Весілля – важлива і хвилююча подія в житті людей, яку хочеться запам’ятати назавжди. Зазвичай молодята, які готуються до торжества, і їхні батьки хвилюються, чи все мине нормально і чи будуть вони щасливими у шлюбі. Тому, готуючи і проводячи урочистості, намагаються врахувати всі дрібниці, дотримуватися різних традицій, звертаючи особливу увагу на прикмети і забобони. Попри те, що ми живемо у XXI ст., хтось у них вірить, хтось – ні, решта, хоч і не вірить, усе одно перед весіллям ними цікавиться і мимохіть пропускає через себе.

Зі слів етнографа Інституту народознавства НАН України Лесі Горошко, в основі будь-якої прикмети – спостереження людей упродовж багатьох віків за певними явищами та їхні висновки. “Вони беруться з життєвого досвіду. Якщо справдилось у сусіда, пов’язують зі своїм життям, а потім передають і наступному поколінню. Так знання поширюються”, – пояснює вона.

А ось забобони – це віра в існування надприродних сил. Проте в цього поняття дуже нечіткі межі. “Християнство – теж віра в надлюдське. Невже людина, яка вірить у Бога та християнські приписи, теж забобонна? Вважається, що забобони – прадавні вірування, яких зараз людина не може логічно пояснити, тому вважає забобонами. Але 100 років тому для тодішнього суспільства вони могли бути цілком прийнятними і раціональними. Ймовірно, прикмети тоді і справджувались, адже у XIX столітті люди не знали про те, що мислення відображається в реальності. Сьогодні це доводить наука. Сучасні технології винайшли ней­ролінгвістичне програмування, коли, володіючи певними знаннями, ми здатні кодувати свою психіку. Тому сьогодні маємо змогу обирати, у що вірити”, – додає співрозмовниця.

Серед весільних прикмет є особлива класифікація: ті, які стосуються погоди (“У сніжний день весілля – до благополучного життя”, “Якщо в день весілля падає дощ – життя буде заможне”, “Якщо в день весілля сильний вітер – життя в молодих буде вітряним”), обручок (“Якщо доторкнутися до обручок нареченого і нареченої на весіллі – і твоє весілля скоро відбудеться”), одягу (“Наречений не повинен бачити сукню нареченої до весілля”, “Фату білого кольору може одягати лише незаймана наречена”, “У весільному вбранні має бути щось нове, старе, позичене і блакитне”), місяця року (“Найвдаліший час для одруження – осінь”) тощо.

Щодо прикмет, які стосуються вбрання, то, зі слів етнографа, вони зовсім не “наші”, а запозичені із Заходу. “Біла фата, як і сукня взагалі, не є характерними для українського весільного обряду. До середини XX століття одружувались у національному одязі. Наречена початку минулого століття виходила заміж у білій довгій сорочці з вишивкою здебільшого червоного і чорного кольорів. Талію підкреслювали яскравим червоним поясом, що підтримував декілька спідниць, поверх яких одягали барвисту плахту і запаску. Взували жовті або червоні чобітки, а голову дівчини прикрашав вінок із польових квітів та стрічок. Із того часу збереглася багатошаровість вбрання, яка символізувала заможність родини молодої. Цікаво, що навіть попри спеку гуцули одягали на себе кожух. У наш же час, наприклад, до весільної сукні одягають рукавички. І одне, і друге виконує лише естетичну функцію, – зазначає Леся  Горошко. – Тож нареченим не варто перейматися прикметами щодо весільного вбрання, бо воно в нас запозичене”.

А ось прикмети щодо погоди й пори року мають більш раціональне підґрунтя. Наприклад, із давніх-давен дощ асоціюється зі щедрим урожаєм. Це ж стосується найвдалішого часу для одруження – осені, адже саме в цю пору року збирають урожай і завершують польові роботи.

Вірити у весільні прикмети і забобони чи ні – справа особиста. Головне – не забувати, що власне щастя варто будувати самому, а до решти ставитися з гумором.