Журналістка "Пошти" прожила кілька днів в одному з найдревніших балканських міст  - Софії

Софія починалася з Києва. Раптовий сильний сніг, тугі, напружені струмені вітру, від яких мокріють очі.  

- Здраствуйтє, дєвушка! - вітається на "общєпонятном" хлопчисько-провідник міжнародного вагона "Київ - Софія", так ніби саме його російська - єдиний символ між болгарською та українською столицями. "Дай, Боже, здоров'я!" - кидаю йому у відповідь.

- Ви, дєвушка, наверноє, со Львова прієхалі, - каже мені "хлопчисько", широко усміхається та віддає квиток.

Поза цим секундним діалогом, моя подорож починається в тому просторі, якого хотіла: з чорним чаєм без цукру і стиглими родзинками до нього.

"П'ять євро -  і ваша сумка... знову ваша"

Ще на початку дороги, протяжністю у дві ночі та півтора дня, я не знала, що у закритому просторі  місто, до якого наближаєшся, поступово стає зовсім іншим. Воно без дозволу змінюється, і ця зміна тим очевидніша, чим менше тобі відомо про нього. Насправді ж зміни відбуваються у тобі, хоч, на перший погляд, здається, без особливих приводів. Дві ночі та півтора дня - це самотність,, на яку ти приречений часом,, але найнеймовірніше, що саме ця приреченість - це акт твого вибору. Тобі  поступово починає подобатися все: інтимність цієї розмови без свідків чи навпаки - на вселюдді - з гучним сміхом на акустику кілька сусідніх купе, 12 склянок чаю - одна за одною і вже  з "московським" печивом, коли закінчився львівський "Світоч". Безкінечні діалоги-фантазії про Європу.

Уже під вечір другого дня подорожі мені навіть спало на гадку, що це було таємним планом організаторів - навмисно закрити кількох українських журналістів в одному купе, щоб своїми знаннями і уявлення про "євросоюзівські стандарти"  могли обмінятися вдоста.

До Софії  приїхали за п'ять хвилин до шостої ранку. Було прохолодно, як на український клімат, і зимно - як на клімат балканської країни. Ну, але в дорозі до Софії - Мудрості - плечі таки мусять витримати холодні  вітри... 

То ми були просто розслаблені дводенним хитанням потяга. Перші кроки  Болгарії - на філософській хвилі, аж поки в секунді до нас не підскочив  малий турок. Тихо, як заєць,  схопив мою сумку і швидко-швидко побіг уперед. 

Залишалося хіба бігти за ним, але я не побігла. Не кричати ж мені йому вслід, що не потребую його платної, звісно, допомоги.

"Співпраця" завершилася на стоянці таксі: тридцять метрів за п'ять євро - і моя торбинка знову належить мені... "О'кей, але на цьому завершимо", - сказала собі, вийшла з темного й дуже "радянського" центрального вокзалу Софії на повітря і розсміялася...

If you want ...

За накресленим - за тисячі кілометрів звідси - планом, я мала б спинитися у невеличкому, але дуже модерному готелі "Red House". Це не був тради­ційний готель. Колись тут  жив відомий болгарський скульптор Андрей Николов. Тепер це відомий культурний центр, де постійно відбуваються рок-вечірки, дискусії та мистецькі виставки.

Мініатюрний кількаповерховий будинок у самісінькому центрі столиці, зі скульптурами з білого гіпсу, скляними дверима, мармуровими сходами в червоному світлі й тінях. А вже за дверима "червоного ліжка і сніданку" ти просто провалюєшся у буро-гранатові світлові поля. Тіні кольору "бордо" - у кожному  кроці, так відразу прискорюється пульс, але сповільнюється твій фізичний рух. Високі вікна, стеля і видовжене ліжко біля пустої стіни. Глухий звук від кроків.

Від першої секунди в цьому домі відчуваєш містичні тіні за спиною, хоч ніяких тіней, крім власної, може, й не було... Таке сприйняття було від того, що за один день життя у вітальні мого номера з'являлися і пропадали речі. Не мої. Але що це змінювало?

Заплативши за одну ніч перебування в "Red House", вранці почула від портьє:

- Чи маєте бажання  залишитися тут також завтра?

- Ні, не зможу, бо, на жаль...

- Я тільки запитала: хочете ви цього чи ні?  Тобто "так" чи "ні"? 

