Кожен із нас на різній відстані від Бога. А Він чує тих, хто повністю віддав себе Йому. Чує і відгукується дивом.

Якщо відчуваєте, що хтось вас не любить, значить ви самі не любите, якщо вас не поважають, значить ви самі не поважаєте

Якось під час реколекцій – духовних вишкільних зібрань, яких за участі сестри відбувається чимало по всій Західній Україні, вона назвала себе “трубою, по якій лише тече вода” – благодать Божа, яка зцілює, змінює людину. Труба, за визначенням монахині, не витрачає власних сил, а служить тільки провідником. Сестра Ліді запевняє, що зцілення – справа рук Божих, а не її! 

Про свій власний шлях до Бога, про те, чому нам часто випадають випробування хворобами і труднощами та про зцілення молитвою “Пошті” розповіла сестра-монахиня Ліді Пайяппіллі.

– Я була на урочистій церемонії, коли моя рідна сестра Аніс складала перші обітниці в монастирі. Мені тоді було 12 років, і я сказала, що хочу бути такою, як вона. Вирішила, що зачекаю три роки і теж піду в монастир. Навіть не задумувалася, від чого доведеться відмовитися, просто хотіла в монастир і все! Коли іншій моїй сестрі виповнилося 15, я запропонувала їй піти в монастир, але вона не захотіла. Через три роки, коли вже мені виповнилося 15, вона мені про це нагадала, мовляв, говорити легше, аніж зробити. І я вирішила довести їй, що я людина слова, тобто пішла в монастир. Старша сестра-монахиня відмовляла мене, пояснювала, як це важко. Але я їй заперечила: “Якщо ви всі тут, у монастирі, живете, то і я зможу”. До вступу в монастир я мало знала про монаше життя. Але донині жодного разу не пожаліла, що пішла в монастир! Зараз думаю, що це, мабуть, було дитяче, неусвідомлене рішення з принципу довести щось сестрі. Але Бог може використовувати всі дороги, які ми обираємо. 

Моїм друзям важко було повірити, що я стала монахинею. Річ у тім, що я не була спокійною, тихою. Наприклад, у школі поводилася надто непередбачувано. У 70-их роках в Індії дівчата не їздили прилюдно на велосипеді, а я одного разу взяла і проїхалася у всіх на очах! 

У мене з дитинства було якесь таке усвідомлення, що треба робити щось особливе – не таке, як усі… Воно досі в мене є, я й досі думаю, що повинна робити для Бога щось не таке, як інші. А це завжди непросто. Я каталася на велосипеді, коли цього не можна було робити, і мені досі хочеться залишатися унікальною. Думаю, таке бажання є в кожної людини – шукати свою місію. Бо всі ми різні, у кожного своє покликання. Я не хочу стояти на місці, як озеро, а хочу бути річкою – рухатися вперед.

Якщо надія є, то вона не вмирає узагалі, вона просто ніколи не може померти, тому що це надія!

Тепер я глибше зрозуміла оце своє неусвідомлене дитяче прагнення робити щось особливе. Це не було бажання привернути до себе увагу, мовляв, от я така, я можу те, чого ви не можете. Відчуваю себе маленькою рибкою, яка не стоїть на місці, рибкою, яка хоче рухатися вперед із тим даром, який вклав у неї Бог. 

– Так, однозначно!

– …захворіла. Так, думаю, часто ми самі винні у своїх хворобах.

– Не можна сказати, що коли ми не робимо зла іншим, то не будемо хворіти, що все у нас буде добре. На прикладі свого життя можу сказати, що неправильно прийняті рішення – ті, що всупереч Богові, можуть стати причиною недуг. 

От мене Бог послав служити в Україну, і я повинна була це прийняти, бути задоволеною, радіти.  Щоб зрозуміти, навіщо я сюди приїхала (вперше це сталося у 2000 році. – “Пошта”), був потрібен час. Моя настоятелька в Індії вирішила відправити мене в Україну, бо бачила мою радість від служіння і думала, що я зможу привести багато дівчат до монастиря в Україні, що я буду добрим прикладом для інших. Але в Україні мені було важко: не знала мови, люди виглядали зовсім іншими. В Індії я була дуже активна, а коли приїхала до Києва, не змогла нічого робити. Після приїзду в Україну я вже не могла радіти. 

