Львів’янка Олександра Зробок – пенсіонерка. Все життя пропрацювала інженером-економістом і навіть не пі­дозрювала, що в зрілому віці малюватиме та ще й у такий незвичний спосіб – за допомоги звичайнісіньких вовняних ниток. Жінці було нудно сидіти удома, а тепер вона “малює” нитками, подорожує Україною і не нарікає на життя. 

Все почалося доволі прозаїчно. Якось Олександра Романівна прибирала у себе вдома. Серед макулатури її увагу привернула ілюстрація до вірша “Ції хатиночки край села…” в книжечці з віршами Тараса Шевченка – навіть не ціла ілюстрація, а маленький фрагмент.

“Кавалок пейзажу за мотивами твору Шевченка став не зрозумілим мені самій імпульсом до творчості, стався такий собі “простріл”! Я збагнула, що захотіла малювати, але не вміла… Ходила по хаті і думала, як би то зробити, який матеріал використати, яка техніка найкраще передасть те, що хочу зобразити, – розповідає жінка. – Виявилося, що найкраще для цього підійдуть звичайні вовняні нитки”. 

фото: Ірина Березовська

Пенсіонерка дістала коробку з клубками ниток і почала, як сама каже, пришивати їх до полотна. Хвилювалася, адже ніколи цього не робила. “Фарбами малювати не вмію. Просто взяла голку, нитки і почала щось собі “плутати” –  приблизно так, як підшиваємо удома занадто довгі спіднички. Виходило з першого проколу голки, хоч знала лише техніку вишивання хрестиком. Допомагали знання, зокрема з математики, які здобула в сільській школі, а також інтуїція і просторова уява – усе життя працювала в системі Львівголовпостачу інженером з якості, економістом”. 

Жінка почала вишивати з 2001 року, не маючи ні практики, ні навичок. Каже, що робить те саме, що й художник пензлем. “Я взагалі ніколи не вишивала. Ну, навчили мене у школі, але так, щоб я засиджувалася за вишиттям, як деякі жінки мого віку, такого не було. Ще, напевно, маю відчуття кольору, бо співробітниці завжди запитували, чи личать їм нові сукні”. 

З трьома першими картинами Олександра Романівна прийшла в Союз Українок, маючи на меті удосконалення техніки вишивання. Але союзянки сказали, що це їм треба вчитися у неї. Згодом управління культури при Львівській облдержадміністрації взяло п’ять картин на київську виставку. Там їх побачила Катерина Ющенко і купила всі п’ять. За ці гроші майстриня змогла придбати дорогі нитки для картин, які довелося замовляти аж у Німеччині (наші, українського виробництва, не відображають фактуру задуманих елементів у картині). При цьому жінка не використовує жодних схем. На її переконання, зображення, вишите хрестиком, дуже “вертикальне”, а вона прагне досягти “горизонтальності”, об’ємності. Реалістичність досягається завдяки насиченому кольору грубих ниток, над кожною з яких потрібно “поворожити”: розпушити, розділити, покучерявити або з’єднати з іншою. Ця робота займає майже 15-20 хвилин. 

фото: Ірина Березовська

“Обрала саме вовняні нитки, бо вони найкраще передають рельєф нашої землі, місцями виходить навіть кострубато, але таке вже наше село: нерівні стежки, порослі травою, на відміну від “причесаних” європейських із підстриженими газонами. Природа часів Шевченка вільна. Мене часто питали художники, чому не малюю фарбами. Причина проста – я просто не вмію їх розводити. Не раз цікавилися, чи приклеюю нитки до полотна. Люди, такого не може бути! Я просто пішла своїм шляхом – знайшла власну техніку малювання. І все!” – запевняє Олександра Романівна. 

На одній картині – кілька відтінків, і треба запам’ятати, який із них куди класти. Ніхто з домашніх не може допомогти майстрині в цій роботі, бо не всі бачать відтінки так, як вона. Дочка і внучка не поспішають використовувати її техніку, тож кому передасть своє вміння, жінка ще не знає. 

“Зрештою, то треба відчути, яку нитку до якої класти, того не навчиш. Для мене велике задоволення надихати на творчість інших. Не треба мене наслідувати. От приїхала я у Дрогобич, а там дівчинка ходила-ходила поміж моїми картинами і написала вірша, присвяченого Шевченкові, хоча ніколи не писала”, – веде далі Олександра Зробок. 

Каже, що ниткове мистецтво є “її ароматом індивідуальної свободи”. Воно стоїть, так би мовити, на трьох китах – нитка, голка, інтуїція. Найбільше вражає об’ємність робіт, дивні, майже фантастичні кольори, гра світла і тіні. Вишиті картини дуже теплі, затишні. Такі залюбки хочеться повісити удома. “Правду кажуть, якщо хочеш бути щасливою, не шукай свого щастя за морями, воно поруч із тобою, воно всередині тебе. Моя вишивка і є моїм щастям”, – каже майстриня.

Олександра Романівна хоче одного – щоби її роботи були такими ж живими, як і поезія Кобзаря. Для неї творчість – це передовсім власне відкриття генія Шевченка, виражене в об’ємі та колориті ниток. “Думаю, у мене є щось від імпресіоністів”, – каже жінка. Мистецтвознавці так пояснюють цей феномен: Олександра Зробок не може йти правильним шляхом, тому що правильний шлях – спосіб, попередньо знайдений іншими.

До “Шевченкіани” майстрині увійшло 26 картин –  “Тополя”, “Світає, край неба палає”, “Думка”, “Княжна”, “Сонце заходить”, “Село”, “Якби ви знали, паничі”, “Русалка”. Окрім того, Олександра Зробок намалювала нитками 6-7 картин на тему трипілля. “Я не можу вишити просто квіточку – мені треба, щоб був сюжет. Шевченко підходить мені ідеально, це справді наше все”, – стверджує  мисткиня. 

За короткий час вишиті картини Олександри Зробок визнали у рідному Львові, а також у Києві, Тернополі, Ужгороді, Івано-Франківську. Тепер їх можна побачити в музеях і приватних (українських та зарубіжних) збірках. Олександра Зробок – членкиня Львівського обласного центру народної творчості, учасниця 25 колективних виставок у музеях України, експонент 12 персональних виставок, нагороджена численними дипломами і грамотами, її запрошують на фестивалі. 

“Життя зовсім інше пішло… Раніше була такою самою пенсіонеркою, як усі мої подруги. Мені було дуже нудно вдома, я так не звикла. Зараз маю насичене життя у роз’їздах та виставках і дуже щаслива з того”, – радіє мисткиня.