Чи мусить бути вихід?
Найбільша таємниця з усіх таємниць - любов чоловіка і жінки. Єдиний простір, у якому не має й бути не може жодних означень, визначень, універсальної певності чи навіть підстав до неї. Індивідуальність реалізації любові - один з принципових моментів її "буття" в нашому людському житті. Повнота зв'язку у любові відтак завжди потребує абсолютно окремого, власного, неповторного простору, який виражається в шлюбі.
Цікаво, проте, що якщо ми допускаємо існування кохання, невтіленого у подружжі, то шлюб без любові, здавалося, не може існувати апріорі, бо як взагалі можна віддати душу і тіло іншій людині - як не через любов? На чому ще може ґрунтуватися такий процес? На підтримці? Повазі? Розумінні? Вдячності? Все це людські емоції, які здатні творити і змінювати ... Але щоб через них віддати душу і тіло?
Поза тим, в інституційному, церковному трактуванні шлюбу не бачимо абсолютного посилання на любов як єдину підставу подружжя, подібно як і не бачимо неспростовної певності, що шлюб без любові жодним чином шлюбом не є, навіть за найчіткішого дотримання усіх обрядових процесів. Парадоксально, але попри визначення шлюбу "як духовної реалізації любові у єдності з Богом", Церква не ставить прямого запитання про присутність любові у серці молодят в момент Таїнства, а лише про згоду взяти за чоловіка чи дружину іншу особу.
Як це можливо? Яким чином тоді можна укласти шлюб через Церкву без любові, якою є Бог? Чому відсутність любові не є підставою для заборони укладення подружнього зв'язку, а значно "буденніші" речі - як-от хвороба, до прикладу, такими є? Може, з екзистенційного погляду, неповносправна психічно людина, яка кохає, могла б мати більше "прав" на реалізацію своєї любові у подружжі, ніж здорова, яка жодної любові не відчуває? І чому втрата любові не може стати підставою уневажнення шлюбу через церковний трибунал, а хвороба, примус чи якісь інші причини такими підставами стають?
Зрозуміло, ми не ставили собі за мету в межах однієї публікації відшукати відповіді на ці питання, але навіть "фрагментарність" роздумів на цю тему може стати ґрунтом для кожного.
Отець Роман Тереховський, душпастир храму Пресвятої Євхаристії
"Людина не здатна осягнути любов власною логікою"
- Отче, чи може любов бути гріхом?
- Ні, не може. Якщо тільки це справді любов... У нашому мовленні існує велика спокуса назвати любов'ю те, що насправді нею не є. І навпаки. В результаті - любов'ю починаємо називати речі, призначені для миттєвого вдоволення. Недаремно старші люди боялися і ніколи не вживали цього слова. Бо не слова - найкращий спосіб вираження почуттів, а дії.
Насправді, дуже важливо зрозуміти, що дати визначення любові неможливо, бо дійсність, яку вона відображає, людина просто не здатна осягнути власною логікою.
У своєму посланні апостол Павло говорить, що є три чесноти і найбільша з них - любов. Пізніше він окреслює, що вірою є бачення невидимих речей, надією - очікування обіцяних речей. Натомість визначення любові він не дає. Чому так стається? Бо дати визначення - це, у перекладі з грецької, "покласти межі" . А коли говоримо про любов, то не можемо покласти жодної "межі" ані цьому поняттю, ані явищу.
Проте розуміємо, що Бог є Любов, тож і Любов є Богом.
Точно певні можемо бути хіба у тому, що любов не існує без відповідальності. Відтак любов - це прийняття немочі того, хто поруч тебе, акцептація Божого дару, який людина носить у собі.
- Шлюб є покликанням людини, так само як і монаший стан. Чому перед складанням довічної обітниці Церква вимагає від людини значної перевірки своїх намірів, а шлюб дозволяється інколи лише на основі одного бажання пари?
