Місія ще не завершена…
Пройшовши нелегке служіння в підпільній Церкві, отець Петро Зеленюх у свої 84 роки залишається активним громадянином і діяльним священиком
фото: Ярослав Тимчишин
Церква в усі часи потребує харизматичних особистостей, які не лише проповідями, а й власним способом життя, часом навіть маленькими, зате послідовними вчинками будуть свідчити про Христа…
І таких людей чимало дала українська земля у другій половині ХХ століття. У четвер, 24 липня, свій 84-ий день народження святкуватиме отець Петро Зеленюх, парох села Калинівка на Яворівщині.
“Блаженні переслідувані…”
Одного разу, коли він був ще дитиною, його забули в… церкві. Мама здогадалася, де шукати сина. Коли відімкнули храм, Петрик мирно спав на хорах. Однак про те, що син став священиком, вона дізналася лише за кілька місяців після свячень, бо у той час все мусило бути таємним.
І підпільна семінарія, яку отець закінчив у 1961-ому, і єрейські свячення – усе було приховане навіть від найближчих. “У центрі Львова один наш отець продавав пиріжки – він і повідомив, коли і де все має статися. Висвячував мене владика Йосафат Федорик у одному з львівських підвалів. Я клав руку на Євангелію і присягав, що нікому про це не скажу. На перших порах молився у маленькій кімнатці, мама і жінка дізналися про це пізніше, а там вже і сусідка… І так люди почали ходити на службу Божу з довколишніх сіл, зі Львова”, – згадує отець Петро.
Але десятки автобусів, які приїздили на нічні богослужіння до Калинівки, привертали до себе увагу охоронців режиму. Не раз після цих відправ зранку отця штрафували і затримували. Проте він, як то кажуть, водив органи КГБ за ніс, як школярів.
Якось священик мав їхати у інше село, щоб охрестити дитину. “Була неділя, у мене – служба Божа. Хату обступили кагебісти – ні зайти, ні вийти. Тоді я взяв спідницю, хустку, два відра води і, як “баба”, поніс воду корові до стайні. Відніс я ту воду, а зі стайні вистрибнув у двір, куди викидають гній. Зняв жіночий одяг і вирішив їхати іншою дорогою. І це було правильне рішення: в ту ніч із села не випустили жодної машини”, – веде далі отець Петро.
Отак щоразу вигадував новий спосіб втечі – і в кропиві переховувався, і під сіном лежав... Отцеві палили хату і церкву, робили шкоду його сім’ї, а він і далі служив…
Проте служіння – уночі, а вдень треба було якось жити. Священик, як він сам каже, був переважно прибиральником або в’язав сітки. Сім’я чимала (в отця було шестеро дітей – Андрій (вже покійний), Степан, Надія, Марія, Петрунеля і всиновлений Сергій, – “Пошта”), а штраф “за віру” – 100 рублів. То були великі гроші. Отця часто затримували на 15 діб. “Найбільше постраждали мої діти, вони не могли закінчити вишів, бо всюди знали, що “отец – униатский поп”, тож пішли працювати на завод “Кінескоп”. А сина відправили до війська – аж під китайський кордон”, – каже отець Петро.
Священик у якийсь невідомий спосіб часто опинявся в потрібному місці у потрібний час. Наприклад, сусід, який служив наглядачем у тюрмі і на прохання отця довідувався про знайомих, зокрема владику Каваціва, повідомив, що є такий собі український поет Стус, який просить передати дружині посилку. Не гаючи часу, отець сів у потяг і поїхав на схід до Валентини з маленьким Дмитриком.
Римські канікули
 |
| фото: Ярослав Тимчишин |
На початку серпня 1987-ого група духовних осіб і вірних УГКЦ оголосили про свій вихід з підпілля і надіслали звернення Папі Римському Іванові Павлу ІІ. Невдовзі прийшла відповідь з Апостольської Столиці, і серед 23 священиків – учасників офіційної делегації був отець Петро Зеленюх – звичайний парафіяльний священик з Калинівки.
“Коли почув, що треба їхати до Рима, мені коліна затрусилися – ніколи не міг два слова докупи зв’язати. Сім великих столів, поважні владики – страшно було сісти, не те що говорити. А ще серветки, у кожного по три ложки, сім виделок і сім склянок – де я видів стільки посуду?! Удома ми їли дерев’яними ложками… А тут така розкіш! Сідаю в самому кінці, коло мене – молодий владика Роберт Москаль. То я спостерігав за ним, щоб знати, яку виделку до чого брати, мавпував усе, що там бачив. Поки зрозумів, що до чого, вони вже наїлися”, – сміється отець.
По обіді особистий секретар Івана Павла ІІ повідомив отця, що Папа покликав його співслужити літургію. “Мені стало ще страшніше, як було до того! Переживав... У той день ми служили українською в приватній каплиці Івана Павла ІІ”, – згадує священик.
Ніщо йому не байдуже
Чимало доклав зусиль отець Петро й до увічнення пам’яті визначних українців на Яворівщині. Завдяки йому до 5-ої річниці Незалежності у Яворові постав перший пам’ятник Митрополитові Шептицькому. На перших порах його доглядали, проте згодом забули, тож не раз отець із сином Андрієм самотужки відновлював пам’ятник. Крім того, священик встановив пам’ятний знак на місці трагічної загибелі Юрія Липи у Шутові, а в Буневі – надгробок на цвинтарі та окремий меморіал.
