Загинула й найяскравіша постать нашого національного відродження

28 листопада 1970 року чекісти підло вбили незламного правозахисника й непересічного художника Аллу Горську.

"Убито професіонально!"

Того дня вона поїхала у Васильків під Києвом до свого свекра Івана Зарецького забрати у нього швацьку машинку "Зінґер". А 2 грудня того року Аллу Горську знайшли в льоху її свекра мертвою з переламаною основою черепа від удару ззаду тупим важким предметом.

Натомість Івана Зарецького ще 29 листопада того ж року знайшли мертвим поблизу станції Фастів-2 за 35 кілометрів від його помешкання з відрізаною потягом головою. Але обшуку в будинку жертви міліція "чомусь" робити не поспішала. Тож тіло Горської виявили в ньому тільки після того, як її друзі наполягли, аби міліція відчинила будинок.

Спершу "правоохоронці" заарештувавши чоловіка Горської - також художника Віктора Зарецького, намагалися психологічно зламати його, звинувачуючи у вбивстві своєї дружини з ревнощів. А після того, як цей "номер" не пройшов, перейшли до версії про вбивство Горської її свекром через "особисту неприязнь до неї" та його самогубство після цього.

І вже 23 січня 1971 року обласна прокуратура закрила кримінальну справу щодо цього вбивства через смерть єдиного підозрюваного у ньому. Але ще в грудні знайомий Зарецьких бачив у бур'янах у його дворі покинуті накладні вуса, які могли зробити когось схожим на свекра Горської.

А через кілька тижнів після трагедії на запитання чоловіка Горської про те, чи не страждала його дружина перед смертю, офіцер міліції з обласного управління МВС на прізвище Чорний відповів: "Убито одним ударом, професіонально!" Тим часом свекор Горської усе своє життя працював... бухгалтером.

До того ж 1970-го йому вже було 69 років, він переніс обширний інфаркт, слабував на стенокардію, ходив повільно і з ціпком. Тобто йому було вкрай складно завдати удару здоровій 41-річній жінці та скинути її тіло у льох.

"Довгі вуха" КГБ

Досвідчений криміналіст Борис Тимошенко, консультуючи історика Сергія Білоконя у тій справі, звертав увагу на те, що Зарецького "чомусь" не відкинув на повній швидкості пристрій, який кріплять спереду в тепловозів на висоті приблизно 10 сантиметрів від ре­йок. І що не було зроблено наркологічної експертизи крові Зарецького, аби встановити, чи не вбили його перед тим, як потрапив на рейки. Не зробили й трасологічної експертизи крапель крові Алли Горської в будинку її свекра для з'ясування положення жертви в момент удару.

Ніхто з друзів Алли Горської не сумнівався у її вбивстві чекістами ще й тому, що КГБ не приховував свого постійного й демонстративного стеження за нею. Адже за всіма правилами оперативників, вони мали "довести" Аллу Горську до самих дверей її свекра і назад. Чому ж не обшукали будинок після того, як знайшли мертвим його господаря?..

А 1973 року сусіди Алли Горської по комунальній кварти­рі перед своїм від'їздом до Ізраїлю розповіли, що в 1964-му співробітники КГБ встановили в їхній кімнаті стаціонарний мікрофон, спрямований на помешкання художниці. Викликаючи її в КГБ на очні ставки з іншими правоохоронцями, закликали "поки ще не запізно" переглянути своє ставлення до компартії. Поступово ці розмови перейшли в попередження й погрози...

Однак у КГБ, звісно, читали її лист політв'язню Опанасу Заливасі, у якому вона писала: "Від нас вимагали каяття, а ми ніяк не могли зрозуміти, чому маємо бути блядями". Але засудити її не наважилися, вочевидь, тому, що вона цілком могла очолити опір в'язнів.

Уособлювала націю

Можливо, Аллу Горську тому визнали своїм лідером її однодумці, що вона, переживши підлітком дві блокадні зими у Ленінграді, у якому до війни керував кіностудією її батько, раніше від інших стала самостійною. У Київ перебралася 1943 року.

А мову своїх предків почала вивчати щойно студенткою Ки­ївського художнього інституту, викладач якого Володимир Бондаренко зачарував її лекціями про українську духовність, культуру й мистецтво. Та позаяк усе це калічилося прокрустовим ложем "інтернаціоналізму", Алла Горська зізналася режисерові Лесеві Танюку, з його слів, що "надходить мить, коли тобі раптом стає соромно, живемо безсоромним життям..."

Відтак ревно заходилася відшкодовувати своєю творчістю те мистецтво, яке, з її слів, "репрезентує націю", але було майже знищене у 1930 - 1940-х роках. Більше того - сама уо­соб­лювала для навколишніх і таке мистецтво, і свою Вітчизну, котра воскресала щоразу після того, як усім уже здавалося, що вона розчиниться у якійсь із сусідніх країн.

Саме Алла Горська була лідером київського Клубу творчої молоді, з якого вийшли майбутні депутати Верховної Ради, котрі проголосили 24 серпня 1991 року в парламенті України її незалежність. А також розшукала разом із Лесем Танюком і поетом Василем Симоненком місця поховання жертв чекістів та домагалася від властей їх вшанування й звільнення ще живих політв'язнів, яких підтримувала матеріально.

Василя Симоненка за це побили до смерті. Аллу Горську теж не залишили живою...