День, коли хтось умертвлює себе, схиляти голову, немов тростина, гарячий попіл під себе підстелювати? Чи це назовеш ти постом та днем, Господеві угодним? Ось піст, який Я люблю: кайдани несправедливості розбити, пута кормиги розв’язати, пригноблених на волю відпустити, кожне ярмо зламати, з голодним своїм хлібом поділитися, увести до хати бідних, безпритульних, побачивши голого, вдягнути його, від брата твого не ховатися. Тоді світло твоє засяє, як зірниця, загоїться негайно твоя рана, спасіння твоє буде йти поперед тебе, Господня слава слідом за тобою” (58, 5–8).

Піст у духовному розумінні – це духовний прорив, адже, як стверджує псалмопівець, “з глибини душі візвав я до Тебе, Господи”. Життя минає поверхово, не приносить людині радості. Живемо в епоху інформаційних технологій, через які отримуємо дуже багато звуків, гасел. Світ став дуже динамічним, і це, на жаль, дуже часто кидає людину у вир, вона не може дійти до глибини, бо охоплена суєтою. Основна причина – люди забувають про Бога. Тому піст – це прорив, коли з неволі гріха людина проривається до правди, щоб у правді пізнати і відкрити для себе Бога. 

– Події останніх місяців дали нам можливість побачити правду, на поверхню вийшла правда про нас. Це фундамент, на якому можемо збудувати нове життя. Але правду треба хотіти побачити. Ісус каже: “Пізнаєте правду, і вона зробить вас вільними”. Ми бачимо, як легко маніпулювати людьми, які закривають очі на правду, на Бога. Якось прочитав у братів Капранових правильну річ про те, що диявол боїться сміливих, адже сміливість –  чеснота, а ненависть – ознака остаточного духовного поневолення. 

Апостол Павло вчить нас, що ми воюємо “не проти тіла і крові, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах”. Основні аргументи влади – брехня і страшенна ненависть. Ісус каже, що диявол – це передовсім брехун і людиноненависник. У світлі подій в Криму брехня виходить з уст керівника сусідньої держави, який усім хоче закрити рота, в тому числі своїм громадянам. 

Люди, які мають в своєму арсеналі диявольську зброю – брехню і ненависть, шкодять і собі, і своєму народові. Коли вони здобувають владу, то несуть загрозу. Правду колись сказав Черчілль, що наступні фашисти будуть називати себе антифашистами. І ми це бачимо сьогодні: вони досі плачуть за поваленими ідолами, натомість досі не попросили вибачення за зруйновані святині. 

Хіба це не ласка з неба, щоб ми нарешті “пута порозв’язували”, на Майдані повернулися лицем один до одного і побачили один в одному брата, зрозуміли, що правдиве духовне життя полягає у тому, щоби бачити одні в одних дітей Божих? Я просто пишаюся своїм народом, у тому числі й людьми інших національностей, які теж з нами за правду. 

– Правдивий піст полягає у тому, щоби боротися з немочами, підлістю, ненавистю, злобою, щоби відкрити своє серце, здатне бути храмом Божим, щоби там не товклися злочинці. Будь-яка людина має шанс бути сміливою, мужньою, відповідальною, адже це не просто людські якості, а чесноти Божі.

Знаєте, смерть тирана не приносить полегшення. Це справедливо, що люди нарікають на того, хто приніс нам усім стільки кривди. Але я вірю, що наш народ дуже мудрий. У часи совєтської окупації кожна третя родина постраждала. Серед росіян були люди, які брали валізи і втікали в страху, що їм мститимуть. Але мій народ виявився кращим. Ми дали можливість жити і розвиватися серед нас кожному, хто хотів жити по-людськи! Це ознака великої сили народу, а не немочі. Коли будемо поступати у правді, наші рани загояться. Правдиве полегшення – в правдивій свободі.

– Досвід теперішньої української боротьби показав, що вона інакша: це не боротьба проти когось, не класична злоба, це змагання за правду. І це дуже добрі ознаки. Багато хто зараз говорить про так званий посттравматичний синдром. У часі Великого посту в молитві Єфрема Сиріна ми просимо: “Господи і Владико життя мого! Духа млявості (колись у старослов’янській – “уныние”), безнадійності, владолюбства і пустослів’я не дай мені”. 

Ось це “уныние” і є, кажучи сучасною мовою, затяжною депресією, тим станом, коли опускаються руки і нічого не хочеться робити – тільки нарікати. Святі отці вчили, що в такий спосіб проти нас працюють духи злоби. І вони є такими страшними, що часто показують людині нікчемність її життя. Чую багато порад від психологів щодо цього стану, радять навіть перемикати новини на художні фільми. Розумію, що завжди можна знайти якусь “пігулку”, але коли людина не досягла тої глибини, яка здатна вмістити Бога, то щастя і спокою не матиме. Найкраща порада – не замкнутися в собі.

Колись один святитель радив узяти збільшувальне скло, виставити його на сонце – сонячне проміння збереться в пучок і палитиме. Якщо ти сфокусуєш свою увагу, збереш зміст життя “в пучок” і скеруєш їх на своє серце, то проміння палитиме і збільшуватиме площу опікової рани. Але рана загоїться. А якщо повернеш те скельце в другий бік, то сонячне проміння почне падати на інших... Це вже зле.

