Владика Богдан Дзюрах, адміністратор Патріаршої курії УГКЦ, в неділю під час літургії зазначив, що пам’ять, молитва і солідарність є рушіями подальшої поведінки українського народу.  “Наша пам’ять повинна найперше стосуватися Бога, в якого найменше добро не буде забуте, та героїв Майдану, бо вони віддали життя за нас усіх. Яким би був далі масовий терор, якби вони не зупинили зла на собі?” – сказав він. Владика Богдан закликав пам’ятати героїв Майдану завжди, а не лише в дні жалоби, бо “доки народ пам’ятає своїх героїв, доти має майбутнє”.

Зі слів єпископа, те, що відбувалося в нашій державі, стало наслідком непошанування Божого Закону, Його заповідей. Адже якщо суспільство нехтує Божі Закони, починається авторитаризм, диктатура і вакханалія зла. Тому тепер ми повинні будувати нашу державу на фундаменті Божого Закону, який має стати законом усього нашого життя. “Пам’ятаймо, що віднині доля України буде вирішуватися не в її серці – столиці Києві, а в серці кожного!” – наголошує владика Богдан.

Крім цього, ми повинні молитися за зцілення наших ран, щоб наші серця не напов­нювалися гнівом, злістю, ненавистю і почуттям помсти. Бо такі почуття принижують нашу гідність і провокують зло. “Любов урятує Україну. Ця любов має виявитися в солідарності, яку ми відчули на власному досвіді. Ми стали свідками нечуваної солідарності наших людей. Цю хвилю належить підтримати і поширювати”, – веде далі Богдан Дзюрах.

Єпископ закликав усіх не забувати тих, хто потребує допомоги, найперше : сім’ї загиблих, скалічених. Відтепер нашим обов’язком є піклування про них, повідомляє Департамент інформації УГКЦ.

“Події на київському Майдані здатні змінити Україну в разі їх переростання в загальнонаціональну Революцію Гідності. Адже в нас ще лишився ворог небезпечніший, підступніший за януковичів і захарченків – наше амбітне, непослідовне і лякливе “я”, – пише у своєму блозі архиєпископ Ігор Ісіченко (Харківсько-Полтавська архиєпархія УАПЦ). 

Єпископ каже, що нам належить ще вчитися захищати власну гідність і шанувати чужу, вчитися розглядати кожного чиновника не як безлике “начальство”, а як нашого найманого працівника, зобов’язаного сумлінно відпрацьовувати одержану з наших податків платню. Маємо звільнитися від страху самостійно ухвалювати рішення.

“Годі чекати панування закону, якщо ти сам нехтуєш його, намагаєшся обійти. Наївно сподіватися на крах системи загальної корупції, коли сам даєш і береш хабарі. І коли ти схильний привласнити те, що тобі не належить (хоч би це були лише піратські програми або неліцензовані диски), ти стаєш співтворцем шахрайського павутиння, з якого потім важко звільнитися”, – вважає владика Ігор.

На його переконання, ми зможемо зреалізувати історичний шанс лише якщо згадаємо Христове застереження: “Без Мене нічого чинити не можете ви” (Ін. 15:5). “Творити власне майбутнє з Христом – означає керуватися кожному з нас у повсякденному житті настановами Євангелія, повсякчас радитися зі Спасителем у молитві, захищатися Його мудрістю від поневолення гріхом. Захищати свою свободу, свою людську гідність, очистивши душі свої послухом правді”, – пише єпископ.

Україна, омита кров’ю Небесної сотні, вмивається сльозами, проводжаючи в останню путь своїх героїв. Дай Боже, аби це були сльози зцілення, сльози очищення від усього, що не тільки налипло, а й приросло до наших душ. Аби вони допомогли очистити від корумпованості наші душі: звільнили від рабської потреби віддячувати, мастити, тягнути з роботи… Бо інакше виростимо нових “драконів” – і кров героїв буде й на наших руках…

“Ми повинні відчути відповідальність за державу…” 

– Найперша роль Церкви така, як і завжди, – молитися. За мир в Україні, за подолання ворожнечі, за упокій душ загиблих, за оздоровлення тих, хто був поранений, постраждав. 

Церква має особливу відповідальність закликати народ не чинити нічого з того, проти чого люди самі виступали. Бо не можна під впливом емоцій робити того, що осуджувалося за попередньої влади. Для прикладу, якщо йдеться про покарання злочинців, то має відбутися справедливий та незалежний суд згідно із законом, а не помста, не самоуправство і не самосуд. Народ протестував проти попередньої влади, бо вона порушувала правдивість і незалежність судочинства. Не можна сьогодні виправдовувати себе жертвами, стражданнями і всіма іншими об’єктивними обставинами, чинити так само, як ті, проти кого люди протестували. 