Отцеву руку на Яворівщині можна багато де побачити: пам’ятник воякам УПА в Калинівці, реставрація пам’ятника січовим стрільцям на яворівському цвинтарі, меморіальна дошка упівцям М. Вархоляку та Г. Сасу... Збудував нові храми в Калинівці (1992 р.), Іваниках (1993 р.) і за три місяці відродив церкву Успення Пресвятої Богородиці в Яворові (у січні 2008-го цей унікальний храм спалили грабіжники)…
Цього року він із внуками був на Майдані, розділив долю усіх, хто був у перших рядах протестувальників
Отець Петро товаришував з багатьма визначними громадсько-політичними діячами – В’ячеславом Чорноволом, братами Горинями, Іваном Гелем, подружжям Калинців. Майже кожного з них вишив портрет. А вишиває він з дитинства. У маленькій церкві в Калинівці, де священик донині служить, майже всі ікони та рушники, вишиті хрестиком і традиційною для цих країв “яворівкою”, – авторства отця Зеленюха. У 90-их вишивав фани, фелони і дарував їх священикам. У колекції отця – понад 200 вишитих робіт.
Цього року із внуками був на Майдані, розділив долю усіх, хто був у перших рядах протестувальників: його двічі побили “беркутівці”. (До слова, ще до тих подій священик купував і роздавав булочки молодим спецпризначенцям, які мерзли на морозі у Києві!) Але це його не спинило – він і далі служив на Майдані та ішов до всіх, хто його потребував.
Попри доволі поважний вік отець Петро не вважає свою місію завершеною, йому ніщо не байдуже – десь подертий прапор на сільраді висить, в якомусь селі корови ходять необгородженим цвинтарем... Щороку висаджує квіти, овочі і чекає однодумців у гості. Але здебільшого сам їздить – до дітей, що у Львові.
Львів – Калинівка – Львів
“Мій тато випромінює таку любов”
Спогади наймолодшої доньки отця Петра Петрунелі Зеленюх
 |
| фото: Ярослав Тимчишин |
Нас було шестеро, ми замовляли татові різні страви і отримували зо шість різних наїдків. Я ніколи не бачила, щоб тато спав: зранку розплющувала очі, а тато вже у квітах, городи оброблені, на стільчику висить нова сорочка, вишита татом ночами і зшита сусідкою. Чи то дні колись були довші, а чи просто тато встигав більше?.. Ми з дитячого віку знали напам’ять всі п’єси Старицького, Карпенка-Карого. У нас був “домашній театр” – велика піч, ми вилазили на неї, тато роздавав ролі і починалася вистава.
А співали скільки! Якби мій тато співав цілу добу, то не повторився б ні разу. Коли у 1990-их всі починали масово вивчати українські пісні, я ще дивувалася, як то люди не знають таких простих пісень. Кожному з нас тато приділяв увагу, розвивав обдарування. Андрія посилав учитися малювати, а коли він пішов до армії, листувався з ним тільки віршами – вони обоє цю розвагу дуже любили.
Коли батька не було день-два, ми вже хвилювалися – значить КГБ спіймало його і побило. Тоді тато не йшов додому, щоб ми не бачили його побитим, бабця забирала його до себе і лікувала. Але ми все розуміли, скільки б років не мали.
Якось здоровенний чоловік прийшов до нас перед самим Великоднем. Тато якраз плащаницю виносив. Ми із сестрою були удома. Мене запитали, де тато. Не могла сказати – добре знала, що батька знову заберуть і поб’ють. Кагебіст щипав мене за руки, але я не сказала, де тато. Плакала вже потім, як він пішов, руки ховала увечері від тата, аби не побачив синців.
У мене донині залишився страх нашої садиби – там постійно міг хтось з-за куща вилізти. Ми всі мали “свого” агента: до мене підсилали різних людей, щоб вивідати інформацію про батька. А хлопця, який запросив мене потанцювати у клубі, зранку викликали до КГБ. Тато дуже хотів бачити мене актрисою в театрі Заньковецької. Але нам не можна було вчитися... Мене знайшли в музпедучилищі і спробували вигнати. Керівник групи заступився – я організувала тріо бандуристів, добре вчилася. Після випускного він пояснив, чому в моїй групі завжди були вічні контрольні, перевірки. У консерваторії мене знайшли ще на іспитах, тож вступити не вдалося…
Маму відсилали на роботу аж у Городок. Як їй було залишати тримісячну дитину? Ми часом не бачили мами по півтора тижня. Пам’ятаю, як підійшла до маминого светра на вішаку, притулилася і всім казала, що він пахне мамою. Тоді тато лягав посередині ліжка, розставляв обидві руки, і ми влягалися по обидва боки, як ті поросятка. І так добре нам було, так затишно...
Коли тато купував цукерки, не доносив їх додому, нам нічого не залишалося – усе роздавав іншим дітям. Та ми не ображалися, бо завжди мали так багато любові – як ніхто! Навіть зараз тато випромінює таку любов, таку любов...
З Рима не віз ніяких дефіцитів: якісь квіточки, пакетики з насінням, а потім так тішився, як садив їх!..
Якби ви бачили, як Церква вийшла з підпілля, як Україна стала незалежною, скільки радості було в татових очах, як він ночами вишивав, возив за кордон вишивки, щоб зібрати гроші на відбудову церков і пам’ятників!
У кожного з нас є свій город, але тато дотепер з нами ділиться вирощеним. Татові овочі непрості, їх хочеться не їсти, а цілувати. Якось ми із сестрою ішли від тата на автобус з величезними торбами. Сестра сказала тоді жартома: “Йдемо – ніби з Едемського саду”. Хтозна, може, то правда?..”
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
