Свого часу, коли відома столична фахівець з піар-технологій Поліна Башкіна залишила пристойну роботу, щоб віднайти власну місію, її зрозуміли не всі… Талановита, креативна, цілеспрямована, вона усе своє свідоме життя йшла тільки вгору. Судіть самі: у п’ятнадцять почала працювати на радіостанції, далі очолила прес-службу Генпрокуратури України, впродовж 18 років працювала у сфері зв’язків із громадськістю. Її зарплата вимірювалася тисячами доларів, за Полінині креативні ідеї боролися власники серйозних бізнесів. Проте одного чудового ранку Поліна замислилася над своїм життям, що минає, і наважилася на незвичний експеримент – “12 місяців. Рік сенсу”.

“Ми живемо так, ніби нам дали 99 життів, – так починається перший запис Поліни на сторінці її проекту в мережі Facebook. – Ми не розриваємо остогидлі нам відносини, не маючи “запасного варіанта”. Не готові звільнитися без “запасного аеродрому”. Боїмося ризикувати, не маючи гарантій. Але життя не дає гарантій – воно дарує можливості! Ми витрачаємо найголовніше – час. Не наважуємося вийти за межі звичної соціальної розмітки “дім-робота”. Чекаємо п’ятниць. Ненавидимо понеділки. Робота не в радість. Необов’язкові заняття. Випадкові люди. Де у цьому всьому ви самі?” 

Своїм читачам Поліна Башкіна запропонувала поспостерігати за її публічним експериментом. У рамках проекту “12 місяців. Рік сенсу” Поліна впродовж року випробувала на собі дванадцять різних професій, познайомилася з дванадцятьма людьми, яким вдалося знайти справу свого життя, при цьому регулярно описувала свій досвід у мережі, і не лише позитивний. У квітні 2013 року, коли стартував Полінин проект, серед читачів цієї новини знайшлися ті, хто захоплювався сміливістю цієї жінки, але були й скептики, мовляв, протримається місяць і повернеться до роботи. Але минув рік, і Поліна Башкіна з обраного шляху не зійшла. Позаду дванадцять професій, тисячі подоланих кілометрів, море вражень і цікавих історій, які невдов­зі вийдуть окремою книжкою про пережите нею та осмислене. Вона працювала з невиліковно хворими у госпісі, приєдналася до групи науковців Музею Івана Гончара і поїхала з ними на Херсонщину записувати давні пісні, розповіді знахарів, шептух і… справжньої відьми, зоозахисником у столиці та астрономом у Кримській астрофізичній обсерваторії, гірським рятувальником, дизайнером інтер’єрів, навіть пожила в монастирі. 

“Пошта” пропонує своїм читачам інтерв’ю з цією цікавою і сміливою жінкою.

– Це був початок 2013-го. На той час я обіймала посаду маркетинг-директора мережі ресторанів. Реалізувати стратегічні зміни для бренда можливості не давали. І в якийсь момент я начебто побачила себе збоку: за зарплатню п’ять тисяч доларів проводила акції та вигадувала назви нових піц і салатів. Але матеріальні блага приносять лише тимчасові задоволення, не щастя. Незадовго до того я втратила батька і відчула, що смерть – не вимисел і не абстракція, вона чатує на кожного з нас. Статися це може будь-коли. Збільшення капіталізації бізнесу – точно не те, на що варто витрачати життя. Наважитись було непросто. Тоді й виникла ідея пошуку свого особливого сенсу, покликання, адже я з незмінним успіхом працювала діджеєм на радіо, очолювала прес-служби в держустановах, організовувала політичні кампанії, була піар-директором мережі АЗС, захищала бізнес від рейдерства. Завжди був драйв і креатив, але не було відчуття того, що я знайшла справу, якій готова присвятити своє життя. З цих роздумів і народилася ідея здобути дванадцять професій за дванадцять місяців, а головне знайти дванадцять героїв, котрі не побоялися все змінити, поміж “сурогату” знайшли справжнє і живуть усвідомлено. Я шукаю себе в цих професіях, переймаю досвід героїв, а про свій досвід пишу книгу, перевіряючи разом із тим, чи не є письменництво моїм покликанням.

