Роман Кушнір і Володимир Пелих, науковці, про "ерзац-колег", "дворянські привілеї" та пріоритети досліджень

Намагаючись розв'язати задачу з багатьма невідомими, ми найчастіше створюємо ідеальну модель, за якої до уваги беремо тільки ті чинники, вплив яких аж ніяк не можна звести до константи. В такий спосіб - на штучно створеній ідеальній, неіснуючій моделі - можемо теоретично проаналізувати чи передбачити деякі процеси. Але застосування цього методу в суспільній природі небезпечне великою спокусою: прорахувавши ідеальну модель, ми можемо "забути" повернутися у реальний простір, вважаючи, що наша "ідеальна", витворена розумом конструкція так само функціонуватиме і в справжній, явно "неідеаль­ній" площині.

Щось подібне маємо з україн­ською наукою. Її найпомітніша візуально проблема, без сумніву, фінансування. Дискутуючи сотні разів над тим, як важко робити винаходи в бідності, ми таки забуваємо, що "позиції" нашої науки у світовому рейтингу аж ніяк не прив'язані тільки до браку грошей.

Власне, про інші, "негрошові" фактори, що впливають на розвиток нашої науки, як також і про те, наскільки зацікавлена наша молодь наукою, розмова з гостями номера - провідними українськими науковцями Романом Кушніром, доктором фізико-математичних наук, директором Інституту прикладних проблем меха­ніки і математики ім. Я.С. Під­стри­гача НАН України, та його заступником і також доктором фізико-математичних наук Володимиром Пелихом,

- Пане Романе, якими є сьогодні основні напрямки діяльності Вашого інституту?

- Наш інститут є провідною академічною установою у за­хідному регіоні України в галузі математики, математичного моделювання та математичних проблем механіки. Зокрема, наші науковці розв'язують проблеми алгебри та аналізу, теорії диференціальних рів­нянь та математичної фізики, математичного моделювання фізико-механічних і біологічних процесів різної природи та математичної теорії механіки руйнування і контактних явищ тощо.

- Серед Ваших співробітників немало молодих, дуже перспективних людей. Наскільки українська молодь сьогодні зацікавлена саме у науковій кар'єрі? Під час набору в аспірантуру є серед кого вибирати?

- Так, вибирати є серед кого, і це особливо відчутно останнім часом. Минулого року, наприклад, ми мали лише п'ять місць у стаціонарну аспірантуру, на які претендували вісім кандидатів. Цікаво, що семеро з них склали всі три вступні іспити на відмінно.

- А як склалася доля тих, для кого місць не вистачило?

- Таланти треба підтримувати, лише бездарності пробиваються самі. Тому декому зі вступників ми запропонували навчання у заочній аспірантурі, а для інших отримали додаткові місця. Обдарована молодь здебільшого бачить, що зараз можна себе реалізувати у науці, бо ставлення нашої держави до науки змінюється на краще.

- Так, але вже на самому початку шляху молоді науковці не мають ні реактивів для проведення дослідів, ні перспектив для участі у глобальних міжнародних проектах. За словами професора Максима Стріхи, вже виросло ціле покоління науковців, які в руках жодного разу не тримали західного наукового журналу.

Володимир Пелих:

- По-перше, в часи інтернету швидше і зручніше читати журнали саме в електронній формі, а деякі солідні видавництва виставляють в інтернеті журнали ще до їх видруку. По-друге, існують відкриті банки препринтів (зокрема, на базі Корнельського університету), тож статтю можна отримати миттєво. По-третє, у різних галузях науки ситуація є різною: представники  "класових" наук не тримали західних наукових журналів у своїх руках взагалі ніколи. Кілька років тому Національна академія наук придбала право доступу до електронних варіантів більшості провідних журналів світу. Але тут, врешті, принципове питання: чи варто давати статус науковця людині, що не тримала в руках західного наукового журналу? А серед таких, зокрема, "науковців" маємо як докторів наук В.Медведчука, Д.Табачника, В.Коновалюка та ще одного відомого "проффесора". Називаю лише найбільш знані імена, але спробуйте набрати в пошуковій системі Google англійською мовою прізвища докторів юридичних чи економічних наук з-посеред депутатів Веховної Ради - результат буде передбачуваним і не залежатиме від партійної, фракційної приналежності чи регіонального походження "науковців".

