Чи є життя після постмодернізму? 

Смерть автора, зневаження індивідуальності, карнавал "вирваних" образів. Епоху не вибирають, це вона втягує у свої потужні магнітні орбіти. Тобі ж лишається хіба втриматися в "означеному просторі". Не втративши при цьому себе і свою ілюзорну свободу.

Водночас навіть тоді, коли ми були б певні деструкцій постмодернізму, його згасання і пізньої осені, то не можемо навіть символічно влаштувати йому останній похорон. Людська індивідуальність перебуває з цим процесом у різних "вагових категоріях".

Що робити, коли не можеш відкинути, сховати чи знищити ззовні  - через слово, аргумент і дію? Зупинитися. Може, в цій паузі ми змогли б раптом побачити те, що досі ніколи не помічали?

Пропонуємо Вам уривки з виступів кількох відомих укра­їнських інтелектуалів, записаних під  час спільного "круглого столу" "Похорони постмодер­нізму". Поховати його не вдалося, він вислизав зі слів і рук - як  належить. Проте, поміркувати і досі є над чим.

Обмовимося тільки, що "уривки" з виступів - не є свідомо обраною нами постмодерністською формою, а вимушеною, спровокованою  дрібним газетним  форматом.

Тарас Возняк,
засновник та головний редактор незалежного культурологічного часопису "Ї":

- Починаючи від Гьольдерліна та Ніцше, багато наших сучасників попереджали, що наша епоха є епохою після смерти Бога. Старі боги відійшли, натомість іще не настав час, аби прийшли нові, - пише Гьольдерлін.

Однак чим супроводжується цей відхід богів? Пишу тут з малої літери, позаяк боги, що відійшли чи померли, є вже тільки ідолами-баалами шумерської епохи. Вони вже не відбувають сакральних функцій і таки дійсно метафізично "померли". Разом з тим, чим же власне у культурологічному, а не у сакральному сенсі, є ті боги, якщо опуститися з рівня сакрального у світ профанної людини? Їхні сакральні дійства, заповіти, дозволи та настанови складаються у певну систему цінностей. При живому Мітрі чи Озирісі ця система тримається на його понадсвітовій сущості та всюдисущості. Натомість, після його смерті вона вже не має того імперативу, який наповнює її життям. Вона перетворюється на музей, звалище необов'язкових рецептів, порад, стандартів, музей, де немає "ані одної картини першорядного митця, зате - цілі колекції третьо- і четверторядних, цілі провінційні школи, відомі тільки фахівцям, забуті, сліпі вулички історії мистецтва". (Бруно Шульц, "Друга осінь"). Зрештою, у те, що можна назвати секуляризованою культурою у найширшому її розумінні. І тоді, сумуючи за відсутністю сакраменту, людина вдається навіть до блюзнірства.

Відбувається релятивізація цінностей, релятивізація ідеї досконалости. Недосяжної точки на горизонті як Абсолюту, до якого стремить культура чи цивілізація, вже немає. Людина у такій ситуації зазнає дезорієнтації. А ще точніше - перестає бути людиною у властивому сенсі, перестає прямувати до цього горизонту і комунікувати з ним. Її перестає огортати опіка Бога.

Наступає час релятивности - час втраченого ідеалу, час всеядности і невдосконалення як стремління до горизонту. Бо у мотлосі цього вселенського і обезціненого музею все вже є рівновартісним - і моральне, і неморальне, бо немає з ким співвідносити цю мораль ("Если Бога нет, то все можна", за Достоєвським), і красиве, і огидне, бо немає ідеалу краси. Це "...осінь нашої провінції - ніщо інше як хвора фата морґана, випромінена у вивелетненій проекції на наше небо вмираючою, замкнутою красою наших музеїв... великий мандрівний театр, що бреше поезією, величезна кольо­рова цибуля, що лушпина за лушпиною лущиться щораз новою панорамою. І ніколи не добудешся жодної суті" (Бруно Шульц, "Друга осінь").

