Як син угорця й польки заклав цеглини у фундамент нашої держави

6 січня 175 років тому в Махнівцях (тепер - село Комсомольське) на Вінниччині народився лідер українського національного руху другої половини ХХ століття Володимир Антонович.

"Мінер" імперії

"Без велетенської інтелектуальної підготовчої праці" цього сором'язливого історика, як писав його колега за фахом Іван Лисяк-Рудницький, "не було б відновлення української державності". Саме він був організатором опору русифікаторам, які намагалися "остаточно вирішити українське питання" Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876-го. На заборону друку українських книг культурно-просвітницька організація "Київська громада", неформально очолювана Антоновичем, відпарирувала налагодженням видавничої справи в Галичині. Для її фінансування та інших заходів "Київської громади" тільки цукрозаводчик Василь Симиренко доручив Антоновичу розпоряджатися 15% його доходів.

Відтак "міни уповільненої дії" - книги, що нагадували українцям про волелюбність, переправлялися через Збруч на схід, "вибухнувши" там 1917 року. Бо саме українські вояки, виховані на цих книгах, розпочали в Петрограді Лютневу революцію, першими відмовившись стріляти в демонстрантів та пере­йшовши на бік повсталого народу.

Серед цих "мін" були й "Дослідження про козацтво" та "Про гайдамаччину" Антоновича, який довів у них як окремішність українців, так і визначальну роль в їхній історії не князів та гетьманів, а соціальних груп. Тому "безсмертною заслугою" саме Антоновича та його учнів-однодумців (передусім - Михайла Грушевського) назвав Лисяк-Рудницький те, що "народ, який історична доля звела до рівня неграмотної селянської маси, почав нарощувати свій мозок, іншими словами, почав з етносу перетворюватися на модерну масу".

Афоризм паризького журналу "Історичний огляд" стверджує, що битву під Седаном здобув німецький учитель історії, виховавши більше патріотів, аніж французи. Наші історики, а передусім - Антонович, теж немало зробили, аби десятки тисяч українців влилися в армію, яка змусила більшовиків проголосити УРСР як альтернативу УНР. А якби не було УРСР з її Верховною Радою, то не було б і Акту про незалежність України.

Львів на Турин перетворив

Саме Антонович найбільше подбав і про те, аби ядром армії УНР стали галичани. Та для цього ще треба було перемогти в Галичині москвофілів, які у відповідь на погрози канцлера Німеччини Отто фон Бісмарка допомогти визволенню українців Наддніпрянщини влаштували 1892 року у Львові п'ятитисячний мітинг під гаслом "До королевства украинского не допустим!".

Аби нечисленні тоді патріоти України в Галичині порвали зі шанувальниками царя, з якими мусили були єднатися у протистоянні полякам, історик домігся завдяки своїм зв'язкам серед польських політиків-нешовіністів паузи в їхній "війні" з українофілами. А скориставшись ще й напруженими відносинами між Російською та Австро-Угорською імперіями, історик домовився з урядом останньої з них визнання українського фонетичного правопису, наукового статусу та фінансування Товариства імені Шевченка, яке виконувало роль всеукраїнської академії наук, відкриття нових українських видань й кафедри історії України у Львівському університеті. І її, а згодом - товариство та низку видань очолив Грушевський, учень та однодумець Антоновича.

Саме ці "плацдарми", завойовані Антоновичем, та матеріально під­тримана "Київська громада" переконали більшість галичан відмежуватися від москвофілів і боротися за визволення України не лише під час Першої світової вій­ни, а й у ході Другої. А іншими словами - стати "П'ємонтом України".

Причому цей термін першим "ввів в обіг" Антонович. Саме він ще й з'єднав слово "Русь", яким називали тоді свою Вітчизну галичани, з новим для них терміном "Україна", поширеним на Наддніпрянщині. Завдяки цьому "ноу-хау" Антоновича галичани спершу звикли до першої половини словосполучення "Україна-Русь", а згодом з нього зникла назва, "прихватизована" Москвою.

Присвятити життя країні, в якій він народився, Антоновичу не завадило й те, що українками були в його родині лише бабусі - мати батька була селянкою з Поділля, а бабуся з материного боку походила з Галичини. Але його мати-полька марно намагалася виховати з нього патріота Речі Посполитої.

Історик Богдан Кідд розшукав свідчення того, що батьком лідера "Київської громади" був син угорського революціонера Янош Джигай. Саме він як наглядач за студентським пансіоном у Одесі, де Антонович навчався у двох гімна­зіях, виховав історика відповідно до ідей французького просвітництва. Саме ці погляди й вплинули на рішення Антоновича проголосити себе українцем.