На мою думку, для здобуття наукового ступеня необхідно не лише "потримати в руках" за­хідний науковий журнал, а й опублікувати в ньому принаймні одну статтю - для здобуття кандидатського, та три - для здобуття докторського ступеня.

Роман Кушнір:

- Правильні пріоритети в розвитку науки варто було вибрати ще на початку незалежності України. Тоді сьогодні наші молоді і перспективні вчені у галузі кібернетики, фізики і біології не виїжджали б так масово з країни. Треба суттєво збільшити фі­нансування наукових досліджень, які проводяться на конкурсних засадах за проектами з Державного фонду фундаментальних наук України. Минулого і цього року на ці дослідження виділили лише близько 20 тис. річного фінансування на проект.

Україна досі володіє достатнім науковим потенціалом. Але якщо у найближчий період з фінансуванням і ставленням до науки нічого у позитивному плані не зміниться, то нам доведеться згодом купувати за сотні мільйонів доларів ті наукові розробки, які створять українські вчені, правда, вже в наукових закладах Європи чи Америки.

- Може, зараз теж варто скеровувати талановитих студентів на тимчасове навчання на Заході?

- Звичайно, це треба робити. Але спочатку потрібно активно залучати молодих людей до наукового пошуку за пріоритетною тематикою досліджень. Доброю практикою стають спільні кафедри чи науково-навчальні комплекси з університетами, які, зокрема у НУ "Львівська політехніка", об'­єднані у Відділення цільової підготовки академічних установ при Західному науковому центрі НАН України. Тоді цих студентів та аспірантів можна впевнено рекомендувати для навчання і стажування у про­відні університети та наукові центри світу. Наш інститут має укладені угоди про таку співпрацю з багатьма університетами Польщі, Німеччини, Іспанії, Італії та Швеції, зокрема, завдяки спільному виконанню міжнародних наукових проектів.

- Але, потрапивши на стажування за кордон, більшість молодих науковців починає шукати можливості, щоб залишитися там на постійне проживання, і часто знаходить їх. Чи існують, на Вашу думку, ще якісь шанси в України повернути своїх учених на батьківщину?

- Думаю, що так. За належного ставлення до науки з боку держави і її дбайливого ставлення до свого науково-педагогічного потенціалу.

Щобільше, маємо навіть приклади вдалої реалізації цих задумів, зокрема у нашому інституті.

Погляньте на те, яку політику провадить зараз Китай. Їхні науковці масово працюють у Європі і США, але після того, як у країні почалися різноманітні інноваційні проекти і китайським науковцям почали пропонувати відповідні умови на батьківщині, вони почали повертатися. Були навіть такі випадки, коли китаєць народився у Штатах, але все одно повертався до Китаю. Кожна людина хоче працювати на своїй рідній землі.

- Тільки Україна не має багато часу, щоб "дорости" до по­дібних моделей...

- Розуміючи це, ми постійно шукаємо молодих талановитих людей, щоб підтримувати наукові традиції власне в межах України. Зокрема, маємо добре налагоджені контакти з ЛНУ імені Івана Франка, НУ "Львівська політехніка", Прикарпатським і Чернівецьким  національними університетами. 

Академік Ярослав Степанович Підстригач свого часу запропонував найкращих студентів-математиків після 2-3 курсу відправляти на навчання до Московського університету, де на той час зосереджувалися найбільш знані у світі математичні школи. Через московську математичну школу пройшов, до прикладу, декан механіко-математичного факультету професор Михайло Зарічний та багато його колег і наших працівників.

- З іншого боку, проблема водночас ще й у тому, що в українських університетах викладачі фактично не можуть займатися суто наукою через велике лекційне навантаження...

