– Наш район у Донецьку обстрілювали кілька разів. Влучили поблизу лікарні, гатили біля школи та дитсадка. Сусідні райони постраждали ще більше – там навіть підірвали автобус. А всілякі, скажімо так, “недобрі” люди влаштовували паради й показували різні відео. На одному з них жінка накидається на українського військового, а далі  історія про те, як і скільки вбивають наші солдати мирних жителів…

– Багато знайомих, які підтримують “ДНР”, переїхали в Україну та називають людей хохлами, а країну – Хохляндією. При цьому вони живуть в Україні, користуються допомогою її жителів і самої держави, та все ж ставляться до них зневажливо. Дехто переїхав до Росії, хтось  помандрував до Криму. Кажуть, що жити можна і що зарплата їх влаштовує. Частина залишилась у Донецьку. Зізнаються, що тримають їх у місті або батьки, або квартири. Дехто продовжує навчання. 

Поруч із моїм будинком було кафе. Там завжди було тихо, а тепер розповідають, що там постійно шашлички смажать, музика грає. Місто живе нібито там нічого не відбувається. Хто за Україну, той мовчки сидить, бо розуміє: якщо пискнути – їх знищать. Хто за “ДНР”, то через уседозволеність робить все що заманеться, поводиться як тварина. Більшість “ДНРівців” постійно напивається чи навіть колеться. Їм це дозволяють. Мої знайомі теж пішли в “ДНР”. Відверто кажу, що не хочу з ними спілкуватися після цього, бо мені огидно. 

Далекий знайомий розповідав, що якось знайшли щось на кшталт базуки (називається “Муха”). Вона була заряджена. Розрядити її можна лише вистріливши, от вони й вистрілили. Вцілили по будинку, а про якесь поле навіть не подумали. Ту споруду можна було ще відремонтувати, але цього сепаратисти не враховують. Вони переконані, що захищаються, а насправді все руйнують, насамперед територію так званої ДНР. Їм точно за це платять. Якби не платити, то вони б нічого не робили  і сиділи тихо… Вдають, що так намагаються заробити гроші. 

– Мабуть, те, що мама вмовила, бо казала, що мені ще дитину виховувати, а вони вже з батьком життя побачили і не можуть віддати квартиру. Майно залишити шкода, бо якщо там місяць не живеш, квартиру можуть забрати. Нема в помешканні світла 3-4 дні, то приходить хтось, змінює замки і живе собі. Мамина співробітниця активно підтримувала сепаратистів, ходила з прапорами “ДНР”, а коли поїхала на свою дачу, її “захисники” спитали: “А ви хто? Ідіть звідси!” Пояснення, що вона приїхала жити у власне помешкання, не допомогли. Жінку просто прогнали.

– Моя мама та бабуся казали, що тут живуть нормальні і порядні люди і немає ніяких бандерівців. Вони завжди розмовляли українською. Інша бабуся, коли я їхала, казала: “Як доб­ре, що ти потрапила не до Києва, а на захід! Там файні люди”.

– “Як тебе ще там ті бандери не забили?”, “А чому ти поїхала саме туди?” – постійно таке чую. Відповідаю, що тут добра і погода, і природа, можна оздоровити дитину. А мені кажуть, що на моєму місці не поїхали б, “бо там такі люди…” Я ж запитую, які ті люди, чи спілкувалися з ними, що знають про них. Та знайомі одразу ж виправдовуються, що так усі кажуть. Люди чимало говорять, але це не завжди правда.

– От був такий Бандера, якого вони вважають фашистом, що в Україні організовував разом із німцями людей, аби вступали в боротьбу з Радянським Союзом. Коли спитати, де таке можна прочитати, яка книга це описує, то відповідь одна – “нам розповідали”. За останній рік я також уже стала бандерівкою та “укропкою”. 

– “Зі світу по нитці – бідному сорочка”. Люблю цей вислів. Живеться добре: приходять із допомогою, підтримкою, провідують, аби ми не сумували, намагаються підбадьорювати. Ставлення до мене таке, як до всіх односельчан.

Найбільше мені допомагає жителька села Марія Паславська. Це, так би мовити, для мене друга мама. І ще багато сімей мені допомагає, здебільшого сусіди. Пані Галя завжди приходить і рішуче мене налаштовує, щоб я не сумувала, а сподівалася  на своє повернення.

У пані Марії пустувала батьківська хата. Нас запрошували на оглядини будинку, але я ще до того погодилася на нього. Впустили безкоштовно, я тільки оплачую світло, хоча господиня й сама охоче платила б, але розумію, що ціни ростуть, усі якось виживають, тому самостійно оплачую квитанції. Один сусід дав холодильник, інший відремонтував пічку, Марія Іванівна ще дала свою електричну плитку. Допомагають хто чим може. 

