Іван Вакарчук, міністр освіти та науки України, про позови до МОН, рейтинги вишів та їхню "територію свободи"

Наприкінці минулого року міністра освіти і науки Івана Вакарчука, за версією журналу "Кореспондент", названо революціонером року за "введення зовнішнього незалежного оцінювання".

Проте справжнім показником революційності виявилася та послідовна впертість і впевненість, з якою міністр сьогодні відстоює цю модель у складній, намертво законсервованій і корупційній системі української освіти, маючи у відповідь, зрозу­міло, грандіозний опір і критику...

Але революція не буває одноактовою. Окрім ЗНО, в Україні незабаром відбудуться і кардинальні реформи в системі професійно-технічної та  вищої освіти, у сфері підготовки молодих науковців та переатестації досвідчених. 

Про особливості й реалізацію таких  задумів - наше ексклюзивне інтерв'ю з міністром освіти та науки України Іваном Вакарчуком, записане в стінах міністерства:

- Іване Олександровичу, у грудні минулого року ректори провідних українських вишів поширили звернення до академічної спільноти України "За нормальність в академічному спілкуванні", в якому засудили стиль критики на Вашу адресу з боку деяких політичних діячів. Подібну заяву оприлюднила й інтелігенція Буковини. Як особисто Ви пояснюєте такі випади проти Вашої освітньої політики? І до чого ще варто готуватися у процесі підготовки до цьогорічного незалежного тестування?

- Наші реформи спрямовані на досягнення якості й доступності освіти. Ми задекларували і втілюємо державно-громадське управління освітянською сферою - усі реформи перед їх втіленням обговорюються. Ми не просто дослухаємося до конструктивних пропозицій, які передбачають позитивні зміни або виправляють недоліки, а разом з громадськістю творимо план дій.

А те, що робиться заради самореклами і політичного резонансу, - для нас неважливо. Випадок із судовим позовом одеського школяра до МОН лежить в тій же площині - коли політики намагалися не допустити впровадження тестування. Причому, якщо подивитися на критиків - то це обмежена, невелика кількість людей, яка постійно здійснює деструктивну політику. Проте ніщо не перешкодить нам працювати у відповідності до наших пріоритетів.

- Повертаючись до вступної кампанії минулого року, скільки студентів відрахували з вишів за підробку пільгових документів?

- Таких студентів одиниці. Фальсифікації з документами не набули масового характеру. Ми продовжуємо і далі перевіряти, і такій перевірці підлягає кожен виш.

- Як покарають ректорів, у чиїх вишах виявлять серйозні порушення?

- Думаю, що сам факт оприлюднення прізвища такого ректора - це вже покарання. Я озвучував кілька прізвищ минулого року, кілька ректорів отримали догани. Жодного випадку замовчано не буде.

Показником рейтингу вишів стане, зокрема, мобільність його студентів

- З якою метою відбувається впровадження в Україні рейтингової системи вищих  навчальних закладів ІІІ - IV рівня акредитації? В останні роки ми були свідками абсолютно різних "рейтингів", але чи вдалося МОН витворити уніфіковані й об'єктивні критерії їх визначення?

- Ми вже провели першу нараду, на яку запросили кілька десятків ректорів вишів і фа­хівців з різних напрямів. Мали дуже цікаве обговорення і визначили основні критерії.

- Які саме?

- Незабаром матимемо ще одну нараду, всі пропозиції опра­цюємо, а тоді оприлюднимо повну інформацію. Як виявилось, головне - правдивість даних, що їх подають виші...

- Але які перспективи такого "рейтингового" нововведення?

- Важливо, щоб рейтинг забезпечував якість освіти і підвищував відповідальність керівників та викладачів, щоб був правдивим. Бо можна акцентувати увагу на такому показнику як кількість басейнів, але чи може це бути головним параметром якості освіти?

Справді важливими показниками є мобільність студентів та викладачів, коли студент може перейти з одного закладу на навчання до іншого хоча б на півроку. Інколи перешкодою цьому є різниця у навчальних програмах, хоча її не мало би бути. Студенти повинні вільно і безбар'єрно пересуватися Європою, що власне і передбачає Болонська декларація.