– Дауншифтинг – це зупинка, в цьому його сенс. А “12 місяців” – це пошук напрямку руху. Дауншифтинг – це пасивний підхід, а мій проект – активний пошук і створення сенсів.

фото із особистого архіву Поліни Башкіної

– Я не поверталася. Я й далі рухаюсь у проекті “12 місяців”. Ініціатива Energy Evolution UA була створена мною в рамках дев’ятого місяця проекту та професії еколога. Єдина перерва, яку я зробила,  – на президентські вибори. Спокус багато, але навпаки: повернутися до звичайного життя, постійні пропозиції роботи. Часом важко відмовитись, але я повинна завершити свій експеримент. Наразі пишу книгу за підсумками проекту.

– Вірю в Бога. Дійсно, мала дивні зустрічі, але поки що це ніяк не стосується проекту.

– Нема ніякого “треба”. Вийти за межі звичного способу мислення, круговерті подій – тільки один із варіантів. Нагадаю, що ідея проекту виникла навесні 2013-го, коли було спокійно і ніщо не віщувало якихось змін. Люди пухли у офісах, постили в соціальних мережах статуси про любов до п’ятниць і відрази до понеділків. Потрібен був ковток повітря. Я ним і стала, заявивши себе своєрідним публічним експериментом: можна, нічим не ризикуючи, спостерігати за тим, що в мене виходить, і прийняти рішення, як вчинити зі своїм життям. Я ще не знаю, чим усе завершиться, але точно знаю, що моя книга буде чесною. Майдан змінив нас, мільйони людей знайшли такі потужні сенси, про які раніше навіть не здогадувались. Їхнє життя більше ніколи не буде таким, як колись...

– До зимових подій життя було дивне. Уявіть лише – провести місяць у госпісі та зустріти дивовижної доброти жінку, яка ціле життя пропрацювала у МВС, але знайшла себе тільки на пенсії в допомозі тим, хто помирає. Спілкуватися з людьми, які на самому краю прірви, намагатися вловити, як вони оцінюють життя, що переосмислили, що їм відкрилося. Потім гастролі із цирком-шапіто. Місяць у відсіку фури площею півтора на метр разом із клоуном, для якого усмішка дитини – не просто слова. Він учив мене любові до людей. Потім – Музей Івана Гончара: фольклорні експедиції Україною та проект Before I Die I want to… Зоозахист із волонтерами. Астрономічний місяць у кримській обсерваторії. Гірські рятувальники. Дизайн інтер’єру. І у свій день народження, який святкували в спеціально створеній кімнаті на зовнішній стіні будівлі на висоті півтора метра від землі, я дізналася, що частина гостей чомусь пішла на площу. Виявилося, того вечора почався Майдан. З того часу місяць у моєму проекті не дорівнює тридцяти дням. Я теж пішла працювати… громадянином своєї країни. Організувала кілька акцій, чергувала ночами, вдивлялась у майбутнє… У березні вдалося опанувати восьму професію – арт-терапевта у лікарні Павлова для душевнохворих. Далі – екологи та ініціатива з енергозбереження. Знаю напевне: повернення у колишні рамки діяльності не буде ніколи! В ході проекту переконалася, що моя ситуативна місія – підтримувати цих дивовижних людей, яким іноді не вистачає сил, аби тягнути все на собі, і в житті яких теж є місце сумнівам.

Драйв, креатив… Нудно мені не було. Жодного разу не було відчуття, що помилилася у виборі. Але всередині постійно звучали запитання: це просто набір досвідів чи щось більше? Смисл чи підміна, штучний замінник смислу, нав’язаний суспільством? 

– Зазвичай я не розкриваю планів наперед, щоб усім було цікаво зазирнути на сторінку проекту www.facebook.com/yearofsense та подивитись, що там іще Поліна вигадала.

– …на дошці однойменного проекту я написала “Зробити відкриття” та “Зустріти позаземне життя”, але насправді хотіла б знайти таку справу, яка дійсно вартувала б дорогоцінних хвилин життя, знайти власний сенс.