Діалог цей був дослівним. І жодної згадки про гроші. Я, певно, не втрималася б і перевірила: "а про що, власне, йшлося?", якби тільки того вечора мій потяг не їхав до Києва. 

"Це місто - мій Рим"

У місті з таким виразно символічним  найменням,  уява малює дивні сюжети, які, проте, зовсім не уреальнюються насправді. Серце нинішньої  Софії б'ється в унісон з душею стародавньої Сердіки. Спуск у столичне метро - це  спуск саме в це древнє місто. У підземних переходах - автентична бруківка, законсервовані "східні ворота" міста і навіть тогочасні люки з подряпинами з XVI століття. Для кожного міліметра історії влада знайшла окремий простір, чітко відокремивши його від сучасності. Все знайдене під землею піддається реставрації та консервації.

Так, у периметрі сталінських забудов - просто по центру - найдревніший ранньохристиянський  храм - римська ротонда святого Георга, а за нею - розкішний модерний готель "Шератон". Ротонда повністю збереглася.

Центр Софії - це старий дипломатичний район, в якому зосереджені основні по­літичні та архітектурні символи. Столичний університет ім. Климентія Охритського, продовжувача справи Кирила і Мефодія, цього року відсвяткував 120-ліття від дня заснування. Тут навчається 25 тис.  студентів на 16 факультетах.

За кілька метрів на схід, неподалік базиліки святої Софії, дуже енергетичне, особливе місце. Саме тут було повішено Василія Левського, який для болгар є символом національної свободи. Саме на місце його страти - 4 січня 1878-го, коли Софія була звільнена російською армією від османського ярма, кілька тисяч болгар вийшли з квітами і сіллю зустріти російських визволителів.

Без сумніву, найвеличнішим у Софії є собор Алєксандра Нєвского, збудований на пам'ять всіх загиблих у ро­сійсько-турецькій війні: росіян, румун, болгар, українців, балтів, поляків. Собор є  другим за величиною на балканському півострові, після собору в Бєлграді, і вміщує понад 5000 осіб.

За кілька метрів від собору Алєксандра Нєвского - стародавня базиліка святої Софії V - VI століть. Два величні храми розділяє кам'яна площа, в основі якої - античний, християнський некрополь. 

Уже в першому столітті до Христа в місті були водогін та каналізація, стадіони, викладені кам'яними блоками вулиці. У IV столітті Констянтин Великий у хвилини слабкості навіть якось зізнався: "Сердіка - це мій Рим".

Іншими визначними пам'ятками є церква Свєта Неделя, мечеть Баніа Ваші (XVI століття) і турецькі лазні, що знаходяться недалеко, критий ринок Халі та годинникова вежа, синагога, строкатий жіночий ринок, Національний історичний музей,  російська церква, площа Олександра Батенберга.

Графіті  на президентських треках

Кожне місто має щось таке, чим вражає з першого кроку, навіть якщо це "щось" категорично заперечують його "придворні" історики та сучасники. У Софії це... графіті. Якщо  приїхати сюди сірим ранком, то здаватиметься, що численних графіті, якими розписаний весь центр Софії, немає хіба на президентському палаці та парламенті. Удень, проте, починаєш бачити ще кілька інших "непозначених" будинків.

Звісно,  можуть напрошуватися висновки про рівні маргіналізації, але щоб вдаватися до таких теорій, треба було б вивчати це місто якось інакше, аніж через інтуїцію, запахи і чуття. 

Хоча Софія не має запаху. І ще - вона сповільнена. Повільні й дещо байдужі обличчя тих, хто тут живе. Лиш час від часу ти можеш йти, а тобі назустріч - цей загальний потік, подібних між собою облич, "прориває" смаглявий профіль нащадка Османської імперії...

Я не відчувала себе у столиці. Це, без сумніву, велике, а в окремих моментах навіть величне місто, але для "столичності" йому багато чого бракує.

Це місто не схоже на Львів, Краків, Варшаву, Прагу. Може, хіба  окремими поворотами вулиць - на Київ.

Софія - дуже поліфонічна, зрозуміло, найперше через свою історію. Мусульманські та християнські святині - зовсім поряд одне одного, бо 500-літня мусульманська історія - це передусім досвід толерантності. Це європейська столиця, породжена Сходом, і саме східні тональності та риси на її "обличчі" і досі найвиразніші. А це ознака "справжньості" міст. А до справжнього варто повертатися. Я сюди повернуся.

Львів - Софія - Львів