Славчику Сухоребсь­кому з Івано-Фран­ківська лікарі поставили невтішний діагноз – саркома лівої ніжки. Дитина терпіла такі муки, що їх під силу витримати не всім дорослим. У найтяжчі хвилини хлопчик не нарікав, не шукав винних, а молився, просив Святого причастя і… сприяв покаянню тих, хто приходив утішати його. 

Про Славчика дізналася випадково – товаришка зі США розповіла по скайпу, що чула про нього від своїх знайомих. І так само випадково вдалося віднайти духівника Славчика. Отець Леонід Григоренко встиг ви­дати невеличку книжечку про нього в одному з релігійних видавництв Івано-Франківська, а нещодавно ініціював збір документів для беатифікації цієї світлої дитини. 

Славчик народився 16 травня 1997 року в родині Олега та Ірини Сухоребських. Коли йому було півтора року, мамі наснився сон, ніби сидить вона на зеленій галявині і пригортає до себе Славчика. Аж раптом жінка побачила Богоро­дицю. “Не пригортай його так, бо заберу його в тебе”, – сказала вона. Сон вразив маму, але через якийсь час вона про нього забула…

Через 6 років Славчик зламав ніжку. Згодом лікарі поставили страшний діагноз – саркома. Ні в Києві, ні в Німеччині дитині не допомогли – на тілі хлопчика з’явились кровоточиві рани. Лікарі відмовлялись робити перев’язки і радили… ампутувати ногу. Батьки не погодились, натомість шукали духовної підтримки в монастирях. До хлопчика приїжджали священики та монахи, аби підтримати дитину, яка багато молилася, причащалася і дивувала всіх своєю мужністю. 

“В останній рік життя, в період найбільших агоній, свій спокій, ліки і силу хлопчик знаходив у Святому причасті, – розповідає отець Леонід. – Щодня просив принести йому Причастя, в той час як дорослі заламували руки, спостерігаючи за його стражданнями, а лікарі відмовлялися робити чергові перев’язки. З уст Славчика ніхто не чув нарікань. Завжди поруч мав вервичку, мощі блаженних Миколая Чарнецького і Василя Величковського, біля нього горіла лампадка, дитина не зводила погляду з ікони Богородиці. 

Майже опівночі з 13 на 14 жовтня 2004 року Матір Божа супроводжувала Славчикову душу до неба, як пообіцяла мамі шістьма роками раніше. А через дві години після смерті всі пухлини на тілі дитини зникли! Наступного дня до батьків підійшла Славчикова сестричка Наталочка і сказала: “Чого ви плачете? Я бачила сон, у якому нашого здоровісінького Славчика вела за руку Богородиця”…

“Отче, а Славчик плакав?” –  запитую. “Так, і то дуже багато, особливо ночами, коли більшість людей спокійно спали. А з ним плакали мама, тато, родина, священики, монахині та лікарі. Журналісти свого часу припустилися помилки, акцентуючи на тому, що Славчик не плакав.

Вони, мабуть, до кінця не зрозуміли, яку функцію виконувала ця блаженна дитина, тож свідомо перефразували свідчення батьків та друзів, котрі насправді твердили, що Славчик не думав про нарікання, не питав, чому страждає. Він плакав у садочку, жаліючись, що йому важко, плакав, коли відчував незручність, коли соромився декламувати вірші – тоді біг до мами, як звичайна дитина, і тулився до неї. Сльози були виявом нервового напруження через надмірне старання прийняти Божу волю щодо себе. А ще він плакав, намагаючись заспокоїти інших і просячи, щоб вони не плакали… 

Бувало, що Славчик кричав. Часом треба було півтори години молитися, аби менше боліла ніжка. Та при цьому – ані найменшого вияву неприязні до оточення! Цей крик був самопорятунком для перевиснаженої психіки. Якби Славчик мовчав, то в свої сім років дістав би інфаркт або інсульт. Але він був надійно захищений від розпачливого трагізму – він постійно пам’ятав про Бога”, – розповідає священик. 