Тут до церкви ходили тільки бабусі, було дуже мало молоді. Я побачила молодь, яка просто на вулиці курить, п’є, цілується. Кого кликати в монастир? Я навіть не мала з ким спілкуватися, просто сиділа і нічого не робила, сиділа і думала, що зіпсую собі життя, якщо залишуся тут. Виходжу на вулицю, а там, за стінами монастиря, ніхто не хоче зі мною розмовляти. Всі поспішають забігти в метро, заклопотані, а я одна-однісінька у великому незнайомому місті. А ще на мене дивилися скоса, бо я темношкіра, схожа на циганку, і міцно притискали до себе сумки. 

Я часто повторювала тоді, що зіпсую своє життя, а треба було довіряти Богові: якщо Він мене привів до Києва, то знав, що робить. Треба було прийняти ситуацію, а я не могла… Здавалося, що божеволію. 

В Індії я викладала у школі англійську, а тут нічого не могла. Сама вивчала літери, як діти в садочку, читала по складах. Моє тіло “чуло” мої нарікання і зреагувало на мої слова хворобою. Ми не вміємо чекати, не маємо терпіння, нам нелегко довіряти Богові... В той час я сиділа і думала, як мені важко, а треба було думати інакше: я зараз починаю вчити нову мову, але через два-три роки говоритиму нею. Нам треба вчитися бачити перспективу. Бо коли ми невдоволені, то приходить якийсь біль, ми перестаємо довіряти Божому провидінню, чекати на рішення Бога… 

Коли я дізналася, що захворіла, то лікуватися було вже пізно. У мене виявили туберкульоз кісток на останній стадії. Я не могла ходити і не хотіла тут залишатися, тому коли мене запитали про останнє бажання, я попросила, щоб тільки не хоронили мене в Україні. Я не мала надії і була готова померти. Лікарі не знали, як мене лікувати, не знали, звідки взялася хвороба. Казали мені: “Ми не знаємо нічого. Єдине, що ми знаємо, це те, що ви швидко згасаєте”. Я поїхала помирати додому. 

Але була щаслива, що їду на батьківшину – в Індію! Там лікарі сказали те ж саме – що не можуть лікувати мене, бо ліки не допоможуть, але якщо мій Бог живий і захоче, то я житиму. Ці слова дали мені надію. А в Україні мені просто сказали: “Ви помираєте”. І поставили крапку… У вас кажуть, що надія вмирає останньою, але я з цим не погоджуюся. Якщо надія є, то вона не вмирає узагалі, вона просто ніколи не може померти, тому що це надія!

За її посередництва люди позбуваються раку, стають на ноги, переживають радість материнства

Я змирилася зі своїм діагнозом. Знала, якщо житиму, то на славу Божу, а якщо помру, то теж на славу Божу. Не знаю, чому не думала так в Україні. Через три місяці почула в своєму серці питання: “Для кого ти стала монахинею? Лише для індійців?” Я не спромоглася знайти відповіді, бо в наших обітницях ми не кажемо, що даємо їх для якогось певного народу. Монахині – для всього світу. І тоді я зрозуміла, що всі ми – діти Бога. Згадала, як була зовсім маленькою, то молилася з дітьми із католицького молодіжного руху за те, щоб їздити на місії. Чому в Україні я бачила тільки погане? Ми бачимо не те, що є, а те, що хочемо бачити… “Чому ти засудила українців? Думаєш, ти була б кращою, якби народилася в Україні? Ти народилася і виросла у Кераламі, в добрій християнській сім’ї, але не знаєш, як жилося українцям…” – далі запитував мене Бог.  

Він послав мене служити українцям, але я не хотіла терпіти, пізнавати Божу волю... Треба було чекати! Тоді я перепросила Бога і була готова повернутися в Україну, але вже була при смерті… Я молилася: “Якщо це Ти, Боже, то зціли мене, і я негайно повернуся в Україну!” І коли я одужала, настоятелька і родина наполягали, аби я залишилася в Індії. Проте я чітко знала: навіть якщо мені зосталося жити місяць чи рік, я повин­на провести їх в Україні, бо дала слово Богові. Для того мене й зцілено. Я просто мусила повернутися!

 – Так! Вдруге я побачила українців по-іншому. Виявляється, у вас погода – нормальна, їжа – смачна, люди – хороші. Мені все у вас сподобалося! І всі такі доброзичливі до мене. Я більше нічого поганого не бачила! Я не бачила жодного українця, який не любив би мене! Ні, українці не змінилися, змінилася я, моя думка про них. Немає проблем з мовою – мене всі розуміють. Тепер я можу сказати: якщо ви відчуваєте, що хтось вас не любить, значить ви самі не любите, якщо вас не поважають, значить ви самі не поважаєте. Я дякую Богові за свою хворобу, бо вона мене багато навчила. Ні, Бог не карав мене хворобою, не хотів робити боляче навмисне, просто відкрив мені очі на багато важливих речей.

