Потрапити у "Кумпель" з першого разу нам так і не поталанило. Не допомогли ані підморгування адміністратора, ані природна журналістська нахабність. Усі місця (а їх, за словами працівників, є близько сотні) були зайняті або ж зарезервовані, про що й повідомляла табличка на дверях. Після півгодинного чекання під дверима надія на те, що звільниться двомісний столик, випарувалася, а тер­піння луснуло. "Вам варто попередньо замовити столик телефоном або ж приходьте удень, тоді вільних місць не бракує", - пояснив охоронець на вході та простягнув візитівку. Вечірнє пиво у "Кумпелі" довелося замінити обідом. Потенційному ж відвідувачу така "пригода" взагалі може відбити бажання сюди повернутися. У тому, що проблем з місцями в обідню пору і справді немає, переконалися вже наступного дня.

Непретензійний, спокійний, сказати б, - навіть класичний інтер'єр у коричнево-жовтих тонах цілком пасує і до посиденьок веселої компанії кумпелів (що з польського жаргону - друг, товариш) і до ділового обіду: прості й зручні дерев'яні меблі, ненав'язливе жовте світло ламп.

Розрекламоване батярство закладу також доволі витримане і не дратує, радше додає пивного настрою. Зрештою, й виявляється воно хіба в жартівливо-гультіпацьких пісеньках українською та польською та розвішаних у рамочках різноманітних пришпильних підставках під кухлі з пивом. Загальна атмосфера асоціюється зі Львовом початку ХХ сторіччя, причому не є штучною чи награною і сприймається цілком органічно. А непомітні, але дуже зручні й корисні дрібниці на кшталт гардеробу та кнопки на столику - на виклик якої (не повірите!) одразу прийшов офіціант - дозволяє несміливо припустити, що ми таки починаємо наближатися до омріяних європейських стандартів.

Єдина дратівлива дрібниця - кльозет. Попри безсумнівну його чистоту, мерехтливість стін у чорно-білу вертикальну смужку викликає цілком однозначні асоціації з місцями, де "небо в клітинку, а друзі у смужку", а звичайне мило, замість традиційного рідкого у громадських закладах, викликає зауваження до гігієни.

Незважаючи на те, що від знайомих доводилося чути нарікання на кумпелівську обслугу (офіціанти плутали замовлення та не змінювали попільнички, а на деяких столиках їх просто не було), на сервіс під час нашого візиту нарікати, як то кажуть, гріх. Усміхнений хлопчина швидко й вправно виконував замовлення та легко відповідав на запитання. Єдине, за що йому можна сміливо ставити двійку - то це за відверте незнання англійської. Щоправда, завдяки своїй привітності, порозумітися з іноземною парою, що сиділа за сусіднім столиком, він таки зумів. До речі, на радість шанувальницям пива обслуга у "Кумпелі" - лише чоловіки.

Фішкою закладу є живе пиво, яке варять у його підвалах, куди невдовзі навіть обіцяють водити "пивоварні" екскурсії, наразі ж єдиним свідченням місцевого походження кумпелівського пива є великі мідні діжі просто у верхньому залі. І варто визнати: кумпелівському пиву великий респект. Навіть гурмани однозначно відчують легкість світлого та м'якість бурштинового пива від "Кумпеля". Кому ж хмільний напій місцевого приготування не засмакує, може замовити пиво "чужинецьке". Щоправда, смак окремих всесвітньо відомих марок тут не є найкращим. Для тих же, хто взагалі не є фанатом хмільного напою, алкогольна карта дає простір для захцянок: вина, бренді, настоянки та багато чого іншого.

Та кухня "Кумпеля" таки відверто пивна і... з батярським присмаком. Гарніри з найрізноманітнішої капусти, картоплі та інших овочів; багатий вибір м'ясних, рибних та сирних страв. І все це - з розмаїтими сосами. У знавців Львова однозначно виникнуть асоціації з розхваленими витворами личаківських господинь... Зрештою, кухня не розчарує ані за смаковими, ані за кількісними критеріями: усе ситне і смакує по-домашньому.

Тим же, хто не подужає свою порцію, страву на прохання без проблем запакують "в дорогу". Чек за "середній" обід - 150-200 гривень.