- Бо як можна перевірити любов, якщо це є справою серця? Любов буває дуже різною. Тому, не маючи інструментів для перевірки, Церква лише старається інформувати майбутні подружжя про те, що вони роблять, беручи шлюб, та формувати у них відповідальність під час його укладення. Шлюб мусимо розуміти не просто як дійсність, а як дійсність, створену за зразком Божого розуміння любові.
Тому ми ставимо питання на дошлюбних науках: а чи здатні ви будете прожити з цією людиною все життя? І чи ваші відносини скопійовані з відносин Бога і людей? Про це все ми говоримо, а подальші дії - справа відповідальності кожного. Але у жодному випадку Церква не бере на себе відповідальності за вибір кожної особи.
Коли ж я бачу пару, яка, на мою думку, не готова до такого кроку, то я напишу про це. І це вже буде рішенням пароха - вінчати чи ні цих молодих людей.
Зрештою, Церква пропонує також і інститут заручин.
Шлюб насправді є великою таїною. Це реалізація любові у єдності з Богом. Ми не можемо означити і перевірити любов, бо не можемо "покласти межі" цьому поняттю. Бувають випадки щасливого подружжя між колишньою повією та наркоманом і нещасні шлюби між тими, де на початку заповідалося потенційно добре подружжя. Але все це лишається непізнаним для нас. І ми не можемо ніколи точно ствердити, який шлюб є добрим, а який таким не є.
Так, як одне зерно падає на землю, інше - на камінь, але проростає скрізь, бо Бог не є марнотратним.
- Отче, чи шлюб без любові є шлюбом в онтологічному, теологічному, духовному розумінні слова ?
- Ні, не є. Але при цьому мусимо пам'ятати, що любов буває різною, і коли людина каже: "люблю" чи "не люблю", то насправді невідомо - чи вона любить, чи не любить насправді і чи не підміняє дійсне уявним.
Як узагалі можемо категорично про це говорити? Про речі, які реалізуються сьогодні, а осягаються завтра? Люди можуть гризтися і сваритися між собою все життя, але померти примиреними з Богом і собою. Може, всім своїм життям вони спокутували наслідки якихось недобрих дій і врешті спаслися.
Шлюб аплікує любов. Якщо її немає, то це спосіб співжиття чоловіка і жінки, при якому відсутня базова складова.
- Відтак мусимо говорити про уневажнення того шлюбу, в якому не має любові?
- Але відсутність любові не може бути доведена, хоча можемо доказати, що під час укладення шлюбу певну дійсність ми помилково вважали любов'ю.
Але є також і способи оздоровлення шлюбу, якщо, до прикладу, не був дотриманий обряд чи шлюб дав священик, який не мав права цього робити. Якщо є щось таке, що Церква може доповнити, то вона робить це.
Я не можу говорити про шлюб неідеально. Бо кожен зв'язок двох людей - це їх індивідуальний досвід, який може бути цілковито іншим, аніж його досвідчуєте ви.
- Чи кожен шлюб є від Бога? Якщо ми визнаємо це, то як можемо в принципі говорити про будь-які форми "розлучення", проведені людиною - сепарації чи уневажнення шлюбу? Як можемо "узаконювати" це людським розумом і дією?
- Католицька церква не допускає розлучення. Але є різниця там, де шлюбу нема в дійсності, і ситуація, де шлюб був, але треба знайти можливість пошанувати більшу гідність. Чи я повинен сказати жінці, яку б'є чоловік, - "хай вбиває тебе"? Ні, в таких випадках ми говоримо про сепарацію, бо хто сказав, що це не Боже? Але якщо саме ця особа, яка терпить, винна у такому ставленні до себе чи спокутує якісь свої інші гріхи? Насправді, сепарація означає віддати ситуацію в Божі руки, і хай Бог сам вибере з усього свого арсеналу засобів той, який буде найкращим.