– Я запитала Бога про це. І він відповів мені, що треба рятувати людей. “Я прагну жити в їхніх серцях”, –  почула я  відповідь. Але як це зробити? Я чітко розуміла, що треба вести людей до сповіді та причастя. Зрозуміла, що моє покликання – вести людей до Бога. Але як? Ходити вулицями? Та хто мене слухатиме? Як я маю все це починати? Я була готова, але не знала, що робити. І ось одного разу, коли ми провідували стареньких у них вдома, один дідусь попросив мене про молитву, щоб він… швидше помер, бо дуже хворів і страждав. Я підійшла, поклала йому руку на голову і помолилася.

Сестра Ліді запевняє, що зцілення – справа рук Божих, а не її!

Коли я сама хворіла, жодного разу не запитала, чому хворію, чому мені так боляче. Проте цього разу сказала Богові: “Якщо Ти його зцілиш, то я буду знати, чим маю тут займатися”. То була п’ятниця, а в неділю цей дідусь прийшов на службу Божу сам і сказав мені, що цілком здоровий! Я нічого не розуміла. Через кілька днів прийшла жінка і сказала, що їй потрібна сестра Ліді. Я не знала, що сталося, а жінка плакала. Ми пішли до каплиці, і я знову молилася. Потім ми розмовляли, і виявилося, що у неї проблеми в сім’ї: чоловік п’є, б’є її, і вона вирішила вчинити самогубство. І саме тоді вона почула голос, який сказав їй, що є така сестра Ліді, яка повин­на молитися за неї. 

Потім я була на реколекціях. Організатори почули чи побачили моє ім’я, знайшли мене і запросили. Ці три події відкрили мені моє покликання. Хоч я не розуміла, що відбувається. 

Потім я багато молилася, аби зрозуміти, куди Бог мене веде, і так потрапила на Закарпаття, у Павшино. Вже тут мене знайшло дуже багато людей.

– Їх також посилає вам Бог?

– Так, кожну людину по-різному. Я лише знаю, що не маю права сказати їм “ні”. Бог дав мені друге життя для людей, для українців. Тож не можу думати про себе. Тепер я довіряю Богові. Коли я вперше приїхала у Павшино, там нічого не було. Я навіть не мала де переночувати, але Бог послав мені нічліг. 

Далі треба було чекати два-три роки, аби побудували монастир, а я тим часом жила в однієї жінки. У неї були сильні напади болю, я молилася за неї – і біль відступив! Її сусідка також приходила на молитву, вони почали розповідати про це хворим, і люди стали приходити до мене. Сьогодні у Павшино приїжджає більш ніж 300 людей на день! Вони навіть не знають, як я виглядаю, але хтось їм сказав моє ім’я, і вони їдуть, так би мовити, наосліп, аби знайти мене на Закарпатті. Також кличуть на реколекції.

– Моя генеральна настоятелька дуже любить Україну. Навіть зараз плаче, коли говорить про неї, і всім розказує, що ваша земля мокра від крові мучеників – тих, хто постраждав за віру. Вона завжди хотіла, щоб її сестри служили в Україні. І так я тут опинилася.

– Як я розумію, спостерігаю за людьми, котрі приїжджають до мене, у вас немає стабільності, причому в жодній сфері. Тут не можна спокійно вирішувати проблеми різного характеру – все завжди стрімко змінюється, люди втрачають роботу, гроші, стосунки... Але я б сказала, що деякі проблеми у вас вирішують дуже швидко, на жаль. Щойно починаються проблеми в сім’ї, все – вже люди розлучаються. Треба подумати, зважити, потерпіти одне одному, намагатися порозумітися. Багато дітей ростуть без батька, тому сім’я – це проблема в Україні. Немає здорових мамів і татів, тому немає здорових дітей. Я не кажу, що в Індії нема неблагополучних сімей, що ніхто не розлучається.