Важкого нічого не було. Щоранку два відра в руки і граціозно йду в сусідній двір по воду (сміється). Іванка влаштували нещодавно в садочок. Дитина дуже активна. Садочок повністю оплачую, але це дуже дешево виходить. Отримую на дитину соціальні виплати, іноді мені приходить інша соціальна допомога як переселенці. Але вона не постійна – ніколи не знаєш, коли на неї сподіватися. Живу щомісяця на півтори тисячі гривень. Якщо щось залишається, відправляю додому, бо там узагалі біда. Завод, де тато працював, зупинився вже давно. Він безробітний, але не звільняється і не шукає іншої роботи, тому що в нього йде подвійний стаж. Мама працює лікарем, завжди є пацієнти, але зарплату виплачують час від часу. 

– Багато ширять про мене чуток. От нещодавно дізналася, що ходжу селом і гроші збираю, їжу прошу, хоча живу за свій кошт і нікого не прошу про допомогу. Хто хоче, той сам допомагає, і я дуже вдячна. У кожного є своя родина, про яку треба дбати. Цими чутками не переймаюся, та все одно прикро.

– Я сюди приїхала саме на Зелені свята, і це найбільше вразило, тому що все було в зелені. Узагалі тут дуже багато свят. Ми до такого не звикли, оскільки сім днів на тиждень у нас працюють, навіть на Великдень ідуть на роботу. Торік добре запам’яталася підготовка до храмового свята, яке в Топільниці відзначають 28 серпня. До релігійних свят дуже серйозно ставляться і ретельно готуються. Новий рік так гучно не святкують, може, трішки в сімейних колах, а от Різдво тут із усіма традиціями. Уперше побачила вертеп. Пасху святкують протягом трьох днів. У нас же в неділю також зранку йдуть до церкви, снідають, але вже ввечері на роботу, знову якісь справи, клопоти.

Кухня, до речі, тут дуже смачна і відрізняється від нашої. У нас, наприклад, готують такі ж страви, але чи то спеції не такі, чи то спосіб приготування різниться, тож смак виходить інший. Я вперше тут спробувала підбиваний борщ. 

За тиждень до свят господині розпочинають готувати, пекти пляцки (на це стільки потрібно часу!), але ще встигають попрацювати на городі, доглянути корову. Люди тут печуть такі тортики (пляцки), як у справжніх кондитерських. Мене вразило, що тут вони все самі готують, що такого поняття, як “купити готове”, нема.

Навчилася багато нових слів. Тепер кажу, що все файненько (сміється)  Знаю нарешті, що таке “когут”. Раніше чула слово “бульба”, але не використовувала його. Серед невідомих слів були “пляцки” і “завиванці”. Спочатку було чимало нових, але всі вони за рік уже прижилися.

– Обом сторонам треба вчитися мирно жити. Узагалі вся Україна перебуває в точці агресії і аж кипить. Там говорять про бандерівців, нацистів, фашистів, а тут кажуть: “Колоради жити не дають”. І тут люди, і там люди, але немає того, хто б сказав нам усім: “Чи ви не сповна розуму? Ми ж усі однакові. Усі українці!” У Донецьку дуже багато росіян. Вони вважають: якщо приїхали на нову землю, то мови вчити не треба. Мислять так: коли отримали громадянство, то розмовляють як хочуть, роблять усе так, як робили там, і прищеплюють усе це своїм дітям.

Я виросла в Україні, моя мама і бабця – українки, тато – росіянин, але за Україну. Він завжди повторює, що Україна є Україною, Росія – Росією, тож не треба нічого змішувати. 

– Планую, що поїду звідси, коли все буде спокійно, але, мабуть, повертатимуся через те, що вдома – хвора мама. Приїду і плакатиму, коли побачу поля, а не гори, коли побачу наші соняшники. Звичайно, буду рада повернутися додому, але страшно, бо дуже великі черги, автобусів не пропускають, тому небезпечно їхати. Якщо через Росію – потрібно багато грошей (2500 гривень із особи), а ще й із дитиною. Коли повернуся, спробую влаштуватися на роботу, хоча пенсії і допомоги Україна виплачує стабільно. 

– Звичайно. Удома все майно, а купити тут щось – грошей нема. Нині продати щось у Донецьку, а тими коштами придбати домівку і жити з родиною тут, на Львівщині, неможливо. Хоча бойківський край нам дуже полюбився, особливо дитині гірська річка до вподоби.

– Гадаю, це не вирішиться,  доки люди самі не зрозуміють, що між сходом і заходом немає ніяких відмінностей. Кожен думає про себе. Усім начхати на політику. Якби не війна, то люди б у неї не вникали. Олігархи завжди крадуть, депутати завжди брешуть, і це постійно відбувається. Українці для свого краю хочуть кращого. Коли вони між собою порозуміються, сядуть за одним столом з’їсти хліба, тоді і буде розв’язка. А найкраще вирішення – щоб Донецьк залишився з Україною. Щодо приєднання до Росії, вважаю, це буде гірше, бо, по-перше, нас там ніхто не поважатиме, по-друге, ніхто нам не дасть робочих місць, бо вони самі їх не мають. Місто промислове, роботи багато, було б тільки бажання. Тим паче, на відновлення потрібні будуть люди.