувалися, адже мандрівники йшли під самим екватором - від гарячого тро­пічного сонця організм набагато швидше обезводнюється, а без води далеко не зайдеш. На щастя, саме тоді львів'яни зустріли інших туристів, які вже поверталися назад і люб'язно подарували пляшку води. Це було дуже доречно, оскільки лише наступного дня біля підніжжя гори мандрівники віднайшли потічок, воду з якого можна пити лише після кип'ятіння. 

"Чим вище ми піднімалися, тим більше дух перехоплювало від краси: скелі просто казково поєднувалися з пальмами і барвистими квітами, - розповідає Оксана. - Щоправда, на висоті 4 кілометри над рівнем моря почала даватися взнаки гірська хвороба - нудило, поболювала голова. Після обіду ми добралися під вершину і побачили той кратер діаметром аж 7 кілометрів! Проте довго полюбуватися краєвидом не змогли, оскільки слід було спуститися до сутінків. Адже на висоті, хоч і не було таких снігів, як на Кіліманджаро, проте доволі прохолодно".

Розкіш піти у магазин

"У Кенії народився батько нового президента США Барака Обами, - розповідає Андрій. - Кенійці цим дуже пишаються, а сам Барак Обама нині є  найпопулярнішим національним героєм. Його фотографіями переповнені всі газети і журнали, які часто передруковують його фразу "Так, ми можемо". Здається, приклад Обами, окрилив кенійців. І вони вірять у свої сили. Хоча життя у Кенії зараз не просте". 

Порівняно з іншими африканськими країнами, тут ста­більно, без військових конф­ліктів. Земля родюча, ціни на продукти приблизно такі ж, як у нас в Україні. Хоча заробити там гроші значно важче. Тож не кожен житель може дозволити собі ходити у магазин. Якщо ж посуха зіпсувала врожай, а корумпована влада не спромоглася допомогти - для багатьох настає загроза голоду. Населення Кенії складається із багатьох племен. Якщо не брати до уваги кримінальну ситуацію у столиці країни, то можна сказати, що кенійці доволі привітні. Принаймні лише таких зустрічали львів'яни. 

Після сходження на гору Андрій та Оксана  подалися до міста Момбаса на березі Індійського океану, а звідти на острів Ламу - особливий острів, який входить до спадщини ЮНЕСКО. У цьому місті є лише дуже вузенькі вулички для пішоходів і немає жодного автомобіля. Тамтешні мешканці взагалі нікуди не поспішають, навіть говорять не кваплячись. Та й взагалі африканці рідко дивляться на годинник, у них життя минає у зовсім іншому ритмі. 

"За 40 хвилин пішки від містечка починається неймо­вірно гарний пляж із білого піску та пальм, який закінчується аж за горизонтом. І весь пляж - твій, бо там немає жодного туриста, - ділиться враженнями Оксана. - Із місцевими рибалками можна домовитися, аби вони взяли зі собою в океан на риболовлю. А плавання на невеликому човні із вітрилом залишає незабутні враження! Великі океанські хвилі підкидають човен в усі боки, проте він не перевертається. Моряки добре знають свою справу, яка відпрацьована століттями".