Покаяння зцілює душу, що набагато важливіше, аніж зцілення тіла

Але у нас є розуміння: якщо пара вінчалася, значить чоловік мусить бути добрий для жінки. Слід намагатися дійти до порозуміння, спілкуватися, пробачати, бо перед Богом ви – чоловік і дружина, які дали слово бути ними до смерті. Тож треба вчитися жити разом. Жінка не може так просто забрати дітей, речі та повернутися додому, до своїх батьків, щойно виникли проблеми. Їй нагадають, що вона вийшла заміж і повинна жити з чоловіком у нього вдома і вирішувати проблеми разом із ним. А тут як? Якщо тобі важко – повертайся додому! І молоді жінки повертаються. Так виростає не одне покоління безбатченків. Фізичні хвороби – не найгірше, а ось проблеми в сім’ї… 

Або ще таке: молоді люди зустрічалися два-три роки, одружилися, прожили два місяці і вже розлучаються. Я такого не розумію! Чи 25 років прожили, аж тут раптом хтось із подругів знайшов свою “половинку”. Дуже співчуваю українцям…

Якщо ж говорити про поширені фізичні хвороби, то часто це рак. 

– Через неправильне розуміння багатьох речей, відсутність гармонії в житті, розчарування у тому, що все не так, як би  того хотілося, непрощення інших. Через це людина перебуває в  постійному стресі, в переживаннях. Необов’язково бути злим, робити зло іншим, аби захворіти. Проблеми і переживання перетворюються на симптоми.

–  Людина повинна прийти до Бога через покаяння. Покаяння зцілює нашу душу, що набагато важливіше, аніж зцілення тіла. Нема якихось конкретних правил чи умов, виконавши які, можемо точно отримати зцілення – Бог діє як хоче. Покаяння відкриває двері для Божої благодаті. Сповідуючи свої гріхи, ми відкриваємо Богові своє серце, даємо доступ до свого життя, а тоді Він може зробити набагато більше для нас. Зцілення часто приходить після покаяння.

Лікарі сказали, якщо мій Бог живий і Він захоче, то я житиму

Постійно застерігаю людей, щоб не ходили до ворожок, цілительок, екстрасенсів. Через це ми відчиняємо двері злому духу до свого життя. Спочатку може здаватися, що стало краще, що відбулося чудо, а потім виникають нові проблеми,  набагато важчі. Злий дух не бажає спасіння людини, її зцілення, він хоче обманути нас, щоби ще більше віддалити від Бога.

– Хтось зцілюється одразу, а комусь треба кілька днів, тижнів, місяців. Я три місяці не вставала з ліжка, а потім Бог промовив до мене, я визнала свої помилки і пролежала ще три місяці. І тільки згодом почала сидіти, стояти, ходити. Як Бог хоче, так і станеться, бо все у Його руках. Бог дав людині свободу. Думаю, Йому теж треба давати свободу. Коли Він хоче, як Він хоче, через кого Він хоче, так і станеться очікуване зцілення…

–  На сто відсотків! Часто приходять до мене і кажуть, що вже все перепробували – нічого не допомагає. “От і добре, – відповідаю їм у таких випадках. – Тепер знатимете, що вас зцілив Бог!”

– Завжди вірю і кажу, що зцілюю не я. Бо я – тільки монахиня, яка молиться, все інше – від Бога. Якщо Бог торкається серця людини, вона зцілюється. Через хворобу, як у випадку зі мною, Він приводить людину до себе. Хвороба – ще не катастрофа. І смерть – не катастрофа. Ми всі колись помремо: хтось швидше, хтось пізніше. Зрештою, тривалість життя також визначає Бог. Для нас же найголовніше знати, що ми повинні готуватися до Віч­ності, виправляти великі та маленькі помилки, підтримувати своє духовне життя. У Європі такі ж проблеми, як і у вас. Люди менше часу присвячують життю душі. Але якщо колись до Індії їхали місіонери з Європи, то тепер, навпаки, місіонери з Індії їдуть у Європу…

Часто кажу батькам, аби більше дбали про життя душі своєї дитини. Вони роблять усе: купують їй гарні іграшки, якісні харчі, одяг, вибирають дорогі дитсадки, школи, але про душу чомусь забувають… А їй потрібне лише причастя – регулярне поєднання з Богом… 

– Не знаю… Я живу сьогоднішнім днем, а майбутнє довіряю Богові.

– Ми, десятеро сестер, стараємося робити все разом – як у сім’ї, передаємо Бога одна одній. Ведемо власне господарство, а також опікуємося будинком для стареньких. Мій день починається о шостій ранку і закінчується об одинадцятій вечора. О 19-ій закінчуємо молитву, потім проводимо час разом: бавимося м’ячем, граємо в бадмінтон, гуляємо із собакою, просто спілкуємося, граємо на гітарі.