Натомість настає час симуляції присутности богів чи Бога, час культової та культурної еклектики і комбінаторики. Для людей цієї епохи настає епоха синкретизму - багатовірства, забобонів, імітативних культів. У цей марний час людина вдає присутність богів чи Бога, сама відчуваючи облудність такої імітації. Вона пробує обо­жест­вити саму відсутність Бога. Опоетизувати скепсис як стоїцизм.

Із втратою спрямованости на Бога людина втрачає монолітність часу та простору, моралі та культури. Творяться окремі історичні часи та культурні простори. Іншими словами, настає постмодерністична криза. Час "після всього", час, коли "все вже відбулося, коли ніщо не має сенсу", "коли все допустиме і толероване, бо байдуже і несправжнє". Немає сенсу досягати ідеалу чи досконалости, ос­кільки все досконале та ідеальне. Все толерується, бо насправді воно всім байдуже. Немає принципових суперечок, бо і один, і інший мають рацію у цей марнотний час. Культурну чи духовну розбудову підмінює постмодерне комбінування блискітливими, проте порожніми формами. І це стосується не тільки культури, але й моралі чи навіть метафізики людини. Все толероване і все нічого не варте.

Однак, як це пов'язати із сучасністю? Постколоніяльна епоха - для Европи - час кінця Бога. Апотеозом її сучасної думки став постмодернізм як форма кризового самоусвідомлення. Постмодерна революція зробила ситуацію засадничо цинічною, хоча й плюралістичною, що зараз подається як великий цивілізаційний здобуток, однак, по суті, витікає з байдужости та цинізму покинутих Богом.  Життя перетворилося у набір реалій, а не ідеалів чи Перспективи. Набір речей, котрі почали просто комбінуватися на засадах парадоксу та екстравагантности: "У багатьох не можна було вирізнити голови. Декотрі покриті були кудлатою, зліпленою шерстю, як зубри, і огидно смерділи, Інші нагадували горбатих, лисих, здохлих верблюдів... Декотрі виявлялися зблизька нічим іншим, як великими павичевими хвостами". (Бруно Шульц, "Ніч Великого Сезону").

Однак, чи ця постмодерністська покинутість людини є знаменням тільки нашого часу? Звичайно, ні. Боги періодично приходили та відходили - принаймні в історії світової цивілізації це траплялося не раз. Періоди постмодерности як обезбоження, немічности людей, відсутности Бога, покинутости людини Богом чергувалися з періодами повернення богів, піднесення ревної віри та закону. Постмодер­нізм у його сучасних секуляризованих формах є тільки повторенням все тієї ж кризи богопокинутости та дезорієнтованости. Ця хворо­ба цивілізацій та культур підступає циклічно, коли втомлюються чи то боги, чи то люди. Має вона і дрібніші хвилі, які виражаються у зміні мистецьких стилів, що корелюють з постмодерном (бароко, рококо, сецесія).

Загальним визначенням таких марнотних епох можна прийняти вслід за Гьольдерліном таке: це епоха богів, що відійшли, та Бога, що не при­йшов. Почергово епоху божественної присутности, живої модерности, сьогочасної присутности живого Бога перериває своєрідний постмодерністичний "бунт титанів". Таким чином, починається новий цикл пошуку Бога. Людина заслабка, щоб витримувати занадто довго Його присутність. Божественне нівелюється до банального, сакральне стає секулярним, таїнства віри трансформуються у об'єкти культури, науки. Со-творювані з Ним таїнства відмирають у ритуали культурного порядку, артефакти, якими можна без жодного остраху жонглювати, бо "страх Божий" залишається тільки за Його присутности та при спілкуванні з Ним.