- Давайте поговоримо про "територію свободи" українських вишів - університетську автономію. Наскільки доцільно говорити про автономію восьми українських університетів, якщо у реальності лише три з них - Львівський національний університет імені Івана Франка, Національний університет "Києво-Могилянська академія" і Український католицький університет - засвідчують реально високий науковий та освітній рівень?

- Такий рівень демонструють і немало інших університетів України. А щодо автономії - то вона передбачає два важливих параметри. Перший - співвідношення кількості годин, які може визначати сам університет, і годин державного стандарту. На мою думку, це має бути співвідношення 50 на 50. Також можливість самостійно затверджувати штатний розклад, визначати обсяги навантаження науково-педагогічних працівників.

Другий аспект є більш складний, бо реалізувати його повинно не лише МОН, а й, зокрема, Міністерство фінансів. Йдеться про право університету розпоряджатися спецкоштами, отриманими за надання платних освітніх послуг, авторизувати об'єкти інтелектуальної власності, відкривати рахунки і користуватися кредитами - ці зміни передбачені у законопроекті МОН, який перед внесенням на засідання Уряду поданий на стандартну процедуру узгодження, і я думаю, що врешті-решт ми доведемо важливість цієї позиції.

Характерно, що не всі ректори хочуть такої автономії, бо автономія - це відповідальність.

- Але, може, не всі виші й повинні її мати, з огляду на філософію університетської автономії?

- Напевно, не у кожного вона повинна мати однаковий ступінь. До прикладу, приватні виші мають цілковиту автономію, яка, щоправда, для них обертається великим ризиком, бо є такі приватні заклади, які дають добру освіту, а є й такі, які не дають взагалі ніякої освіти.

"Кількість аспірантів буде зменшено "

- Як бути з аспірантами денної форми навчання, які не встигли написати дисертацію у визначені три роки, якщо йдеться про стаціонар? Чи повинні вони повернути, на Вашу думку, до державного бюджету гроші, витрачені на їхнє навчання? Або відпрацювати їх?

- Я не думаю, що треба говорити про якісь "каральні" методи, бо ці молоді люди вчилися, складали іспити і готували наукові публікації. А те, що це не завершилося готовою дисертацією, то можна захистити роботу через рік-два, вони й самі зацікавлені в цьому. Я тут на боці аспірантів.

Думаю, нормальний термін для написання кандидатської дисертації - 4-5 років. Досвід показує, що найбільше захищених дисертацій маємо в ці роки. Я би пропонував, якщо сьогодні йдеться про заощадження коштів, зменшити кількість аспірантів, але збільшити час їхнього навчання.

- Чи маєте підтримку своєї ідеї серед науковців і освітян?

- Так. Потребу в такій ініціативі, здається, розуміють всі.

- Іване Олександровичу, якою, на Вашу думку, має бути система атестації науковців в Україні? Насамперед, питаю про тих, хто наукою займається лише номінативно...

- Це дуже складна проблема, бо окрім наукової "відпо­від­ності", існують також і етичні норми. На мою думку, саме вчена громада повинна створити атмосферу, у якій дотримувалися б наукової етики, а водночас людині, що недбало ставиться до своїх обов'язків і не відповідає званню справжнього вченого, мало б стати зрозуміло, що так тривати більше не може. Треба публічно про це говорити, а відповідати за ці процеси і таку фільтрацію має академічна спільнота. 

- За якими конкретними критеріями може бути здійснена атестація?

- Свого часу, коли я був ректором Львівського університету, то вимагав, щоб кандидат на посаду доцента, до прикладу, мав написаний власноруч підручник чи посібник. Вимагав публікації в журналах. І були випадки, коли атестація не відбувалася. Тепер ми ці правила запровадили на рівні всієї країни - вони відображені в новому Порядку присвоєння вчених звань, прийнятому Кабміном 27 грудня 2008 року.

