"Західняки" і "східняки" сильні тільки один одним

Радше пересторогою від розколу нашої країни, аніж святотатством буде нагадування, що Злука українських земель, проголошена 22 січня 1919 року, була не остаточною.

Ініціатори - галичани

Першими рішення возз'єднати українські землі прийняли 31 травня 1917 року старшини січових стрільців-галичан. Резолюцію "ставить одиноко оправдане, доцільне, невідкличне і справедливе домагання з'єдинення земель, заселених українських народом, в одну державну цілість" ухвалили 17 жовтня 1917-го у Львові й збори студентства.

Об'єднання зі "східняками" вони прагнули навіть попри те, що ті усе ще воювали під ро­сійськими прапорами проти галичан - вояків Австро-Угор­ської імперії. Натомість наддніпрянці зробили крок назустріч щойно 6 січня 1918 року, коли делегація Української Народної Республіки зажадала у Бресті-Литовському на мирних переговорах з Австро-Угорщиною й Німеччиною плебісциту буковинців, галичан і закарпатців стосовно їх об'єднання з УНР.

Але австрійці, нагадавши, що УНР усе ще у федерації з Росією, обіцяли лише автономію Східній Галичині та Північній Буковині. Та позаяк не дотрималися й цієї обіцянки, то 4 жовтня 1918 року навіть лояльні щодо них українські депутати віденського парламенту також нарешті пригрозили, що будуть домагатися "прилучення всіх українських земель Австро-Угорської монархії до Української держави".

І все ж коли 18 жовтня 1918 року Українська Національна Рада проголосила у Львові державу, до якої мали увійти Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, то зі Злукою з УНР вирішили зачекати. Один з урядовців цієї держави Лонгин Цегельський згодом зізнався: "Ми мислили так: якщо Велика Україна відбудеться як самостійна держава, то ми матимемо змогу об'єднатися з нею в близькому майбутньому. Якщо ж ні, якщо захоплять її "червоні" чи "білі" (царисти), тоді доведеться шукати іншого виходу".

І все ж саме уболівання галичан передусім за долю власного регіону й спонукало їх до Злуки. Той же Цегельський свідчив: "А тим часом ситуація у Львові погіршувалася. Кожний день закріплював поляків у їхній оборонних позиціях, таким чином знижуючи наші шанси і зміцнюючи польські. Нам конче треба було вигнати їх зі Львова. А для того потрібно було більше війська, гармат, панцирних автомобілів та грошей. Отже, наше становище приневолювало нас звернутися до гетьмана за поміччю".

Вагони з Києва

І хоч Злука не врятувала галичан від польської окупації, однак перемагали вони ворога лише завдяки тисячам вагонів матеріальної допомоги наддніпрянців та під керівництвом їхніх генералів, а програли тільки через свою довірливість. Бо поляки просувалися вперед лише під час перемир'я.

Саме для того, аби зупинити їх, 5 листопада 1918 року представники УНРади Осип Назарук і Володимир Шухевич виїхали до Києва визначатися з гетьманом України Павлом Скоропадським щодо Злуки й просити допомоги та повернення до Львова січових стрільців, які утекли до Києва з російського полону. І хоч гетьман, остерігаючись Антанти, що підтримувала Польщу, зі злукою не поспішав, але у допомозі не відмовив.

Тож коли січові стрільці відмовилися повертатися додому, вважаючи, що Київ більш важливий для України, визволяти столицю Галичини подалися добровольці-наддніпрянці. Своєю чергою, позаяк саме січовики з Наддністрянщини були її найбільш дисциплінованою частиною, глава Директорії УНР Симон Петлюра визнав, що покластися він міг тільки на галичан.

Відтак у 1918 - 1920 роках не тільки наддністрянці не обі­йшлися без наддніпрянців, а й навпаки - ті також одразу ж зазнали б поразки без галичан. Усвідомлюючи це, уповноважені УНРади підписали 1 грудня 1918 року у Фастові з Директорією УНР Передвступний договір "Про злиття Східної й Західної України в єдину державу".

Однак сторони домовилися тоді, що ЗУНР матиме мало не безмежну... автономію.

Попри це, Директорія відпустила в Галичину колишніх генерала й полковника російської армії - відповідно, Омеляновича-Павленка й Мишковського, першого з яких уряд ЗУНР призначив командувачем УГА, а другого - начальником її штабу. Саме вони й перетворили УГА на сучасну, як на тоді, армію.

Але ухвалу "Про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою" УНРада одноголосно прийняла щойно 3 січня 1919 року. А ухвала УНРади та Універсал Директорії про Злуку були урочисто зачитані на Софійській площі в Києві тільки 22 січня того року.

Та навіть після ратифікації Акта про Злуку Трудовим конгресом УНР та перейменування ЗУНР на Західну область УНР у Галичині залишився чинним її самоврядний устрій. Обидві українські армії теж так і не об'єднали.

А якби вони злилися в одну, то зморена тифом УГА не перейшла б на бік денікінців після зречення Галичини Директорією УНР на користь поляків в обмін на їхню обіцянку допомогти українцям у їхній війні з більшовиками. Та позаяк усе завершилося поділом країни між її ворогами, то вибороти свою незалежність українцям перешкодила, радше, саме недовершеність Злуки та їхня неодностайність.