Інколи слова зайві. Особливо тоді, коли не під силу передати людський біль, страждання. Іноді вилите на папері не має і половини сили пережитого. Тим паче, коли людина переживає складний і суперечливий шлях внутрішніх перетворень.

Героїня нашої історії Олександра наголошує, що духовні речі складно передати словами. Вона десять років була наркозалежною і чотири рази потрапляла до в'язниці. Нині - це життєрадісна та успішна жінка, яка довела, що має право на гідне місце у світі.

Від прірви до прірви

Психологи твердять, що причина багатьох проблем у житті дорослих родом з дитинства. Саша належить саме до таких людей.

Батько постійно заглядав до чарки, хоча й мав дві вищі ос­віти, розповідає жінка. Мама з чотирма класами середньої школи за роботою не звертала на виховання доньки особливої уваги. "У другому класі я намалювала карикатуру на однокласників непристойного характеру, - каже Олександра. - Вчителька наскаржилася директорові, після чого наді мною провели показовий суд. Навіть мама не заступилася. Мене це образило й ранило. Ця ситуація зламала мене зсередини. Відтоді у мене з'явилася купа комплексів. Я неохоче закінчила школу, не могла себе реалізувати, багато чого не розуміла".

Після другого курсу дівчина забрала документи з університету, де вчилася на геокарто­графа. Жила з хлопцем, за якого збиралася заміж, але незабаром, через втручання його родичів, він її покинув. Батьки відвернулися від доньки, а вона через власну гордість та впертість опинилася на залізничному вокзалі, де жила вісім місяців. Таке життя і привело у злочинний світ.

"На початку 90-х я заборгувала велику суму грошей і не знала, як їх повернути. Мені порадили звернутися до людини з кримінального світу. Так я познайомилася з Юрою. Чоловік виявився наркоманом, до того ж неодноразово судженим. Він допоміг вирішити проблеми і вперше дав спробувати наркотики", - згадує жінка.

Навесні 1993 Саша  потрапила до в'язниці за наркотики та крадіжку. Її засудили на 2,5 року. Після звільнення жінка завагітніла і почала жити з батьком своєї майбутньої дитини.

У людини, що оступилася, спроба щось змінити є, але коло спілкування  залишається тим самим. А хто краще зрозуміє, як не той, хто прожив так, як ти. "Коли я була вагітна, чоловік почав колотися, - розповідає Олександра. - Одного дня він був зовсім некерований, ми сварилися і я сказала: "Або ти припиняєш колотися, або ми колемося двоє". Думала, що він зупиниться, адже у нас дитина. А закінчилося тим, що почали колотися обоє".

Крок назустріч життю

Сашу ще двічі судили за наркотики: у 1998 і 2000 роках. Під час останнього ув'язнення в колонії у Тернопільській області вона ледь не померла.

"Упала в кому. В мене була дистрофія від голоду, до того ж захворіла на грип. Почала марити. Мені здавалося, що я вдома. Побачила доньку у ранах, з яких сочиться кров. Мені стало моторошно. Я почула голос: "Це твої гріхи". Моє життя почало проходити крізь мене. Я звернулася до Бога: "Якщо ти є, дай мені шанс". І почула відповідь: "Треба попросити прощення. Прощення знімає прокляття". Після цього отямилася. Через чотири місяці вийшла з в'язниці".

Жінка самостійно шукала дорогу, яка б привела її до нормального життя, але не могла її знайти. Кожен вважав обов'язком нагадати їй, з якого багна вона вилізла. До людей, що оступилися, суспільство жорстоке. І навіть тих, хто розкаявся, - не приймає. Їй знадобилося два роки, аби промінчик світла таки з'явився на її шляху. Разом з другим чоловіком, якого Олександра зустріла невдовзі після останнього ув'язнення, потрапила до реабілітаційного центру, що тепер у Львові на вул. Фредра, 1.