Беручи до уваги твердження святих отців, можемо сказати, що ми не перші з тих, що пережили посттравматичний синдром. Ісус казав: “Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого”. Звичайно, ми могли б сидіти на дивані і нічого не робити, але коли подаємо руку ближньому, то зрікаємося самих себе, і тоді ці духи злоби пропадають, як “роса на сонці”. Таким самим є й досвід молитви: коли людина закрита в собі, то молиться лише сама собі. Коли ми не йдемо назустріч Тому, Хто нас любить, живить правдивим добром, тоді біль, нарікання і труднощі заганяють нас у таке коло, з якого ми самі не можемо вирватися і бути щасливими. 

В цій глибині без правдивого світла неможливо нічого зрозуміти і побачити. Святі отці рекомендують молитися, і то вголос! Виявляється, виголошене молитовне слово резонує з цілим світом і повертається до нас. Треба молитися, читати Євангеліє упівголоса, тоді людина здатна пережити почуте своїм вухом, нутром, інакше кажучи, бути голодною – і статися сповненою. Ось де вихід! 

– Ми відмовляємо собі в калорійній їжі, розвагах не тому, що це зле. Людина сама по собі є дуже залежною: від чистого повітря, доброї поживи, доброго слова, доброго ставлення – від усього. І саме піст дає нам можливість цю залежність побачити, не ліпити з себе ідола, зрозуміти, що ми – просто люди, до всього ще й смертні. 

Людина не їсть тиждень-два і помалу починає розуміти, що слабне. Але ж не вмирає! Виявляється, їжа тільки підтримує життя. Справжнє джерело життя – інакше. В часі посту ми починаємо розуміти, що хоч і залежні від світу, але не так сильно, як думали до того. Мимоволі запитуємо себе: з чиїх рук я вийшов, хто заплатив таку високу ціну за мене, чи доста Йому місця в моєму житті? 

Сорокаденний піст – це десята частина від усього року, це сорок днів, у яких отримуємо шанс преобразитись, зрозуміти правду про себе, про світ. Для того маємо просити в Бога сили. Духи злоби так руйнують людські душі у нинішньому світі, що тільки той, хто виходить назустріч правдивому світлу, позбавляється темряви. Ісус каже: “Хто за мною ходить, ніколи не блукатиме в темряві”. Тому піст – це ще й шлях. Шлях до свободи, коли я бажаю свободи собі і ламаю кайдани і пута (від цього слова походить одне прізвище – здогадайтесь яке!), саме тоді настає визволення. 

– Наша молитва за когось приносить і в нашу душу велике освячення. Коли все собі, то знову потрапляємо в те порочне коло. Людина хоче бути незалежною від Бога – і стає абсолютно залежною від усього, в тому числі від неправди, гноблення, інших людей, від способу їх керівництва, суспільно-політичного ладу. 

Тоді не людина, яка є вершиною Божого творіння, впливає на світ, а зіпсутий світ впливає на неї. Людина покликана вирватись, вдягтись у зброю Божу, прийняти від Бога світло любові й отримати таку силу, яку неможливо здолати. Той, хто дійшов до глибини в своїй душі, зрозумів свою повну залежність від Бога, робить це незалежно від усього. 

Піст – це духовна весна, десятина року, присвячена Богові, щоб з Ним бути, у Нього вчитися. Якщо наша молитва добра, то зразу відбивається на близьких. А якщо ми думаємо, що наша молитва добра, але не бачимо людей поруч, не готові присвятити своє життя для них, то наша молитва недобра. Невіруючі, маючи пориви до добра, відкривають для себе духовний світ. Інакше кажучи, кожне наше добре слово, добре діло задля Бога дозволяє іншій людині “засмакувати” зміст духовного життя і робить глибокою нашу молитву. Кожна наша молитва сповнює нас силою, щоб Богові і людям послужити.

А піст – це час, коли ми пізнаємо себе і викидаємо бруд зі своїх сердець, щоб у правді постати перед Богом і взяти в Нього силу. Це час, коли ми прямуємо до Христової Пасхи, а Пасха – це завжди перехід від єгипетської неволі до свободи, від неволі гріха до свободи дітей Божих, від смерті до воскресіння Христового, від брехні до правди, від злоби до правдивої любові. Це час, коли неможливо, не вправляючи свою душу, досягти глибини – зверху на воду можна дивитися, але щоб дізнатися, чи вона скаламучена, треба у неї пірнути. Тобто щоб пізнати глибину, треба докласти зусиль. 

У часі посту намагаємося завдати собі зусиль. Але вони марні, коли ми зосереджені на своїй псевдодуховності, псевдомолитві, псевдодосконалості, та надзвичайно ефективні, коли спрямовані на ближніх, яких посилає нам Господь. І ця свята жертва Небесної сотні є закликом і захопленням, дякою для Бога і для нас, бо вона виборола перші промені світла. Ми покликані завжди тягнутися до цих героїв, будувати зовсім іншу державу. Ось чому для українців піст – це духовна весна.