355 років тому українці міняли короля на царя

18 січня 355 років тому частина українців, очолювана гетьманом Богданом Хмель­ницьким, попросилася на Переяславській раді під скіпетр московського царя.

"Спілка феодалів"

Повторити цей прецедент закликає передусім Всеукраїнське об'єднання "Спадкоємці Богдана Хмельницького", очолюване нардепом від Компартії Леонідом Грачем. Та при цьому він "забуває", що 1935 року Велика радянська енциклопедія запевняла: "Хмельницький не міг бути вождем революції й зіграв у ній роль зрадника і лютого ворога повсталих козацько-селянських мас", бо "сприяв закріпаченню колоніального панування Росії над Україною і кріпосного гноблення".

А Переяславську раду ВРЕ трактувала як "спілку українських феодалів із російськими", яка "оформила початок колоніального панування Росії над Україною". Героєм Хмельницький став після того, як керівник ЦК КП(б)У (Комуністичної партії (більшовиків) України) Хрущов запропонував у 1954-му Сталіну: "Виповнюється 290 років від дня приєднання України до Росії за договором, що його було укладено в Переяславі-Хмельницькому Богданом Хмельницьким. ЦК КП(б) України просить відзначити цю дату, зважаючи на скажену антиісторичну агітацію проти об'єднання українського і російського народу, що її проводили в Україні німецько-фашистські та українсько-німецькі націона­лісти".

Натомість історик Михайло Брайчевський запевняв протилежне: "Об'єднувалися не народи, а держави, одна з яких була феодальною, а друга - в особі старшинського уряду - прагнула (всупереч волі власного народу) до реставрації феодалізму. Контрагенти Переяславського договору аж ніяк не були виразниками народних інтересів - ані цар Олексій Михайлович, ані Хмельницький та його уряд... Обидві сторони були єдині в одному, а саме - у прагненні встановити в Україні феодальні порядки. Одним із прямих і безпосередніх наслідків національно-визвольної війни було масове покозачення селян, тобто їх перехід з феодального залежного стану в стан особисто вільних дрібних виробників. Цей процес викликав негативну реакцію з боку панівних кіл українського суспільства - шляхти, яка вціліла, та старшини, яка прагнула зрівнятися у правах зі шляхтою. Ця угода становила класовий зговір української старшини, що активно феодалізувалася, з російським царизмом, орієнтований на збереження (чи точніше - реставрацію) в Україні феодального ладу. За своїм характером і спрямуванням це був антинародний акт, покликаний приборкати повсталі маси трудового населення, зрада національних інтересів. Хмельницький і його оточення... бачили в царизмі ту силу, яка мала допомогти їм тримати в шорах непокірну чернь. У певному розумінні царизм дійсно виступав у ролі "захисника", але аж ніяк не захисника українського народу".

Тим паче, що цар, як зауважив французький письменник Проспер Меріме, "дізнаючись про перемоги козаків, виявив більше занепокоєння, аніж радості", бо ті "показували московитам поганий приклад того, як повсталі піддані можуть здобувати собі волю зі зброєю в руках". Козаки навіть перехопили лист одного з воєвод-московитів до поляків із пропозицією допомогти їм у війні з українцями.

Присягали
не назавжди

Тож Хмельницький просився під скіпетр царя не лише для того, аби Москва слугувала гетьману "дахом" від решти українців, а й для нейтралізації другого фронту з неї. І все ж козаки присягали на Переяславській раді не назавжди.

Бо, як слушно зауважив Лисяк-Рудницький, "московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсний тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював його з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди Москва укладала новий договір, проте завжди називаючи акт 1654 р. договором". Приміром, цар Петро I велів у наказі про утворення Малоросійської колегії: "Чинить, как определено в упомянутых Хмельницкого договорах".

А про яке безумовне під­данство можна говорити щодо тих, хто укладав договори з царями? Та хоч ори­гінал найпершого з них і не зберігся, навіть у його сфаль­сифікованій у Москві редакції цар визнав за українцями нечувані, неможливі для своїх справжніх підданих права: обирати на вій­ськовій Раді главу держави - гетьмана; суверенність фі­нансів (в Україні залишаються прибутки від збору податків, у Москву відсилають лише грошову данину), судочинства, самоврядування (урядовцями на Гетьманщині повинні були бути місцеві мешканці, які самі б збирали усі податки з населення) й власні міжнародні відносини.

Гетьман повинен був лише повідомляти царя про свою дипломатію з їхніми спіль­ними ворогами. Отже, й після "возз'єднання" Україна залишалася незалежною державою, по суті, наймаючи даниною царя, який зобов'язався навзаєм воювати з Польщею до повного визволення України.

Це визнав, приміром, московський стольник Кіріл Хлопов, який писав 1663 ро­ку: "В малоросийском государстве, в городе Стародубе..." Але, віддавши у 1667-му Правобережну Україну Польщі, Москва, як констатував Брайчевський, "повністю перекреслила Переяславський акт".