До теми. Сім’я Груників – далеко не рекордсмени серед літніх людей, які вирішили одружитися. В 2010-ому свої долі поєднали 91-літній Павло Василенко і 72-літня Римма Савченко з Кривого Рогу, а також 90-літній Олександр Голофаст і 83-літня Степанія Захаренкова з містечка Герц Чернівецької області.  

Проте найстарші молодята живуть у Чехії. Під вінець став у 99 років Отто Ербан і 91-літня Людмила Мартинакова. “Весілля століття” – так назвали цю подію журналісти. Це подружжя – найстаріше в світі. На весільну церемонію син нареченого подарував татові оригінальний торт у вигляді серця.

– Це любов однозначно! Не знаю, чи є ще такі пари у територіальних центрах, а чи у Львові. Кілька років тому вінчав людей, яким було по 88 років, вони жили не в шлюбі, хоча мали вже дітей та онуків. У той самий день вінчав і онучку цих людей. Журналісти помилилися, називаючи Івана і Марію найстарішими молодятами в нашому місті. 

Люди можуть зустрічатися, спілкуватися, до театру ходити, в кіно. Це вже пізніше вони дозрівають до рішення одружитися і вінчатися в церкві. Коли вони приходять до священика – це вже доконаний факт: тут є любов, яка приводить їх під вінець. З цим подружжям у нас була коротка передподружня наука, щоби вони розуміли свою відповідальність за це рішення перед Богом, Церквою, одне перед одним, щоби не було інших пересторог.

Досить часто, коли мова заходить про такі центри, в нашій свідомості оживає стереотип про бідних, знедолених, нещасних. Але це не є той випадок. Тут кожен забезпечений, кожен має власне помешкання, не нарікає на достаток, тому про меркантильні інтереси не йдеться. Просто вони вирішили поєднати свої долі в похилому віці. Дуже важливо бути потрібним іншим незалежно від віку. Найбільша проблема людини – коли вона відчуває, що нікому не потрібна в тому великому світі. Людина має стимул боротися за життя, коли хтось є поруч, коли є любов.

У такому віці шлюб не є якимсь іншим. Узагалі шлюб з точки зору науки Церкви є добром для обох сторін. Знаєте, в нинішньому світі завдання шлюбу звелося до спільних дітей. Але це не так! Згідно з вченням Другого Ватиканського собору, до Другої світової війни завданням шлюбу було народження дітей і добро для обох сторін. Що ж тоді мають робити ті подружжя, які через фізичні причини не можуть народжувати? Що, тоді їхній шлюб є недійсним, нещасливим?.. 

А скільки маємо подружжів, у яких по п’ятеро чи восьмеро дітей, але вони є нещасливими в шлюбі? Звичайно, в ідеалі так має бути, що двоє молодих людей вінчаються в церкві, народжують дітей, а потім мають онуків. Рід продовжено. Але це не має жодного стосунку до щастя в подружжі. Ідеал – це завжди тільки ідеал, і щастя має свої певні параметри. Щоби зробити когось щасливим, треба спочатку стати самому щасливим. Як правило, людина все життя працює, мучиться, заробляє гроші, старається для добробуту сім’ї, але сама ніколи на почувалася щасливою. 

Коли запитати людину, навіщо вона це робить, вона відповість, що для добра власних дітей. А ще признається, що сама нещаслива, і батьки її такими були, і дід-баба.  Якщо ми самі не знаємо, що таке щастя, то як ми можемо дарувати його іншим? Так само з любов’ю. Я певен на всі сто, якщо запитати у Івана і Марії, чи вони хотіли б змінити своє рішення, то вони рішуче скажуть: ні. Зрозуміло, як і в кожному подружжі, у них також є якісь маленькі непорозуміння. Якщо вміти вийти з тої чи тої ситуації разом, то більше нічого не треба. Все! Рецепт простий.

Мені здається, що коли люди свідомо йдуть на такий крок, то знають, що роблять. Що більший людина має життєвий досвід, то глибше розуміння. Вони не одружувалися, щоби не бути самі. Ні, вони не були самот­ні у жодному випадку! Просто вирішили зробити одне одного щасливим. Це не було вінчання з крайності, просто вони захотіли, щоби їхню любов благословив Господь.