"Щоразу, коли мамі треба було піти на ринок, вона посилала мене до сусідів, щоб я позичила 10 гривень, бо їй самій робити це було вже соромно. Мама працювала лікарем у районній лікарні - а як лікар могла постійно жити в борг? Зарплату їй давали тільки продуктами".

Оксані Міщук зараз 17 ро­ків. Цього літа вона залишила своє містечко Ізяслав, що на Хмельниччині, і вступила на платне відділення Міжнародного університету в Києві, на факультет міжнародних відносин. Вісім років тому її матір, не маючи за що купити продуктів, щоб приготувати звичайнісіньку вечерю, сіла за стіл зі словами: "Треба їхати!"

Батьки Оксани виїхали на північ Італії, мама - нянею, тато - на роботу на будівництві. Перші два роки Оксана їх не бачила. На третій рік вони вперше приїхали. На два тижні. Відтоді два тижні на рік і є часом їхнього спілкування.

- Батьки хочуть приїхати додому назавжди, але зроблять це тоді, коли в Україні хоч трохи щось зміниться, - розповідає мені Оксана і, здається, наче виправдовується в чомусь.

Спочатку вони активно листувалися. Тепер більше зі­дзвонюються. Всі ці роки дів­чинку виховувала бабуся, колишня вчителька. Чи то через виховання, чи то через умови життя, але Оксана вражає своєю "несімнадцятирічною" дорослістю: "Батьки насправді не знають мене, моїх поглядів і захоплень. Вони погоджуються зі мною, щоб компенсувати нашу внутрішню відстань, але від цього дуже боляче".

- Якщо говорити про мої найбільші мрії, то я б дуже хотіла зустріти хоч одне свято - день народження, Великдень чи Різдво - у великому колі, з батьками і друзями. Певно, за великим столом. У мене ніколи не було такого свята. І дитинства теж не було, - додає Оксана. - Я відразу стала дорослою, бо мусила розрізняти добрих і поганих людей з дуже раннього віку. Але в цьому теж є користь. Мені здається, якби батьки не поїхали, то я б ніколи не стала настільки витривалою. А так ці риси мені точно знадобляться у житті.

Зважаючи на все, батьки Оксани повернуться до доньки ще не скоро.

Так само, як і до 13-річного Євгена Коблі. На велелюдній презентації його - автора одного з найкращих есе про самотність без матері, яка працює в Італії, - попросили сказати кілька слів. Нетактовність організаторів, які не спромоглися збагнути, що хлопчика не варто чіпати в цей день, вразила.

Якраз тоді до нього - вперше за довгі місяці - приїхала мама. Замість слів були сльози - в обох - привселюдні. Чорнява, дуже вродлива молода жінка аж тремтіла від болю. Після того як її і покинув чоловік і з тих пір забув і про сина, вона поїхала на заробітки. Зараз хлопчик навчається у приватній школі, вдома має комп'ютер. Гарно вбраний. І все гаразд, якщо тільки не дивитися в його сірі очі.

Днями у Львові під час "круглого столу" "Новітня еміграція: проблеми соціального і національного сирітства" презентували книгу "Ді­ти емігрантів про себе. Сповіді. Думки. Судження. Біль" за участі Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою "Львів­ської політехніки" та благодійного фонду "Open Ukra­ine". До друку тексти готував відомий львівсь­кий поет Ігор Калинець.

За словами організаторів, це була добра можливість для дітей заробітчан розповісти про "найболючіші переживання і наслідки сучасного заробіт­чанства". Вони розповіли, але що далі?

Ця наскрізна дитяча самотність тих, кого змусили передчасно  подорослішати. І на­віть такий біль не здатен повернути батьків додому. Пропрацювавши рік-два за тисячі кілометрів від власної дитини, вони таки не повертаються назад. Тому що в Україні не можуть жити у таких матеріальних умовах. Але чи можуть жити в такій тотальній внут­рішній самотності їхні діти?

Дитячі тексти, написані у різних жанрах - від сповіді й есе до драми, справді неможливо читати без сліз. Але все це тексти дітей, які під опікою родичів. Та є ще інша категорія соціальних сиріт - яких не спровокувати до сповіді. І часто вже й не повернути до нормального життя.

Драма українських емігрантів насправді має два надзвичайно складні і протилежні аспекти: з одного боку - нездатність дорослих людей реалізувати себе в Україні після повернення із заробітків. На думку президента Асоціації українців в Іспанії Михайла Петруняка, заклики влади до українців-емігрантів на кшталт:  "Повертайтесь додому. Тут добре, ми вам дамо роботу!" - не що інше, як соціальний популізм.

За його словами, позитив еміграційних процесів полягає в тому, що, повернувшись на батьківщину, багато українців привезе зі собою капітал і зможе вкласти його у власну діяльність. Натоміть в Україні, на його думку, не створено умов, аби усіх забезпечити можливістю утримувати себе і свою сім'ю. "Українці повертаються додому європейцями, а не совковими людьми", - вважає Михайло Петруняк.

Проте на інших шальках терезів - психіка, виховання і душа рідної дитини. "Оленкам, Тарасикам, Улянкам не потрібно великих грошей. Вони хочуть тільки ласки, тепла, а ввечері - маминої казки", - з твору 17-річної Юлі, переможниці конкурсу. "Краще прожити півжиття з любов'ю, аніж ціле - без неї", - написала
14-річ­на Аня у своїй конкурс­ній казці. Звідки ж вона знає про це у такому віці?

Їхні батьки, найімовірніше, і справді не знайдуть себе тут, у цій заскорузлій, мертвій системі, яка здатна тільки на безконечні перевибори. Але невже ці зболені самотні дитячі серця можуть чекати "ліпших ча­сів"? Невже вони мають час на чекання?