- Чому потрібні були нові ви­моги до претендентів на звання доцента та професора?

- Мета цього є очевидною - уникнути подвійного, розмитого та розширеного трактування критеріїв щодо присвоєння вчених звань. Постанова припиняє невластиве для наукової спільноти адміністративне призначення наукових звань за особливі заслуги "в чомусь" поза науковою та викладацькою діяльністю претендентів.

Запровадивши обов'язковість грифу МОН на підручники та посібники, ми вводимо єдиний стандарт видань і уніфікуємо вимоги, ставлячи всіх претендентів у рівні умови. Винятків не буде. Прирівнювання грифу інших міністерств і відомств до грифу МОН не буде.

Персональний склад атестаційної комісії - це відомі вчені з різних наук - перекриває усі напрями наукової сфери, а також географію регіонів України та "географію" міністерств і відомств.

Впровадження положень цієї постанови передбачає не просто радикальне підвищення якості наукових кадрів найвищої кваліфікації, а й повернення питомих для академічного середовища етичних і моральних норм. Врешті-решт, нашою метою є повернення довіри суспільства до вчених звань, повернення шани до цих високих академічних рангів.

- Як практично втілюватиметься Ваша пропозиція про збільшення можливостей для наукових стажувань студентів та викладачів?

- Такі стажування мали б відбуватися і за кордоном, і всередині країни. Викладачі та студенти повинні володіти інформацією не тільки про те, що відбувається у науковій спільноті Кембриджа, але і про дослідницькі новинки, здійс­нені у Харкові чи Донецьку. Адже часто молоді дослідники навіть не знають, де в Україні є аналогічні до їхніх спеціальності. Зараз в Україні досить ін­тенсивно реалізовуються спіль­ні міжнародні проекти, коли науковець, скажімо, з Німеччини чи Індії ніколи навіть не зуст­річався "наживо" зі своїм українським колегою, при цьому їх плідна наукова співпраця може тривати роками.

Стажування за кордоном реалізується за відповідними програмами, розробленими у кожному виші. Але в цьому процесі повинна бути взаємна відповідальність - молода людина повинна усвідомлювати, що вона мала би повернутися в Україну.

ПТУ фінансуватимуться
з місцевих бюджетів

- Тепер щодо професійно-технічної освіти. Фахівці системи ПТО нарікають на те, що підготовка з більшості робітничих спеціальностей здійснюється за непрофесійними програмами, виробнича практика від­бувається не у відповідні місяці. Окрім того, держзамовлення формується лише за фактором престижності, у результаті опе­раторів і секретарів надто багато, а на робітничих спеці­альностях не вистачає учнів...

- Цього року ми передбачили реформування професійно-технічної освіти, яке мало розпочатися у 2009 році. Правда, завдяки різним політичним трюкам ми мусили призупинити цей процес і перенести на 2010 р. Про що йдеться? За нашою пропозицією - з 920 ПТУ тільки 89, які мають рівень національних, мали б фінансуватися з держбюджету. Натомість всі інші мали б адмініструвати місцеві органи державної влади, однак зауважу, що будівлі, матеріально-технічна база залишаються в державній власності, аби уникнути маніпуляцій з майном. Зрозуміло, що на місці значно краще провадити будь-які реформи.

Такий експеримент втілю­ється, і дуже успішно, у Львів­ській, Харківській областях і у місті Києві.

Багато керівників не вважають цю ідею вдалою і різко критикують її... Бо дуже затишно перебувати в ситуації, коли, з одного боку, далеко від Мініс­терства, а з іншого - не підпорядкований місцевій владі. Насправді такий спротив - це бажання уникнути відповідальності.

- Іване Олександровичу, які побажання привезти нашому Франковому університету і Львівщині у цьому новому році? Матимете якісь особливі побажання для нашого вишу? Може, варто когось переатестувати?

- Мої колеги добре провадять наш Університет (усміхається). І науковій спільноті університету, і всій Львівщині - тільки найкращі побажання у новому році... Пам'ятаймо, що всі дороги ведуть до Львова.