Так уже наше життя влаштоване: ще не скінчилося одне, як уже починається інше. Ще не завершився різдвяний цикл, ще до свята Стрітення Господнього (15 лютого) тішитимемося шопками і вітатимемося “Христос рождається!”, як уже починаємо готуватися у наших богослужіннях до Великого посту – часу духовного відродження через покаяння.

Піст часто називають духовною мандрівкою, і для того, щоб та мандрівка була успішною, до неї треба готуватися. Тож і маємо ці чотири тижні підготувань, які розпочалися минулої неділі, знаної в літургійному календарі як Неділя Закхея. Вона сигналізує про потребу змінити життя. В усіх храмах на літургії читали уривок про митаря, який так прагнув побачити Христа, що заліз на дерево, однак, усвідомлюючи свій стан, не смів приступити до Нього і був дуже здивований, коли Ісус сам напросився до нього на вечерю, адже у юдеїв не було прийнято ділити трапезу з грішниками. 

Треба зазначити, що митарів зневажали: вони не тільки збирали великі податки, а й нерідко були нечисті на руку, використовували своє становище для власної наживи. Після зустрічі з Христом, Його з учнями трапези в домі митаря, Закхей постановляє змінити своє життя і відшкодувати завдані збитки: “Половину майна віддам, а кого скривдив – поверну вчетверо”, тим самим визнаючи свою провину. 

Наступна неділя – також про митаря. Митаря безіменного, як і фарисей. Вони обидва прийшли у храм помолитися. Один дякував Богові за свою побожність і праведність, інший бився в груди і просив: “Боже, змилуйся надо мною грішним!” 

Як пише у своєму блозі доктор біблійного богослов’я отець Юрій Щурко,  цей уривок показує просту контрастну притчу з одним основним повідом­ленням: смирення перед Богом є єдиною приємною та прийнятною для Нього поставою людини. “Ніхто не повинен порівнювати себе з іншим з надією себе виправдати. Основний підхід полягає у тому, що Бог приймає кожного в довірливому милосерді, не припускаючи, що хтось має якісь права на отримання благословення за свою діяльність. Запевнення цього милосердя стало доступним для всіх через служіння Ісуса та Його жертовну смерть. Гарантія і запевнення, які людина отримує через служіння Ісуса, засновані на Божій милості та благодаті, а не на чиїйсь діяльності, заслугах”, – пояснює він.  

На думку священика, саме на знак вдячності Богові за Його діяння та милосердя ми Йому служимо. Ця ж притча спрямована до самовпевнених і тих, хто зневажає інших. Смиренні не беруть участі в порівнянні себе з кимсь і знають, що їх предстояння перед Богом можливе тільки завдяки Його милості. Вони знають, що ніщо перед Богом. Ісус бажає, аби Його учні були подібні до митаря, і євангеліст Лука каже, що це можливе для кожного з нас.

Нині слово “фарисей” є синонімом дволикості, фальшивості. Хоча насправді в часи Ісуса Христа фарисеї були найпобожнішими людьми, це була найбільш релігійно заангажована частина населення. Вони справді хотіли жити правильно. Але ця правильність призводила до того, що вони вивищували себе над іншими. І сьогодні ми маємо чимало спокус вивищуватися над іншими, втішаючи себе виконаним обов’язком чи ділами милосердя та протиставляючись тим, хто цього не робить.

Зі слів отця Ігоря Пецюха, притча про митаря і фарисея спускає нас на землю. Річ не в тому, щоби похвалити себе за те, що роблю доброго, а щоб знайти, де “недотягую”. Митар не шукав виправдання своєї поведінки, він просто щиро подивився на своє життя і сказав: “Я грішник”. Фарисей же вважав, що вже усього досягнув, бо робить навіть більше, ніж вимагалося. Євангеліє нас вчить, що замало захоплюватися своєю добротою. Праведність полягає в тому, аби бачити свої слабкі місця і просити в Бога сили їх виправити. 

Проблема фарисея полягає у тому, що він зупинився в своїй праведності, бо немає меж нашого духовного зростання. Незалежно від того, чи це воцерковлений християнин, а чи людина, яка рідко буває в храмі, кожен покликаний йти вперед, не порівнюючи себе з іншими. Кожен має сам для себе відкрити, де ще потрібно зростати: у сім’ї, на роботі, у стосунках із сусідами тощо. І тоді він може сказати: “Господи, дай мені ще більшої уважності на молитві, більшої любові, більшого прощення”. 

“Якщо я собі скажу, що вже достатньо люблю, що вже досить напрощався, то це є початок духовної смерті, – зазначає священик. – Бо християнство від самого початку виходить назустріч людині з проповіддю любові. Церква вже дві тисячі років говорить нам одне й те ж: Бог хоче наше серце зробити здатним до любові. Якщо щиро відкриємо його на цю проповідь, то зрозуміємо, що насправді замало любимо і що не тільки повинні, а й з Божою поміччю можемо любити більше, навіть своїх ворогів. Ця тема простежується в усіх приготуваннях до Великого посту”.