"Лікарі вважають, що коли знімуть "ломку", проблема автоматично вирішиться, - каже жінка. - Але не тіло потрібно лікувати насамперед, а душу. У людей, залежних від наркотиків чи алкоголю, душа дуже вразлива і зранена. Я була людиною складною, розчарованою, озлобленою. Долею випадку у моєму житті з'явилися люди, які крок у крок йшли поруч, вселяли надію і щодня повторювали "Ти зможеш!". Їхня щирість та допомога відродили в мені впевненість, і я сказала: "Так, я зможу". Це були Леся та Олександр Олексюки, з якими ми заснували громадську організацію "Посол плюс". Леся Олексюк постійно повторювала, що я особлива і маю багато хорошого в собі. А крапля камінь точить".

Олександра
і досі не може отримати
батьківські права на свою доньку

Після третього ув'язнення у 1998 році дворічну доньку Саші забрали батьки чоловіка, а її позбавили батьківських прав. Тепер дівчинці 12 років.

Суб'єктивний погляд

Леся Олексюк, голова громадської організації "Посол плюс":

- У Львові ми допомагаємо людям з різними залежностями вже п'ять років. Як громадська організація діємо другий рік. Від початку нашої роботи близько 100 осіб, що були залежними, пройшли у нас повний курс реабілітації. Програма реабілітації складається з 12 кроків. З досвіду співпраці з такими людьми можу сказати, що вони не хочуть повертатися назад. Звісно, є люди, які не пройшли повного курсу лікування, повернулися до старого, бо мали несерйозну мотивацію: поліпшити стан здоров'я, заспокоїти батьків тощо.Олександра потрапила до нас однією з перших. Вона проходила реабі­літаційний курс п'ять разів, тоді як багато хто проходить його раз. Твердження: "Я не розумію" спонукало її проходити курс знову і знову. Старі друзі кликали її назад, але вона не повернулася, бо здобула міцні переконання і силу волі. Вона - одна з найуспішніших наших реабілітантів. Зараз Саша - член нашої команди і допомагає провадити нашу роботу. Впевнена, що вона не обміняє того успіху, якого досягла завдяки праці над собою, на болото, в якому загрузла б назавжди.

"Після останньої судимості 2000 року я приходила в садочок, - згадує Олександра. - Дитина спала, а я біля ліжечка сиділа 20 хвилин. Коли вона починала рухатися,  йшла геть. Якщо хотіла зробити подарунок, мала робити подарунки всім дітям. Тепер, коли звернулася до виховательки, аби вона підтвердила, що я не забувала про доньку і навідувала її - отримала відповідь: "Таких, як ви, розстрілювати треба". Після цих слів я декілька днів не могла отямитися". В опікунській раді мене запитали: де ви були весь цей час? А моя душа кричала: "Я весь цей час за вами бігаю, і ви витираєте об мене ноги. Ніхто ні разу не поцікавився, як я живу і чим живу тепер. Проте всі пишуть: "наркоманка".

До того, щоб попросити вибачення у доньки, Саша готувалася п'ять років. У 2005 році вона при людях, на зупинці тролейбуса, навколішки просила в дитини вибачення. Тепер Олександра розуміє, що ні приниження, ні її зміна не повернуть назад доньки.

"Я краще віддам її, аніж буду рвати на частини. Хоча відчуваю в собі сили зробити все, щоб донька виросла справжньою людиною. Та повернути її зможу лише тоді, коли вона прийде до мене сама", - каже жінка.

Незважаючи на те, що порозумітися з донькою наразі не вдається, чужі діти називають тепер Сашу мамою. Серед них - 19-річний Павло. Хлопець уже чотири місяці як на волі, розпочав нове життя, а до того за його спиною вісім років перебування у львівському СІЗО, колонії для неповно­літніх у Самборі. Павло зараз допомагає Олександрі. Вони разом їздять по в'язницях Львівщини і говорять з ув'язненими. Бо ніщо так не переконує, як власний приклад. У них обох є плани на майбутнє і немає, як твердять, вороття назад.

Той, хто починає все з початку, схожий на малу дитину, яка вчиться ходити. Добре, якщо поруч є людина, яка пробуджує надію, повірить у тебе, підтримає, коли спотикнешся. І людям, які хочуть покінчити з минулим, така підтримка конче потрібна. Олександра переконалася в цьому на власному гіркому досвіді і тепер робить все можливе, щоб врятувати чужі життя.