- Так, у нашій країні поєднувати наукові пошуки з викладацькою діяльністю досить важко. Для порівняння, у біль­шості університетів світу лекційне навантаження професора становить близько 200 годин на рік, а у нас - сімсот-вісімсот. Цю проблему могла б вирішити трансформація потужних національних університетів, готових до серйозних наукових досліджень, у навчально-дослідні. Раніше ситуацію з працевлаштуванням  молодих людей, які перебували на стадії захисту дисертації, рятували науково-дослідні частини. Працівники цих університетських підрозділів багато своїх розробок здійснили  саме у співпраці з академічними та галузевими науково-дослідними інститутами, зокрема, із нашим інститутом, Фізико-механічним інститутом ім. Г.В. Карпенка НАН України, Львівсь­ким інститутом матеріалів та іншими. Окрім штатних до­свід­чених працівників, до таких проектів залучали і активних студентів.

Як тільки науково-дослідні частини університетів позакривали, молодому вченому, коли штатні посади на кафедрах вже розподілені, просто стало нікуди йти. Щоразу стикаємося із ситуацією, коли обдаровані випускники факультетів механіко-математичного чи прикладної математики та інформатики ЛНУ ім. І.Франка не завжди мають де продовжити розпочаті дослідження.

- Можливо, найбільш обдарованих людей Ви можете запросити до свого інституту?

- Так, але лише декого з них, насамперед тих, з ким ми спів­працюємо зі студентських років і хто пройшов через курсові і магістерські роботи за тематикою досліджень інституту. Однак і ми дуже обмежені в місцях.

Володимир Пелих:

- Науково-дослідні частини були, власне, сполучними елементами між академічною наукою і ВНЗ. Після їх руйнації виші сильно втратили у своєму науковому потенціалі. Для створення наукової школи потрібні десятки років, для її руйнування вистачить кількох.

- Особливо в тих країнах, де влада не усвідомлює залежності розвитку суспільства від його наукового і культурного потенціалу...

- Сто років тому в Копенгагені для того, щоб науковці могли спокійно працювати, міська влада перенесла трамвайну лінію, яка пролягала біля наукового інституту. Чи можна уявити собі щось по­дібне у Львові, сто років по то­му? Або щоб наша законодавча обласна влада принаймні перестала претендувати на приміщення, в якому 30 років працює Західний науковий центр, а міська відремонтувала дорогу біля інституту? На можливий закид: "А що, властиво, науковці роблять саме для Львова?" - уточню, що згаданий інститут очолював творець теорії будови атома, нобелівський лауреат Нільс Бор, а Данія, як відомо, не те що не стала ядерною державою, а й атомної електростан­ції не має. Водночас внесок львів­ських учених до соціально-економічного та інтелектуального потенціалу є значним.

Розуміння ролі і значення науки, що утвердилося в західних суспільствах, доречно проілюструвати цитатою Рональда Рейгана: "Америка ви­діляє багато грошей на науку не тому, що вона така багата, вона багата тому, що виділяє багато грошей на науку". І це тоді, коли у сферу державного управління Рейган прийшов не як науковець, а як кіноактор...

Очевидно, саме через таке ставлення до науки в Україні (ознаки його зміни, на щастя, вже помітні впродовж останніх 3-4 років) владоможці дозволяють сотнями штампувати собі липові дисертації. Влучно казав визначний математик професор Віталій Скоробагатько: "Вчені ступені владоможцям потрібні як дворянські привілеї, для додаткової сус­пільної легітимізації, але ставляться вони до науки зневажливо, бо думають, що те, чим вони займалися, і було наукою". Хоча знаєте, якось ми аналізували, чи є "липові" вчені серед математиків і фізиків. Дійшли висновку, що таких майже нема. Очевидно, що в таких галузях, як математика і фізика, написати наукову роботу не так просто, та й науковий клімат у середовищі не сприяє росту "липи".

- Які форми фільтрації псев­донауковців можемо застосувати сьогодні? Можливо, варто переатестувати науковців?

Роман Кушнір:

- Щодо переатестації, то її потрібно проводити, але це доволі складна проблема. Адже можна втратити і тих, хто реально працює і має наукові результати світового рівня. Силові методи при розвитку науки не зажди ефективні. Тому, на мою думку, варто запровадити фінансування наукових досліджень на конкурсних засадах, звичайно, за умови забезпечення незалежної, незаангажованої наукової експертизи проектів. Лише тоді можна помітити й оцінити науковців, які активно працюють, - за тим, як світова наукова спіль­нота оцінює їх здобутки.