Олесь Фільц,
психіатр та психотерапевт:

Постмодернізм найперше заатакував індивідуалізм - можливість самостійного автентичного самовираження, індивідуального авторства - й ідей, і творчості. Згодом відбулася його атака проти  наративу, який у постмодернізмі може бути випадковим і взагалі - будь-яким. Окрім того, постмодернізм заперечив авторитет авторства і  метафізичну глибину того, що розуміємо.  Зрештою, поставив під сум­­нів суб'єктивну правду і сутність, яка у постмодернізмі  може бути тільки інтерсуб'єктивною.

Постмодернізм ввів крайній релятивізм, який межує з циніз­мом до основних цінностей. Світова криза - це наслідки пост­модерністських ініціатив у західній  культурі. Крім того, постмодернізм підмінив ціннос­ті технологічним процесом як таким, а водночас - замінив реальність на віртуальний світ.

 Варто позбутися великої ілюзії про те, що людський ресурс керує світом. Насправді люди лише обслуговують ті технологічні процеси, які стали самоцінністю, і претендують на те, щоб хаотично керувати світом. Ми - заложники цього процесу. Проте, все ж відчуваємо, що постмодернізм дійшов до свого завершення.  

Україна, яка відбулася як незалежна держава в епоху розвитку постмодернізму, несе на собі ознаки постмодерного світогляду - є  неструктурованою, має постійні проблеми з формуванням цінностей. Це держава, яка фіксує проблеми кризи постмодерного світу, і як кристал, що притягає всі їх до себе.

Ігор Держко, кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри філософії та економіки Львівського державного медичного університету ім. Д. Галицького:

- Найбільше, чого боялися  засновники постмодернізму, - це стати реальною історією світової культури. Якби Дерріда і Ліотар спрогнозували те, як уважно вони будуть "читатися" через кілька десятків років, то вони  б по-іншому  аргументували і виправдовували свою тезу про "відсутність історії у розвитку культури".

Як виник постмодернізм? На фоні  катастрофічної вичерпаності тоталітарного режиму. Наростаючі технології вихолощували з людської душі емоції і бажання спілкуватися. До соціуму активно приєдналися нові групи, - екологічна і феміністична, які  були аутсайдерами. Дерріда навіть казав, що сучасна  філософія - це філософія  "логофонофалоцентризму" - тобто раціо, слова, що тисне, і чоловічого шовінізму. Але що запропонував пост­модернізм? Культ примітивізму, урбанізму. Заперечуючи  класичну картину світу, він не витворив нічого нового. 

Я б хотів привернути увагу до події, яка потрясла інтелектуальний  світ, коли Каннський кінофестиваль, який  зажди був притулком для інтелектуалів, - раптом стартував із фільму "Код да Вінчі". Фестиваль пішов на поталу тим претензіям, які продиктували медіа. Перемога цього попсового творчого продукту не відбулася у визначеному регламентом поєдинку арт-хаузу з  його різними компонентами.  Це була відверта  квазіпродуктивна дія: ми побачили, як попса жирує за рахунок естетичних скрабів минулого. Ми побачили, що попса може витворити будь-який сурогат,  який  зберігає елементи подібності із творами мистецтва, але заперечує їх по суті. Відповідно кухню народів замінили квазікультурні макдольнадси. І це була - перша тривога, яка засвідчила кризу.

Бо постмодернізм виник як опір тому, що не зміг зробити модерн. Модерн також пробував трансформувати класику, бо за допомогою класики світ не ставав добрішим. Навіть відомий російський філософ Владімір Соловйов, який все життя вважав, що  християнські цінності змі­нять світ, наприкінці  таки визнав, що, певно, "мусить бути ще щось, бо добро вже так не впливає на світ, як це було 2000 років тому". Зовсім недавно марксизм критикували за те, що він населив світ утопістами екстремістського ґатунку. Постмодернізм  пробував населити світ утопістами, які взагалі демонтують світ, замінивши його принципом задоволення, в основі  поклавши віртуальний досвід. Відтак молодь, яка не належить до істеблішменту, ніколи не зна­йде виходу свого ентузіазму. На її долі залишається  індивідуалізм  розслаблених, або індивідуалізм  нових  "робінгудів".