Петро Дідула, головний редактор журналу "Патріярхат"
"Світ без любові руйнує цілі суспільства"
Перед тим, що Церква називає таїнством шлюбу, вона сама почувається доволі таки невизначено. Жодне інше таїнство не створює такої незручності, як шлюб. Скажімо, коли йдеться про св. Євхаристію, Церква вірить, що хліб та вино стається Тілом і Кров'ю Спасителя, і ніхто в Церкві того не ставить під сумнів. Коли ж йдеться про Таїнство шлюбу, то Церква цієї певності не має: відбувся шлюб чи ні, врешті-решт, лише Богу відомо. Цю непевність, очевидно, важко зауважити під час урочистостей, коли багато квітів, фото- та відеокамер тощо. Однак коли настане криза, і недавні молодята приходять до церковного суду, щоб розлучитися і отримати зелене світло на новий шлюб, тут і виявляється ця непевність. Усі дискусії навколо того, що може бути підставою для того, щоб визнати шлюб недійсним, фактично не торкаються самої суті справи - шлюбу як таїнства, що відбувається у глибині людського серця.
Коли ж на столі того ж таки церковного суду лежить папка із взаємними звинуваченнями чоловіка та жінки, то тут уже по суті шукається виправдання для того, щоб визнати подружжя таким, яке не здатне дати життя іншим. Я дуже сумніваюся, чи в цій ситуації справді можна дійти висновку про те, чи шлюб на момент взаємної присяги у вірності був дійсний, чи ні. Таїнство не має зворотної дії. І це є та причина, чому Церква в різних періодах своєї історії по-різному ставилася до практики розлучення: від радикальної заборони давати церковне розлучення, до надзвичайно спрощеного механізму отримання дозволу на новий шлюб. І одне, і друге виходить із усвідомлення шлюбу як джерела життя. Нема плідного життя - нема шлюбу. Фактично тут бере верх людський досвід: трапляється ж інколи, що повторний шлюб може дати кращу нагоду для життя. Та дійсність, перед якою ставить Церкву проблематика церковного шлюбу, фактично змушує шукати глибшого розуміння того, що є Таїнство в цілому. Таїнство не є щось, що здійснюється в якийсь певний момент, це процес, дійсність.
- Чи є "легітимним" для внутрішнього світу людини той шлюб, який був укладений не в любові?
- Своїм питанням ви ніби потверджуєте, що шлюб без любові руйнує особу. Можу лише додати: світ без любові руйнує цілі суспільства, руйнує сам себе. Якоїсь суттєвої різниці між цим суїцидальним процесом я не бачу. Річ у тому, що під тим, що ми звикло називаємо таким всеохопним, універсальним поняттям, як любов, ховаються щонайменше дві доволі різні дійсності людської особистості: її самотність і її глибока потреба реалізувати себе серед людей. В одному вона стремить до усамітнення, в іншому - до поєднання. У цій вилці стремлінь і народжується любов. Вона може перерости дитинний емоційний період і дійти довготерпеливості та вибачливості, а може так і залишитися у пелюшках. Причиною більшості розлучень є саме те, що подруги у своїх взаєминах так і не змогли подолати цього першого дуже важливого, але малопродуктивного етапу взаємин. Те, що з екранів телевізорів звикло називають любов'ю, насправді є лише її завдатком, потенцією, початковим прискоренням до того, чим є істота любові у своїй суті.
І коли жінка (чоловік) все ж таки каже "так" там, де її (його) шлюб передбачав би "ні", чи навпаки - то це ще не означає, що любові немає. Насправді нема якогось компонента. Справа Церкви - допомогти відшукати цей компонент, а не піддаватися емоціям подружжя і відпускати їх на всі чотири сторони світу. Прецінь шлюб, а відтак можливе розлучення Церква розцінює не просто як рядові біографічні події. Тут йдеться про людську душу. "Те. що Господь злучив, людина нехай не розлучає".
Найбільше зворушення для мене - двоє стареньких сидять мовчки на лавочці, тримаючись за руки, кивають одне одному тільки їм зрозумілими жестами, дивляться кудись далеко, в різні боки, але бачать одне і те саме: знайомі деталі у довкіллі, яке в цілому залишається до них чужим і непривітним.