Не можна сьогодні керуватися у своїх діях гнівом, бо, як говориться у Священному Писанні, гнів людський не творить правди Божої. Нині навіть слова правди, сказані в гніві, можуть принести не користь, а шкоду. Тому не гнів тепер має керувати серцями, а усвідомлення, що зараз нам необхідно будувати нову Україну. І будувати її можна тільки на визначених засадах, а найголовніша з них – християнська засада любові.  

Ті, хто дійсно чинив злочини, мають бути викриті, вони повинні бути чесно розглянуті в суді та понести справедливе покарання. А всіх інших, які мають лише відмінні переконання чи працювали у попередній владі або були членами провладної партії, але ніяких особистих злочинів не вчинили, не гідно принижувати. Це інколи можна побачити зараз: під впливом емоцій провини одних перекладають на всіх. Важливо, щоб у нас не почалося своєрідне полювання на відьом. Цього не повинно бути! Церква також повинна до цього закликати. 

І ще, Церква повинна бути Церквою завжди, в усіх подіях, в горі і в радості підтримувати людей, допомагати їм перейти через ці нові випробування, зберігаючи єдність та порозуміння, бо протистояння, ворожнеча – це дія лукавого духа, а нам потрібно єднатися. І любов до Бога і до ближнього нам повинна у цьому допомагати.

Наш обов’язок перед померлими, перед загиблими – молитва. Власне для них це єдине, що ми можемо робити. Бо вшанування їх пам’яті, дослідження їх подвигу – це все потрібно нам живим і тим поколінням, які прийдуть після нас. Особисто для них, для їхніх душ ми можемо лише зносити молитви до Господа. І ці молитви на виконання заповіді Божої про любов також приносять користь нам самим, бо в молитвах ми спілкуємося з Богом. Всевишній, відповідаючи на наші молитви, дає нам заспокоєння нашого болю, втишення нашого гніву та поширення добрих почуттів. Таких чином, те, що може привести нас до якихось гріхів, ми від себе віддаляємо, а набуваємо лиш доброго. І тому молитва потрібна як для загиблих, так і для нас самих.

У ці дні я згадую думу Івана Мазепи, яка є своєрідним політичним заповітом і маніфестом великого гетьмана, де він говорить, що через незгоду ми пропали, “самі себе звоювали”, і показує як приклад стернового: на кораблі є багато людей, але стерновий лише один, і тому потрібно вміти не лише давати поради і закликати до того чи того (зараз простежується така тенденція: хто красивіше і радикальніше щось скаже, той і є найкращою людиною). Треба судити не за словами, а за ділами. І не слова лише розбирати, а дивитися на плоди. Бо є таке світське прислів’я, що краще – ворог доброго. Це не стосується духовного життя, але в житті світському завжди здається, що можна зробити щось краще. Та якщо бажати кращого, то можна втратити і те добре, що маємо. Тож треба не осуджувати політиків, не розпалювати проти них гніву і пристрасті, а навпаки, намагатися допомогти і зрозуміти. 

Особливо зараз, коли становище ще хитке, Україна стоїть перед багатьма викликами. І не тільки внутрішніми, а, що страшніше, зовнішніми, бо наш північний сусід вчиняє зараз дії, які можуть бути ознаками приготування до найгірших сценаріїв збройного втручання. Тому в цих умовах маємо зберігати єдність, бо саме завдяки єдності Майдан переміг! 

Тому, якщо хочемо й далі перемагати вже у розбудові нової України, повинні робити все від нас залежне, аби не гнів і пристрасті розпалювати в собі, а шукати конструктиву, шукати єдності. Безперечно, це не означає, що треба закривати очі на будь-які дії, бо ми вже мали досвід 2004 – 2005 років, коли заспокоєння суспільства призвело до того, що в державі почався великий розбрат і ворожнеча. Потрібно зважено підходити, не вдаючись до крайнощів ні з одного боку, ні з іншого. 

Ми повинні відчути більшу відповідальність за державу: не тільки держава щось повинна зробити для нас, але й ми маємо відповідати за державне життя: як голосуємо, як поводимося у своїй громадянській діяльності. І починати шукати правду не з когось, бо когось осуджувати і настановляти набагато легше, а із себе. Якщо кожен буде чесним, порядним, справедливим, то і в суспільстві чесності, порядності справедливості буде більше. 

Що ж до духовності, то всім нам треба винести урок, яке важливе значення для народної перемоги мала віра і Церква. Бо в найважчі моменти всі зверталися до молитви, до священиків, до Бога. І саме тому Господь допоміг народу в цьому протистоянні, бо народ щиро звертався до Бога. І зараз, коли маємо цю перемогу, потрібно не забувати, що до Бога треба приходити не лише в горі, не лише в тривозі чи тоді, коли існує безпосередня небезпека, – з Богом треба переживати всі дні нашого життя!