“Значить, Славчик був зви­­­чайним хлопчиком?” – веду далі я. “Так! Зовні ви­гля­дав найнепомітнішим з-поміж усіх. Ніколи не шу­кав якогось особливого місця, не був прудкішим за інших. У цьому нас переконують свідчення вихователів дитсадочка №28 Івано-Франківська “Квітка Карпат”. У нього були дорогі іграшки, але дуже швидко Славчик роздарував їх іншим. Йому було приємно, як і кожному, коли хтось казав про нього добре слово, але відразу знічувався, коли з нього робили героя. 

Від хлопчика, який його образив, не відвертався – бавився з ним далі. Коли його штовхнули у той фатальний день, Славчик не противився, не давав здачі, а просто упав, зламав ніжку, і це вия­вилося початком його власної Хрес­ної дороги, ламанням власного тіла за інших”, – переконує духівник. – Якось Славчик сказав матері, намагаючись ще більше з’єднати її душу з Богом: “Мамочко, не нарікай, Ісусик ще більше страждав!”

Саме в цьому, напевно, і є найбільший феномен Славчика Сухоребського – у безграничній довірі до Божого милосердя, яке відкривало маленькому страждальцеві нові духовні горизонти. Ось свідчення приятеля Славчикового батька Юрія Іваночка: “Не раз Славчик заявляв: “Давайте поїдемо у Зарваницю!”, хоча ніхто про Зарваницю з ним не говорив. “Поїдемо в Кохавино! Там такий гарний священик!” – він говорив про місця, яких не міг ані знати, ані бачити фізично”. 

Славчик змінював близьких. Бог змінював його самого. А Славчик своєю чергою змінював близьких і тих, хто просто був поруч. Тато дитини згадує: “Я змушений був змінити свій спосіб мислення. Люди, які знали Славчика чи брали його на руки, якось затихали, казали, що це особлива дитина, яку хотілося обійняти і взяти на руки, бо від неї виходило велике добро і любов”.

Отець Леонід признаєть­ся: “Лікар, роблячи пере­в’язку, закричав до тата: “От бачите, до чого довела ваша віра?!”, інші медпрацівники заходили до каплиці врівноважитися перед перев’язкою.

На одній з перев’язок, поглянувши на ранку, я також відчув зворушення, а Славчик єдиний з нас не тремтів від страху. Злякався я, а Славчикове серце було спокійне! Іншого разу, щоб не дати дитині бачити нову рану, я прикрив йому долонею очі, та Славчик був незадоволений. І тоді я зрозумів, що завдяки великій вірі він не боїться бачити свої рани…” 

До теми

Донедавна вважалося, що Антоніетта Мео – семирічна італійка – наймолодша блаженна в історії Церкви.  Як повідомляє офіційний сайт Львівської архидієцезії Римсько-католицької церкви в Україні, її зараховують до числа найбільших містиків. Процес беатифікації Антоніетти, яку ще називають Ненноліною, тривав тридцять років. Його розпочали в 1942 році, через п’ять років після смерті дівчинки. Однак в ті часи Церква не допускала беатифікації дітей, котрі не померли мученицькою смертю. Ситуація, проте, змінилася у 1981-ому: Конгрегація канонізаційних справ скасувала цю заборону. Ненноліна була життєрадісною, жвавою дитиною. Її батьки, глибоко віруючі люди, щодня брали участь в Євхаристії. Перші слова, які навчилася писати дівчинка, були “Ісус” і “Марія”. Дитина росла здоровою, ніщо не віщувало трагедії. Одного дня вона розбила в садку коліно об камінь. Біль був дуже сильний, пронизливий. Дитину не раз оперували. Лікарі казали, що страждання було спричинене не лише забоєм – Ненноліна була хвора на рак. Діагноз – остеогенна саркома – означав одне: ампутацію лівої ноги. Коли вся сім’я була в розпачі, вона зберігала духовний мир.  “Я віддала ногу Ісусові” – пояснювала дівчинка. Завдяки записам її матері, відомий перебіг процедур та боротьби дитини не лише з недугою, але й із розпачем та страхом. Під час хвороби Антонієтта написала близько ста листів до Бога, які богослови класифікують як екстраординарні для шестирічної дитини. Спочатку вона сама диктувала їх матері, а пізніше стала писати вірші і нотатки самостійно, залишаючи їх біля Розп'яття. У багатьох своїх записах описувала “святі видіння”.

