“Бути поруч, аби прихилити до військово­службовця Небо” – ці слова є гаслом військового капеланства. На війні дуже сильно цінується вір­ність, тому найважливіше просто бути поруч, аби в потрібну хвилину підставити своє плече, допомогти, зробити це без зброї, бути отим зціленням простору і часу, а в першу чергу – людського серця. Для цього найперше потрібно створити певний вимір, де людина не думає про війну, про кров та страждання. Таким місцем може бути лише храм. Мені, наприклад, за допомоги місцевого священика вдалося збудувати з підручних матеріалів місце, куди можна втекти від реальності, від усієї психологічної напруги, аби запалити свічку і в тиші помолитись. Був час і для Служби, і для ранкових і вечірніх молитов. І люди приходили, бо відчували потребу.

Катехизм Католицької Церкви говорить, що людина повинна залишатися відповідальною навіть на полі бою. Завдання військового капелана полягає у тому, аби допомогти бійцям не втратити гідність, залишитися морально відповідальною людиною, не забути смаку людських чеснот, віднаходити життєві орієнтири навіть у сутінках емоційного хаосу.

Основний посил до військових такий: “Лише справжня любов здатна на перемогу”.  А справжня вона тоді, коли щира, щедра та вірна, тобто готова віддати усе. Коли дивимося на розп’яття, бачимо

Ісуса, який підтверджує це. Він там щирий, Він віддав усе і залишився вірним до самої смерті. Військовий капелан перебуває серед них, аби люди пам’ятали, що вони там тому, що люблять.

Наші вороги переповнені ненавистю. Вона вливається через джерела брехні, через чутки та породжує темряву в серцях. А ми стоїмо на захисті власної країни та своїх близьких. Потрібно пояснювати, що вороги тут, тому що ненавидять, а ми – бо любимо. Викорінювати ненависть, нагадувати, що вона не здатна нічого дарувати і творити. Капелан там, аби ненависть не вчинила корозії в серці людини, бо вона позбавляє існування життя.

Один із важливих моментів, що потребує інтерпретації, це коли гинуть люди. Молитва за упокій – її треба практикувати. Людські почуття потребують артикуляції: їх треба вимовити, висловити, вимолити. Навіть якщо вам здається, що ви абсолютно безпорадні. Ти стоїш перед людьми, в яких на очах щойно загинули друзі, вони розгублені та почуваються безпорадними. Незалежно в якому стані капелан повинен самою присутністю давати надію. В той час не треба думати, що робити. Просто робіть те, що наказує Церква в такій ситуації. Є певні богослужіння, панахиди, літанія – просто моліться. На початку спокійно, потім уже почнеться бесіда, людей “прорве”, їм захочеться висловити свої емоції. Пізніше з’являється ще один простір – спілкування з надприродним, із самим Творцем. Ми віримо, що той, хто загинув, захищаючи інших, – добра людина, бо немає більшої любові, як життя своє віддати за друзів. Віримо, що добро таки нездоланне, і той, хто віддав життя, вже сьогодні в Божих обіймах.

З психологічного боку людство до нинішньої пори не винайшло більш ефективного способу зцілення людської особистості, як спілкування. В першу чергу –  спілкування з Богом у молитві. Важливо, аби воно завжди залишалося на високому рівні. Для католицького священика все починається з молитви. Спілкуйтеся, треба, аби людина виговорилась. У цій розмові ви пропонуєте їй уже інші можливості, окрім ненависті, альтернативне бачення всього. Можна робити наголос на тому, що ми завжди і постійно будемо підпалені якимось відчуттям ненависті, і треба з цим неустанно боротися. А можна, пам’ятаючи про одне, не забувати про інше, про консолідуючу силу духу. Тому кожен раз, коли вас хтось хоче вдарити по одній щоці, підставляйте другу, як навчав нас Ісус Христос. Отже, спілкування є дуже важливим, негативна енергія розчиняється, виходить, коли людина спілкується.