Цілий день вона ходить "у пошуку імені", повільно гортає книжки і переглядає словники. "Я вже бачу, бачу її, але ще не знаю, як її звати", - звіряється Настя. І тільки згодом у її текстах з'являються Ютурна, Дамінга, Бланка...

Настя пише. Щодня, а най­більше вранці. Її фантасмагорії не схожі одна на одну, але завше мають однакове закінчення - "і до них прийшло вічне кохання".

- А що це таке, Настуню?

- Те, чого не існує,- не роздумуючи, відповідає дівчина. - І за мить "відключається" від мене у свій світ.

Мені згадується цей її вираз обличчя, коли через годину вона читає мені Франкове "Чого з'являєшся мені у сні". І тоді починає здаватися, що вона про любов у цьому світі знає значно більше, ніж ми всі навколо неї.

У цієї 13-літньої дівчинки синдром Дауна. Вона таки відрізняється від своїх здорових однолітків, але ...артистичністю, талантом, відчуттям слова в кілька разів сильніше, ніж ознаками вродженої хвороби.

Усе справжнє потребує терпіння і часу. Їхній світ схований за міцними ґратами, але вартує того, щоб потрапити в нього. Чуттєвість, вразливість, емоційність і талановитість, якими наділені більшість з цих дітей, котрих у традиційних канонах вважають розумово відсталими, за рівнем напруги перевищують усі наші стандартні уявлення про чуття й емоції. Своєю "інакшістю" вони здатні не лише здивувати, але й змінити нас.

Треба тільки спробувати позбутися стереотипів. Постукати у ці дерев'яні двері, відчинити їх і, ввійшовши, підкоритися.

Саме через стереотипи і лінощі світу, в якому вони живуть, їхня схована обдарованість часто гине в тотальній самотності і смертельній тиші. Після закінчення навчального закладу більшість цих підлітків опиняється в закритому просторі своєї кімнати. Жодного спілкування чи обміну емоціями, жодного розвитку - і це тоді, коли найважливішим методом лікування їхніх хвороб сучасна медицина називає психологічно-соціальний аспект, а не медикаментозний.

2001 року у Львові відкрився Центр дозвілля неповно­справних, який став для багатьох дітей та молодих людей, без перебільшення, порятунком. Окрім як віднайти можливість спілкуватися, вони починають розкриватися в найдивніших гранях своєї особистості. До прикладу, стиль мовлення і письма Мишка Лордкіпанідзе, хлопчика, хворого на синдром Дауна... Його пунктуація, синтаксис і творення слів - під тін­ню яскраво вираженого індивідуального авторства. Те, про що він пише, навіть зрозуміло не всім, але ті, хто любить його, моментально схоплюють суть його текстів. Тут, у центрі, він - Мішель. Цього року його тексти, а також Насті Олексюк і Олени Мартинець, вихованців центру, були надруковані. Так з'явилася книжка "Вогники любові". Образність їхніх тво­рів, форма викладу, здається, здатна вразити навіть тих, хто щодня працює зі словом.

Центр у Львові існує за підтримки закордонних спонсорів, найбільше Карітасу Франції та Німеччини. Спочатку сюди приходили лише 10 дітей та підлітків з певними вадами розумового розвитку. Нині в центрі вже 28 молодих людей, хоч могло б бути ще більше, але бракує асистентів. "Людей, які б за невелику зарплатню погодилися віддавати час на спільну творчість з неповносправними, небагато. У нас працює тільки троє," - розповідає Наталя Загайко, керівник центру. А займатися тут і справді є чим. Окрім писання текстів і казок, ці діти творять глиняних ангелів, різдвяні аплікації на листівках, вишивають і тчуть. Їхні роботи варто побачити тим, хто переконаний у їхній неповносправності. Серед львів'ян, які безкорисливо і щиро опікуються вихованцями центру, зокрема, підприємець Ростислав Затхей та лікар-стоматолог Галина Солонюк.

"Ми проводимо разом багато часу, від ранку і до п'ятої вечора. День починається з молитви. Потім маємо спільні майстерні, під час яких кожен обирає собі вид творчості - вишивання, аплікації, складання пазлів, писання. Потім обід і прогулянка, а надвечір - спільне чаювання. Часом їздимо в басейн, у кінотеатр чи на екскурсії, - розповідає Наталя Загайко. - Двічі на місяць маємо "кулінарні дні", коли кожен з вихованців пробує себе у ролі кухаря. То просто диво спостерігати за ними у такі хвилини".

30 відсотків таких дітей виховуються у неповних сім'ях, де матері часто не можуть працювати, бо не мають з ким залишити дитину. З появою центру ця проблема хоча б для частини львівських сімей розв'язана. Поки діти цікаво проводять час, виготовляючи святкові листівки, матері можуть працювати.

Частина  цих дітей ніколи не навчалася в школі, але більшість з них має дуже тонкий психічно-емоційний поріг. Вони легко вловлюють зміну настрою - з погляду та рухів і, спілкуючись, майже завжди усміхаються - безкорисно й невимушено, не чекаючи на твій перший крок.

У численних дискусіях про утвердження прав розумово неповносправних людей у суспільстві ми говоримо про милосердя до неповноцінності. Хоч "інакшість" таких людей може видаватися менш вартісною, тільки якщо самого себе сприймати як зразок чутливості й ерудиції. Але які маємо на це підстави?

За стандартами психотерапевтів, "нормальною" є людина, яка "вписується" у визначені розумові, чуттєві, со­ціальні параметри. З цього погляду геній Ейнштейна і Моцарта - безсумнівне відхилення. Правда, оголосити їх неповноцінними людство не наважилося, передусім тому, що ніколи не змогло б обійтися без їхніх винаходів. Але дозволило це зробити з усіма іншими, хто "не вписався" в стереотипи й стандарти?

"Життя - танець свободи", - казав Жан Ваньє. Якщо повірити у цю тезу, танець цих "інакших" дітей, як і їхня свобода, - таки значно природніший від нашого...