Отець мав змогу побувати на трьох перев’язках. А їх було аж тринадцять, і кожна наступна важча за попередню. Проте щоразу він готувався до них з вервичкою в руках. Душа Славчика мала особливий дар відчувати людей у їхній правдивості-штучності, біля нього виявлялися недоліки в любові чи сердечній щирості. Серце маленького страждальця споглядало через пильні зіниці ясних оченят, і не раз отцеві доводилося бути свідком реакції дитини на стан непідготовленості до зустрічі з ним. 

Жодна напівправда, як би мило вона не звучала, не засвоювалася душею блаженної дитини. Він краще сприймав констатацію факту: треба ще перев’язку – будемо обходитися без знеболювальних, є гулька, яка так, як інші, почорніла і ось-ось прорве, – треба ще зачекати, лежачи на одному боці…

Славчикові терпіння були з’єднані зі службами Божими. Він намагався пережити їх, смиренно очікуючи Причастя, хоча не міг ні стояти, ні лежати. Бувало, навіть уночі просив принести Причастя. Дивлячись на Славчика, багато людей, поверталися до цієї Тайни, хоча перед тим роками не приступали до Причастя. Коли приходили друзі, Славчик сміявся, організовував для них ігри, “доганяючи” дітей на руках у батька. І всі забували, що ці ігри коштують йому чимало зусиль. “Тільки Євхаристійний Ісус робив його таким світлим”, – пояснює духовний наставник. 

Ми звикли чекати від святих очевидних див – таких, які можна помацати і всім показати. Проте у Бога дива мають інший зміст. Отець Леонід каже, що вже розпочався збір свідчень про Славчиків подвиг життя. Ці свідчення мали б пришвидшити беатифікаційний процес. 

“Славчикові не потрібна канонізація, бо Господь має його в небі як святого, але нам, земним мандрівникам, потрібне проголошення його блаженним, щоб витримувати страждання без нарікань, черпаючи сили в Євхаристійного Ісуса”, – переконаний священик.

12 грудня 2006 року він із молоддю молився на вервичці, аби за заступництва Славчика була врятована від теракту одна родина, якій загрожувало фізичне знищення. Ситуація виглядала майже безнадійно. Великих матеріальних благ, які могли б послужити викупом, не було. Під загрозою опинилося життя дитини, якій не сповнилося й року. Люди вже уявляли себе душами з чистилища… Славчика не довелося довго “чекати” – Господь Бог, який по-особливому любить його, вислухав молитву ангелика за цю родину, і вона була дивом урятована! 

Отець отримує десятки листів про зцілення за посередництва Славчика. Люди у свідченнях дякують за різне: когось Славчик врятував від операції, комусь допоміг віднайти загублений у великому місті наплічник із документами та грішми, а комусь позбутися одержимості злим духом… 

Вже всі матеріали для цієї статті були зібрані, благословення від Славчикового духівника отримане, однак чомусь довго відкладала написання цієї статті… І тільки коли попросила Славчика допомогти мені, текст ніби писався сам зі світлою радістю, хоч з усіх сил намагаюся бути стриманою, як просив отець Леонід. Взагалі у процесі збору інформації мене не покидало почуття умиротворення і спокою.

Р.S. Про зцілення за по­середництва Славчика Сухоребського просимо повідомляти отця Леоніда (контакти є редакції) або написати листа на електрон­ну скриньку: irynaberezovska@ukr.net